Тому писати про неї означає виставляти себе на посміховисько. А щоб не виставляти — слід знати її не так, як усі ці 18 250 000, а так, як я тоді, в тому березні, уже знав Львів (див. трохи вище).

Пишучи про неї, слід бачити її до найменших подробиць і вміти по ній пересуватися із зав'язаними очима. Хоч по ній і з широко розплющеними пересуватися вельми непросто. Та й що означає в її випадку «до найменших подробиць»? Подробиць у ній жахливо багато, їх безліч (у «Перверзії» я іноді кажу не «безліч», а «сорок», бо це число начебто й означало «безліч» серед євреїв Джудекки).

Так от — подробиць варто знати якнайбільше і завжди тримати їх напохваті, ніби джокера. Навіть, якщо за весь роман жодного разу так і не згадаєш. Рівно три місяці — від 13 грудня 1994-го до 13 березня 1995 року — я тримав напохваті, скажімо, те, що у 1770-х по всіх домах Венеції запанувала мода на гарячий шоколад. У романі ви цього ніде не знайдете. Хоч із цим гарячим шоколадом напохваті, як і ще з тисячею незгаданих подробиць, роман писався впевненіше.

Відомо ж: якщо ви хочете щось розповідати, то повинні знати про це «щось» набагато більше, ніж зможете розповісти.

Я провів у Венеції нецілу добу, а через два роки і дев'ять місяців почав писати про неї роман. Я потребував джерел. Я, висловлюючись поетично, прагнув до них припасти грудьми і всім собою.

У моєму розпорядженні були: надзвичайно добрий і докладний, виданий у Фалька, план міста, трохи приватних фотографій (переважно зі мною, не з Венецією, хоч якісь голубині крила на тлі Прокурацій таки проглядалися) і куплених у кіоску серійних поштівок. Перед тим як сісти за написання першого речення, я обклався кількома знайденими в бібліотеках і позиченими у друзів путівниками, польськими та російськими.

Інтернету не було. Та не було й комп'ютера.

Чого ще не було, то це мінімального шансу поїхати ще раз туди і все розглянути на місці.

Якщо я співатиму зараз оду, то мапі Фалька. Вона була моїм усім. Я просиджував над нею годинами, вдивляючись у назви та лягаючи з ними спати. Дорсодуро, казав я серед ночі. Калле Каваллі, Каннареджо, Фондамента деї Мендіканті. Крім того, з її поміччю я щоразу точно розраховував хвилини і відстані. Скільки разів я проплив Каналом униз від Тронкетто до Понте дель Академія, не оминаючи жодної зупинки водяного трамвая вапоретто!

Це на ній, на її розбитій квадратами і густо заповненій знаками поверхні я побачив, що Канал Ґранде є обернутим S, а Венеція має форму риби, точніше, двох, з яких менша — Джудекка разом із прихвоснем Сан Джорджо Маджоре — пливе під черевом у більшої.

Усім була хороша фальківська мапа, але недостатня. А про мапу, що її в романі героїня купує «за пару сотень лір» (сміховинно мало), я міг тільки мріяти: «її хотілося розглядати безконечно, на ній були не тільки всі канали, вулички, площі й набережні. Де-не-де також траплялися зображення внутрішніх подвір'їв, окремих будинків, лоджій, дерев, кущів, а понад те — конкретних перехожих чи таких, що пливли човнами, з-поміж яких особливо вирізнялися музиканти, що саме викермовували праворуч із Pio ді Сан Барнаба, а тому попереджували інших човнярів горловими густими вигуками. Музиканти були з гобоями, флейтами і бубнами. Серед них траплялися всілякі — молоді і старі, зовсім юні хлопчики і поорані близнами обвітрені дідугани з бандитськими, а не музикантськими фізіями, якісь пірати з Далмації чи що, з кульчиками у вухах і п'яними масними очима».

Ось так — навіть масні очі дідуганів проступали на тій мапі!

Якби я мав таку мапу, то з усією увагою роздивився б на ній Ка' да Мосто.

Коли на самому початку я підбирав місце, звідки б викинувся Перфецький, то мусив поставити дві попередні умови: 1) це має бути готель і 2) він повинен розташовуватися над Великим Каналом. Палаццо Ка' да Мосто відповідало обидвом — у ньому ще в XVII ст. було відкрито готель «Білий Лев» (!) і він збудований якраз над Каналом, поміж Ка' д'Оро (він на тому ж боці) та мостом Ріальто. Що більше — палаццо Ка' да Мосто вважається найдавнішою на сьогодні будівлею над Великим Каналом. Тільки туди й могли запакувати на проживання необачного Станіслава його таємничі сноби-опікуни — якщо вже ти у Венеції, то ось тобі найдавніше палаццо з найстарішим готелем.

Ще про готель і про снобів. У котромусь із довідників писалося, що саме в «Білому Леві» зупинявся австрійський цісар Йозеф II, той самий, що глянувши на Моцартову партитуру, мимоволі криків: «Забагато нот!».

Венеція — це забагато нот. Перфецький грав на всіх музичних інструментах. Усе збігалося вже поза моєю волею: ось воно, знайдене місце. А втім, дещо мене спантеличувало.

В іншому довіднику стверджувалося, що готелю в Ка' да Мосто вже давно немає. Що той-таки цісар Йозеф був чи не з останніх його пожильців, після чого власники збанкрутували (забагато нот!). Тобто якщо Перфецького й поселили в «Білому Леві», то лише через двісті років після його закриття. Готель-привид?

Я кидався від одного путівника до іншого, по сто разів перечитуючи їхні однаково скупі, але взаємозаперечні довідки. «У палаццо міститься знаний готель «Білий Лев» («Leon Bianco»), — писали в першому. «Готель «Білий Лев» («Leon Bianco») перестав існувати як готель ще наприкінці XVIII сторіччя», — не погоджувались у другому. На додачу ніде не було жодного його зображення. Жодної фотографії. Що я мав з цим робити?

І що я мав робити з подробицями, коли навіть цілість було від мене заховано? Загалом ситуація виглядала досить просто: Перфецький у своїй готельній кімнаті. Він відчиняє вікно. Ранній ранок 11 березня 1993 року, ніде ані душі. Перфецький договорює на диктофон свої прощальні фрази. Після цього він лишає диктофон увімкнутим — швидше за все, на підвіконні. Туди ж, на підвіконня, він ставить свої черевики, носаками «до виходу». В одному з черевиків будуть знайдені його окуляри, про які він раніше сказав «а навіщо вони мені там». Він вилазить на підвіконня і вимовляє тепер уже справді останні слова («Слухайте далі. Слухайте це життя. Слухайте ангелів, слухайте сплеск води»). Тоді він стрибає вперед і летить.

Чи достатньо у нього простору, щоб ні на що не напоротися животом? Як він летить? З якого поверху? Скільки поверхів загалом має ця будівля? А якщо там насправді балкони? Тоді підвіконня відпадає? Як виглядають вікна у Ка' да Мосто? Справді ґотичні, як зауважив раніше Перфецький?

Я божеволів без відповідей на всі ці запитання.

Я досі не знаю, хто такі Франческо Аполлоні і Россано Россі. Я ніколи їх не бачив, не знаю їхнього віку і навіть приблизно не знаю, чим вони займаються. Я до того ж не маю найменшої уяви, чи знаються вони між собою. Хоч думаю, що люди з такими прізвищами повинні би знатися.

Тоді, навесні 1995-го, коли я готувався начисто переписувати роман і дозбирував крихти все новіших подробиць, вони обидва трапилися моєму знайомому, тоді вічному студентові. Його ім'я так само вдячно згадується у тому ж «Передслові». Здається, він перетнувся з ними десь у Німеччині, де вряди-годи пробавлявся на сяких-таких стипендіях. Від мого імені він попрохав кожного з них під час вакацій навідати Венецію й зібрати якомога більше інформації про палаццо Ка' да Мосто. Дивно, але вони це зробили. Утім — кожен на свій спосіб.

Через місяць-другий мій знайомий студент приніс мені додому результати їхніх виправ. Шкода, що я вже не пригадую, що саме переказав Аполлоні, а що Россі. Наскільки ж вони різні, можна судити з розбіжностей у їхніх свідченнях.

Один із них стверджував, що готель «Білий Лев» («Locanda Leon Bianco») таки існує — і стоїть саме там, де й повинен стояти: між мостом Ріальто і Ка' д'Оро, за адресою Каннареджо, 5629. Він навіть прихопив рекламну листівку англійською, де щоправда, відразу впадала в око деяка суперечність. У листівці спочатку писалося, що готель «розташований поблизу Ка' да Мосто, важливої споруди XIII ст.». А трохи нижче: «У наші дні на тому ж місці ми повністю відновили готель з його чудовими кімнатами, що з них деякі виходять вікнами на Канал Ґранде». То як усе-таки — «поблизу» чи «на тому ж місці», хотілося мені якомога їдкіше випитувати невідомих рекламістів-заплутувачів, та не було нікого з них поруч.