Другий з моїх агентів писав у листі, що ніякого «Білого Лева», ніякого такого готелю там немає, а є страшенно запущений палаццо, який, кажуть, і справді колись, двісті років тому, слугував готелем. Нині ж може скластися враження, що там ніхто не живе і всередині нікого немає. Далі в листі писалося: «Всі віконниці не просто зачинені, а ледь не забиті дошками». Він покрутився перед брамою, а тоді про всяк випадок погрюкав у неї. Тут виявилося, що його перше враження було помилкове. Йому відчинив якийсь дивний старигань, що назвався бароном Камероні, головою «Товариства друзів Театру «Ля Феніче». З'ясувалося, що в тому обдертому й зимному притулку животіє ціла родина старих і напівбожевільних венеційських аристократів. «Я намагався розпитати їх про будинок та його історію, але вони виглядали смертельно наляканими і вдавали, що нічого не розуміють», — такими словами закінчувався звіт мого мимовільного агента.

Мені залишалось уявляти, як вони всім сполоханим гуртом випроваджують його з дому, як схожий на Плюшкіна барон Камероні зачиняє за ним двері на всі дванадцять засувів і як вони потім усіма рештками династії ще довго перелякано обговорюють появу підозрілого незнайомця. Хто його підіслав і які ще загрози чигають на них?

Напівтемрява, холод, вогкість. Місто, в якому судові процеси з приводу нерухомості тягнуться по триста років.

Серед висунутих ними тривожних версій бракує тієї, що єдино правильна: центр усесвітньої змови у Франику. Це місто, про яке вони не чули й ніколи не почують, але саме там засів той жахливий павук — я.

* * *

У зв'язку з Ка' да Мосто перед нами вимальовується синьйор Кадамосто, Алвізе. Не сумніваюся, що цей морський мандрівник прийшов на світ у 1432 році саме там. Бо де ж іще, як не в родинному гнізді предків, йому народжуватися. Слідом за ним перед нами постає вся Африка.

Алвізе Кадамосто — це той, хто відкрив Острови Зеленого Мису і ще багато чого в Західній Африці південніше Сенегалу. У гирлі Гамбії він став першим європейцем, який побачив і описав сузір'я Південного Хреста (за його версією — Південного Воза). Кадамосто служив Португалії — замолоду його наблизив до себе навіжений африканською ідеєю принц Енріке Мореплавець, і добрий десяток літ Кадамосто діяв за його наказами та його іменем. У тому, що Цезарія Евора співає саме так, а не інакше, його видатний внесок. Її батьківщину Кадамосто здобув 1456 року радше випадково — силою зустрічних вітрів, що понесли кораблі його експедиції у відкритий океан. 1463 року він повернувся до Венеції, де в родинному палаццо над Великим Каналом засів за описування знайдених і пройдених світів. Кадамосто помер 1488-го: певні тропічні захворювання виявилися невиліковними. До Колумбового курйозного відкриття лишалося чотири роки, а до моїх відвідин Венеції п'ятсот чотири.

* * *

А потім, ще через дев'ять років, у Венеції затрималися ми з Пат. Це було щось, наче повторення наших студентських мандрів столицями Балтії — ніч у потязі, день у місті, весь час на ногах. Уранці ми зійшли з римського потяга на вокзалі Санта-Лючія. Десь близько опівночі звідти ж мав рушати наш потяг до Мюнхена. Ми самі собі вибрали ті 18 годин між двома потягами.

Що ще нагадувало давно минулі студентські часи — це сувора обмеженість у грошах. Нам залишалося насолоджуватися красою тільки там, де вона найменше коштувала. Не коштувати нічого вона цьому місті просто не могла. Ми цідили її маленькими ковточками, ніби наперсток еспресо, що його намагаєшся розтягнути мінімум на півгодини. При вході до церков нас часто запитували, чи ми молитися. Позаяк ми чесно відповідали, що ні, доводилося платити. Тоді-то я зненацька усвідомив, що це насправді місто дрібних шахраїв і всі вони патологічно зосереджені на видурюванні останнього шеляга з кожного недоумкуватого одноденника-гостя. Шеляг до шеляга складається в невичерпну казну — вся Венеція у видуреному золоті.

Я перебільшував, це був гумор.

