Першою поставили «Сватання на Гончарівці». Комедія мала великий успіх. На вимогу тих, хто не зміг потрапити на прем'єру, її повторили. Популярність здобули й інші п'єси: «Степовий гість», «Невольник», «Мартин Боруля», «Суєта». Завзяття аматорів було настільки велике, що вони спромоглися поставити навіть опери — «Наталку Полтавку» та «Запорожця за Дунаєм». Звісно, що не обійшлося тут без допомоги братів Калитенків і співаків їхнього хору.

До нашого кола пристав і поручник Фабріціус — фін за національністю, який, проживаючи свого часу в Україні, оволодів українською мовою. Це був щирий чоловік, справжній товариш. Його захоплювало все українське. Він навіть написав історичну драму «Запорозький скарб», постановка якої мала в таборі Терезин великий успіх.

Москвинів злостило те, що «малороси» ставлять свої вистави двічі, а то й тричі, а їхній гурток змушений був обходитися лише прем'єрою. Доводилося втішатися тим, що «хохли», мовляв, «майстри танцювати, співати та грати комедії, а тому хай собі бавлять інших» [96, с. 200]. Не розуміли вони, що кожний успіх українського театру і хору сприяв національному пробудженню «малоросів» та викликав досі незнайоме почуття гордості за свій народ.

До Першої світової Наддніпрянська Україна називалась Малоросією. Був це край, де, як говорили москалі, «всьо обільєм дишит». Матеріально люди жили непогано: хто працював, той мав що їсти і вдягти. Та, приспані «своїми» і чужими, народні маси мертвіли в байдужості до українських інтересів.

Справу української державності зробила актуальною Світова війна. Минуло не так багато часу, і стало зрозуміло, що Росія вступила у війну, не тільки з метою захистити сербів, а щоб знищити український рух у Галичині та на інших західних землях. Петербург страшенно боявся, щоб «українська зараза» не перекинулася з Галичини до «Малоросії».

Зрозумівши, що перемога Росії була би смертельним ударом по українству, галицька інтелігенція спільно з наддніпрянськими емігрантами стала на бік Австро-Угорщини і Німеччини. Внаслідок цього виникли дві формації: військова (Українські січові стрільці) та політична (Союз визволення України).

Найактивнішими пропагандистами української самостійності виявилися ті, хто 10 років тому зійшов на російські манівці, під час розколу РУП заклавши Спілку російської соціал-демократичної робітничої партії. Мова про Мар'яна-Юлія Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського. Тобто тих, хто рішуче виступив проти тези Миколи Міхновського про самостійність України. Співпраця з росіянами показала, що всі вони — і монархісти, і демократи — категорично проти національного визволення українців.

Заснували Союз визволення України у Львові 4 серпня 1914 року. Фундаторами СВУ також стали Дмитро Донцов (перший голова), Володимир Дорошенко, Андрій Жук і Микола Залізняк. Вони сподівалися за допомогою західних українців добитися створення самостійної Української держави. СВУ розгорнув жваву діяльність, насамперед у ділянці інформації про українську справу різними мовами.

Першим виявом діяльності СВУ була відозва «An die offentliche Meinung Europas», видана 25 серпня за підписами Мар'яна Меленевського, Олександра Скорописа-Йолтуховського, Володимира Дорошенка, Андрія Жука, Дмитра Донцова і Миколи Залізняка. В ній наголошувалося, що лише самостійна Українська держава створить для Європи забороло проти Росії з її експансією та звільнить слов'янський світ від згубного впливу панмосковізму.

Значним дипломатичним успіхом СВУ стала заява (в листопаді 1914 року) турецького міністра Таалат-бея про потребу визволення України й запевнення, що турецький уряд допоможе Україні здобути самостійність.

Визначною була й видавнича діяльність: у світ полетіли тисячі примірників тижневиків «Ukrainische Nachrichten» і «La Revue Ukrainienne» та «Вістника Союзу Визволення України», який редагували Микола Троцький, Володимир Дорошенко, Андрій Жук та М. Возняк. СВУ видав близько 50 книг і 30 брошур про Україну німецькою, французькою, англійською, італійською, угорською, турецькою, шведською, румунською, хорватською, чеською та болгарською мовами. Велика кількість книг і брошур виходила й українською мовою.

СВУ, отримавши дозвіл німецької та австро-угорської військових влад, почав за допомогою культурних діячів, які втекли з окупованої росіянами Галичини та Буковини, широку допоміжну, релігійну та культурно-виховну діяльність у таборах Німеччини та Австро-Угорщини. Спочатку українізували табір у Фрайштадті. Невдовзі праця СВУ дала свої плоди і в інших таборах — Дуна-Сердагелі (Угорщина), Раштадті, Зальцведелі та Вецлярі (Німеччина). Заходами СВУ було згуртовано близько 80 тисяч українців, серед яких провадилася активна культурно-освітня та національно-виховна діяльність. Засновувалися українські школи, газети, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, театри, курси української історії та літератури, курси кооперації, політичної економії, української і німецької мов. Постали українські парафії, клуби, каси взаємодопомоги, крамниці, гімнастично-спортивні товариства. В таборах працювали відомі науковці і митці: професори Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, доктори Микола Чайківський, Йосип Охрімович, Роман Домбчевський, поет Василь Пачовський, скульптор Михайло Гаврилко з Полтавщини, посол Ясько Остапчук, журналіст Йосип Безпалко, письменник Микола Голубець, панотці Омелян Гнідий, Євген Турула та інші достойники.

Вистачало і проблем. Чи не найбільшою виявилася психологічна. «Полонені вважали їх «чужими», «австріяками» і навіть «шпигунами» [31, с. 42, 43]. Але завдяки розумінню психології і вмілому підходу фахівцям-патріотам вдалося викликати до себе довіру. Відтак почався процес перетворення «малоросів», «хохлів», «селян» і «рускіх людєй» в ідейних борців за незалежну Українську державу.

Національно-культурне життя творилося не лише в українізованих, а й у багатонаціональних таборах, у численних робітничих командах, розкиданих по всій Австро-Угорщині та Німеччині. Наприкінці 1915 року з табору у Фрайштадті було вислано до Німеччини для організаційної праці понад тридцять полонених, переважно народних вчителів. Національно-політичні вихователі посилались і до України. Для цього використовувався обмін полоненими-інвалідами між Росією та центральними державами. Від 1916 року сотні «мужів довір'я» виїхали на окуповані німцями Волинь, Берестейщину, Холмщину і Підляшшя. Там вони закладали народні школи, пробуджуючи серед українців національно-соборну свідомість.

Працювали представники СВУ і в старшинському таборі Терезин, де чисельно переважали українці. Та спочатку лише з півсотні бранців відверто називали себе українцями. Навіть після Лютневої революції 1917 року «більшість не хотіла порвати зв'язку з російською демократією, яка ставилась негативно до українського національного пробудження…» [96, с. 200]. Серед полонених українців переважали т. зв. нейтральні, насправді боягузи і хитруни.

Лютнева революція значно пожвавила українське життя в таборах, а до комітету, що почав правити в терезинському таборі замість коменданта Гавронського, увійшли свідомі українці Кедриновський, Костенко й один із братів Калитенків.

Більшість демократично налаштованих офіцерів ухвалила визнати Тимчасовий уряд, звільнивши себе таким чином від присяги на вірність імператорові Миколі II.

Все ж навіть демократично налаштовані офіцери стояли на позиціях неподільності Росії. Коли вони почули в таборі розмови про Україну, то щиро здивувалися й обурилися «претензіями малоросів», яких обвинуватили в невдячності до «великоруського» народу та непошані до російської культури. Співмешканці Проходи, уральські купці брати Куликови кричали: «Ми вас, хахлов, в бараній роґ скрутім! Ми пакажем вам кузькіну мать!»

«Монархісти вже давно дивилися на старшин-українців як на людей пропащих, записавши їх на «чорну дошку», але й демократично налаштовані «рускіє офіцери» з особливою ненавистю виступали на різних зібраннях проти самостійників, чим ще більше підсилювали самостійницькі настрої… Коли Центральна Рада 1-м Універсалом проголосила лише автономію України, в таборах серед українців була проголошена її самостійність» [111, с. 10].