– Принаймні дозволь мені віднести їх до твоєї кімнати, – сказав він, беручи пакунки. – Я чекатиму там.

Я усміхнулася.

– Дякую.

– З днем народження, – сказав він і нахилився, щоб поцілувати мене.

Я стала на пальчики і потягнулася до його губ, але він уже відійшов. Він усміхнувся моєю улюбленою кривою посмішкою і зник у темряві.

Гра досі тривала. Коли я увійшла через парадні двері, до мене долинув голос коментатора, який перекрикував гул натовпу.

– Білко? – гукнув Чарлі.

– Привіт, тату, – сказала я, звернувши вбік. Я міцно притиснула руку до тіла. Рука палала, і я ледь помітно поморщила носа. Очевидно, дія знеболювального слабшала.

– Ну, як було? – Чарлі зручно простягнувся босоніж на канапі, опираючись на лікоть. Його кучеряве темне волосся скуйовдилося на кучму.

– Аліса розійшлася не на жарт. Квіти, солодощі, свічки, подарунки – усього потроху.

– Що вони тобі подарували?

– Стерео для мого пікапа. І ще щось. Я ще не дивилася.

– Ого!

– Еге ж, – погодилася я. – Гаразд. Уже пізно.

– Побачимося вранці.

– Побачимося, – кивнула я у відповідь.

– Що трапилося з твоєю рукою? Я почервоніла і тихо вилаялася.

– Я спіткнулася. Нічого серйозного.

– Белло! – зітхнув він, похитуючи головою.

– На добраніч, тату.

Я поспішила до ванної кімнати, де зберігала піжаму для таких ночей, як ця. Я вдягнула топ і бавовняні штанці, якими замінила старі спортивки, в котрих зазвичай спала, і стрепенулася, коли випадково діткнулася шва. Я однією рукою помила обличчя, почистила зуби й поспішила до своєї кімнати.

Едвард сидів на моєму ліжку, в самому центрі, граючись однією зі сріблястих коробочок.

– Привіт, – сказав він. Голос його був сумний. Я підійшла до ліжка, забрала у нього з рук подарунки й вилізла йому на коліна.

– Привіт, – я притулилася до його кам’яних грудей. – Тепер мені можна розгорнути свої подарунки?

– І звідки взялося таке завзяття? – поцікавився він.

– Ти робиш мене допитливою.

Я взяла довгу плоску коробочку – подарунок від Карлайла та Есме.

– Дозволь мені, – сказав Едвард. Він узяв коробку з моїх рук й одним плавним рухом зірвав із неї срібну обгортку. Потім віддав білу прямокутну коробочку назад мені.

– Як гадаєш, чи я впораюся й зніму кришку сама? – пожартувала я, але він, здається, проігнорував жарт.

У коробці був довгий твердий шматок паперу з великою кількістю різноманітних цифр. Мені знадобилася хвилина, щоб з’ясувати, що тут і до чого.

– Невже ми їдемо до Джексонвіля? – я була схвильована, хоч як мені цього не хотілося. Це був ваучер на квитки на літак – для мене й Едварда.

– Так було задумано.

– Просто не можу повірити своїм очам. Рене буде така рада! Ти ж не проти? Там сонячно, тобі доведеться сидіти весь день у хаті.

– Гадаю, що впораюся, – сказав він, а потім насупився. – Якби я знав, що ти відреагуєш на подарунок саме так, то змусив би тебе розгорнути його просто перед Карлайлом та Есме. Я думав, ти скаржитимешся.

– Звісно, це занадто. Але я збираюся взяти з собою тебе! Він засміявся.

– Тепер я жалкую, що не витратив грошей на твій подарунок. Я й не уявляв, що ти можеш бути розсудливою.

Я відклала квитки вбік і потягнулася по Едвардів подарунок. Мною оволоділа цікавість. Він узяв коробочку з моїх рук і розгорнув її, так само як і попередню. За якусь мить він дав мені прозору коробочку від СD зі срібним компакт-диском усередині.

– Що це? – запитала я спантеличено.

Він не сказав ані слова; він просто взяв диск і поставив його в програвач на нічному столику. Натиснув кнопку, й ми тихо чекали. Тоді заграла музика.

Я слухала мовчки, з широко розплющеними очима. Я знала, що Едвард очікує на мою реакцію, та не могла говорити. Сльози котилися одна по одній, і я витирала їх, перш ніж вони скочувалися вниз по щоках.

– Рука болить? – запитав він стурбовано.

– Ні, справа не в руці. Це так чудово, Едварде. Ти не міг подарувати мені нічого кращого. Мені просто не віриться, – я замовкла, щоб слухати далі. Це була Едвардова музика, його твори. Першою на СD була моя колискова.

– Я подумав, що ти не захочеш, аби я тягнув сюди рояль, а тепер я зможу грати тобі тут, – пояснив він.

– Так, зможеш.

– Як твоя рука?

– Добре. Власне, вона починала пекти під пов’язкою. Потрібен був лід.

Я б не відмовилася від Едвардової руки, але це б його відволікало.

– Я принесу тобі знеболювальне.

– Мені нічого не треба, – запротестувала я, але він ніжно зсадив мене з колін й подався до дверей.

– Чарлі, – зашипіла я. Насправді Чарлі не знав, що Едвард часто залишається в нас на ніч. Якби він довідався про це, то в нього би стався серцевий напад. Але я не почувалася винною. Ми не робили нічого такого. Едвард зі своїми правилами…

– Він не впіймає мене, – пообіцяв Едвард, безшумно зникаючи в дверях… І повернувся раніше, ніж двері захлопнулися. В одній руці він тримав склянку із ванни, в другій – пляшечку з пігулками.

Я взяла пігулки, які він мені подав, не сперечаючись, – я знала, що програю спір. А рука й справді починала турбувати. Колискова, ніжна й прекрасна, звучала далі.

– Уже пізно, – сказав Едвард. Він підняв мене однією рукою, другою витягнув покривало, потім поклав мене на подушку й підіпхав покривало зусібіч. Він ліг збоку – згори на покривало, щоб я бува не змерзла, – й обняв мене. Я поклала голову йому на плече й щасливо зітхнула.

– Дякую ще раз, – прошепотіла я.

– Будь ласка. Деякий час ми мовчали, я дослухала свою колискову до кінця.

Почалася наступна пісня. Я впізнала улюблену пісню Есме.

– Про що ти думаєш? – поцікавилася я пошепки. Перш ніж відповісти, він якусь мить вагався:

– Взагалі я думав про правду й кривду. Я відчула, як по спині пробіг холодок.

– Пам’ятаєш, я вирішила, що не хочу, аби ти ігнорував мій день народження? – запитала я поквапно, сподіваючись: було не дуже помітно, що я хочу відвернути його увагу.

– Так, – погодився він обережно.

– Ну, я подумала, що оскільки мій день народження досі триває, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.

– Ти сьогодні ненажерлива.

– Так, я така – але, будь ласка, не роби нічого такого, чого сам не хочеш, – додала я ображено.

Він засміявся і зітхнув.

– Небеса не дозволяють мені робити те, чого я не хочу, – сказав він дивним відчайдушним тоном, простягнувши руку до мого підборіддя й повернувши моє обличчя до свого.

Поцілунок почався так, як завжди, – Едвард був дуже обережний, і моє серце почало шалено калатати, як завжди. А тоді щось змінилося. Раптом його губи стали наполегливіші, вільна рука заплуталася у моєму волоссі й дужче притисла моє обличчя до його лиця. І хоча мої пальці також блукали в його волоссі, хоча стало ясно, що я переступила дозволену межу, на цей раз він не зупинив мене. Його тіло було холодне, та я пристрасно притискалась до нього.

Він несподівано зупинився й відсторонив мене твердим, але ніжним рухом.

Задихаючись, я впала на подушку, голова йшла обертом. У пам’яті щось заворушилося, невиразно, десь насподі.

– Вибач, – сказав він, також зачаївши подих. – Я перетнув межу дозволеного.

– Я не маю нічого проти, – сказала я, задихаючись. Він спохмурнів і дивився на мене з темряви.

– Спробуй заснути, Белло.

– Ні, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.

– Ти переоцінюєш мою витримку.

– Що спокушає тебе більше – моя кров чи моє тіло? – я кинула виклик.

– Поєднання першого з другим, – посміхнувся він сам до себе, а тоді знову зробився серйозним. – А тепер чому б тобі не припинити випробовувати своє везіння й не заснути?

– Гаразд, – погодилася я, присуваючись до нього ближче. Я й справді втомилася. Це був довгий день у всіх сенсах, і я не відчувала полегкості від того, що він завершувався. Немов завтра трапиться щось набагато гірше. Це було дурне передчуття – що могло статися гіршого, ніж сьогодні? Просто шок, ось і все.