Ближче до вечора, коли запала перша сутінь, ми виринули десь на південному сході Каннареджо. Ми йшли від Арсеналу на захід, себто в напрямку до Каналу, про який я згадав, що там же десь має бути той готель чи палаццо, чи «Білий Лев», чи Ка' да Мосто, чи щось там іще — і, мабуть, є сенс урешті прийти і помацати його за підвіконня. Забігаючи наперед: усе одно нічого не вийде, він заховається.

Зате ми раптом опинилися в Західній Африці. Звідусіль насували якісь чорношкірі велетні — з усіх сутінкових завулків, шпарин і коридорів: Сенегал, Ґамбія, Ґвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія. Їх виявилося багато — цілі десятки, а можливо й сотні. Так, наче хтось у напівтемряві махнув рукою — і вони вмить заповнили собою все місто, тропічно-колоніальна армія. Усі вони пообвішувалися прерізними шкіряними речами — сумками, поясами, браслетами, найдорожчі світові бренди у зіставленні з цінами не залишали сумніву, що то суцільна підробка. Усе разом — їхня синхронна поява, опанування вуличок і мостиків, розкладання товарів — потривало не довше трьох-чотирьох хвилин. На п'ятій хвилині їхніми лавами пробігся сполох (так, напевно, джунглями йде сигнал про наближення хижака), і вони почали блискавичне згортання. Ще за хвилину-другу з'явився поліційний патруль. Але на цю мить африканців уже знову ніде не було. Вони розчинилися так ефективно, як можна розчинитися лиш у Венеції — безслідно. Хоч того вечора ніякого туману не було.

Усе разом нагадувало кількахвилинний флеш-моб. І негри, і поліціанти, і навіть роззяви діяли злагоджено і чітко, за спільним планом. Я навіть здогадуюся, кому належала режисура.

* * *

Епілог розігрався вночі на згаданому вже залізничному вокзалі Санта-Лючія, де ми з Пат півтори години промедитували в почекальні між сном і явою. Крім нас, там бовваніли тільки вони — четверо здоровенних африканців, безумовно, з тієї бригади. Шкіряного товару з ними вже не було, з чого випливає, що весь він щоночі здається на якісь таємничі речові склади, під охорону незнаних посередників — можливо, і з дагестанськими прізвищами. Венеція бездонна, вона чаїть у собі все — включно з десятками тисяч дамських сумочок Gucci.

Чорношкірі велетні грали в карти і голосно сперечались однією з нерозпізнаваних мов. Це могла бути й португальська, але в якомусь уже зовсім їхньому виконанні. Це міг так само бути венеційський діалект XV століття, мова Отелло.

Я зрозумів, що ми з ними чекаємо того ж потяга. Тільки ми поїдемо ним до самого кінця і вранці зійдемо в Мюнхені, а вони лиш одну зупинку — до своєї Марґери чи Местре, де невідомий бос (Невідомий Бог?) винаймає для них кімнатку в забитому сміттям і тарганами гуртожитку.

Ще трохи про мову. Усе було зрозуміло й без неї. Здавалося, ніби то ніякі не чорношкірі, а якісь наші заробітчани — ті поводилися б так само: розважаючись картами, голосно перетирали б свої заробітчанські моменти.

Ми домовилися, що звати їх Міша, Василь, Павлік і Сєрьога.

ВІДЕНЬ, 1996

Іноді я змушений казати, що не люблю Відня. Можливо тому що моє перше зіткнення з ним виявилося травматичним. У середині 90-х років я наївно вважав, ніби Відень — це наше все: пам'ять і надія, альфа й омега, культурний пароль і таємна столиця. І в ньому, безумовно, живуть люди, здатні найкраще зрозуміти всі ці проєвропейські борсання самотньої риби, викинутої на невдячні береги вічної Недо-України. І вони, ці красиві й мудрі віденські люди, безумовно, цю рибу в її борсаннях підтримають, розправлять її зсудомлені плавники і випустять її на вічну забаву в солодких водах Дунаю. Я лише вишлю їм кілька сигналів, наприклад, скажу «Lemberg Czernowitz», а вони на це — «ja!». Тоді я скажу їм «Sacher Masoch Joseph Roth», а вони — «о, ja, ja!». І коли я нарешті скажу їм «Franko Stefanyk Wassyl von Habsburg», вони просто впадуть в екстаз, бо всі ці сигнали для них, наче екстезі.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: