«Співжиття з росіянами стало неможливим» [96, с. 205]. За порадою президії СВУ Василь Прохода з товаришами звернулися до австро-угорського військового міністерства з проханням перевести їх до українізованого табору у Фрайштадті. На це була отримана відповідь, що старшинам перебувати у козацьких таборах не дозволено. Тоді силами СВУ почалася українізація старшинського табору в Йозефові із заміною в ньому офіцерів-росіян на старшин-українців [93, с. 3].

Офіцерський табір у Йозефові містився у великому будинку колишнього військового управління. З австрійських таборів він був найменшим — всього на 120 осіб. Тому й найкраще підходив для українізації.

Ще від 1915 року тут діяв український гурток. Спочатку нелегально — з огляду на ворожість більшості офіцерів. Заправляли в ньому прапорщики Яків Сич, Микола Букшований, Федот Вакуленко і поручник Малевич. Зі старших офіцерів їх підтримували капітан Петро Ґанжа та підполковник Іван Перлик.

На початку червня 1917 року сюди з Терезина прибуло дванадцять старшин-українців, серед яких Василь Прохода і Кость Курило. Після «підкріплення» українці Йозефова вийшли з підпілля. 4 червня в таборі відбулися установчі збори. Обрали раду з п'яти членів: головою гуртка став Петро Андрійович Ґанжа, заступником — прапорщик Дмитро Скаржевський, скарбником — Микола Букшований, бібліотекарем — Яків Сич, писарем — Василь Прохода. Гурток опублікував у «Вістнику СВУ» заклик до всіх старшин-українців писати прохання про переведення у Йозефштадт.

Зі старшинських таборів (Ґарта, Браунау, Терезина, Мархтренка, Моста (Брюкса), Ліберець (Райхенберга), Мюлінга, Кляйн-Мюнхена, Візенбурга) почали прибувати невеликі гурти українців. Друга група терезинців становила вже двадцять осіб. А москалів з табору випроваджували в інші місця.

Хоч йозефівський табір був невеликий, але заповнити його українцями-старшинами виявилося нелегко — попри те що в полоні перебували десятки тисяч офіцерів українського походження. Недаремно Василь Прохода у спогадах зазначав, що «особливо були зденаціоналізовані старшини» [95, с. 73]. Може, тому СВУ у своєму «Зверненні до українських офіцерів-полонених» від 18 травня 1917 року, сповіщаючи про створення окремого табору для старшин у Йозефові, закликав зголошуватися до табору не тільки українців, а й тих, хто був народжений в Україні та не порвав з нею зв'язків і думає після війни жити далі в Україні, «без різниці, чи вони почувають себе українцями, чи ні». Тобто табір планувався формуватися «на краєво-обласнім принципі» [135, арк. 1, 1 зв.].

Щотижня в Йозефові відбувалися політичні віча, на яких обговорювалися новини з України та російської армії, де почалася українізація окремих частин. З ентузіазмом вітали полонені постанови 1-го і 2-го українських військових з'їздів у Києві. Великим щастям для них стало проголошення 1-го Універсалу. Як правило, головував на зібраннях Василь Прохода — врівноважений і спокійний чоловік.

А москалі казилися. Для Проходи було очевидно, що вони «ніколи не погодяться на незалежність України, а тому порозуміння з ними мирним шляхом не може бути». Лише кілька осіб з громади українських старшин вважали, що «в інтересах соціальної революції українці мають діяти разом з росіянами, а тому творення незалежних українських військових частин непотрібне». Більшість же старшин-українців табору Йозефова вважали, що Україна повинна мати власне військо для оборони своєї незалежності, відтак треба починати творити його з полонених вояків військових частин [96, с. 208]. До таких висновків спонукав увесь хід Світової війни — адже суб'єктами історії ставали лише мілітарно могутні нації. Та й вісті з Батьківщини про створення двох перших полків української армії — богданівців і полуботківців — скріплювали думку про необхідність творення могутнього козацького війська. До речі, старшини табору в Йозефові серцем були на боці полуботківців, які 18 липня підняли перше в новітній історії повстання проти російської влади…

Гурток зібрав 120 крон на Національний фонд і вислав до Києва. У зв'язку з цим 1 липня 1917 року ухвалили звернення до Центральної Ради, в якому висловлено «непереможну тугу з приводу того, що (вони, полонені) не можуть… зараз стати до творчої праці. Але вони горді за своїх борців, які так високо піднесли прапор Вільної України». Військовополонені запевняли, що, повернувшись додому, складуть «матеріальні й духовні жертви на вівтар нашого Рідного Краю». Серед інших звернення підписав і писар Українського гуртка табору Йозефштадт Василь Прохода [74, с. 10].

«Таборові» росіяни вже стиха (бо були в меншості) називали українських активістів мазепинцями. В це слово вони вкладали «зраду вірності Росії та сепаратизм». «Для нас (же), — зазначав Василь Прохода, — мазепинство було символом боротьби проти московського поневолення». Все ж культ особи Івана Мазепи у старшин не плекався. З історичних постатей найбільша пошана була до кошових Запорозької Січі Костя Гордієнка та Петра Калнишевського [96, с. 209].

У липні 1917 року останні росіяни залишили табір. Тоді й постала Громада полонених старшин-українців. Головою управи обрали чернігівця Петра Ґанжу. Комендантом табору австрійці призначили українця, сотника австрійської служби доктора Томашівського, а українським комендантом табору став колишній командир Кишинівського другочергового полку, Георгіївський кавалер полковник Іван Перлик. За видатну хоробрість австрійці залишили йому кавказьку шаблю.

З великими запалом працювали українці. Василь Прохода, капітан Петро Ґанжа, поручник Микола Байко, прапорщики Микола Букшований і Яків Сич читали лекції з історії української літератури та України (про добу гетьманів Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та Івана Мазепи, добу польсько-литовської держави, Запорозьку Січ, роль московського чинника в українській історії), організували хор і театр, заснували «Просвіту» й українську бібліотеку.

Російську ж бібліотеку закрили — щоб українці нарешті могли вирватися з поля тяжіння російських класиків.

Великий інтерес викликали розповіді про героїчного полководця Національно-визвольної революції 1648–1654 років кальницького полковника Івана Богуна, противника польського панування і промосковської орієнтації. Доповіді й театральні імпрези відбувалися у прибраній рушниками таборовій світлиці з портретом Тараса Шевченка на видному місці. Тут промовляв і Василь Прохода. Один із його виступів мав тему — «Національно-політичні помилки гетьмана Івана Мазепи». Кубанець зазначав, що Мазепа в боротьбі за Українську державу опирався не на широкі верстви народу, а на старшин, яким допомагав стати заможною верствою за рахунок пересічних козаків і запорожців…

Велику роль у національному пробудженні відіграли драматичний і співочий гуртки. Режисером першого був Костенко, художнім керівником другого — Сергій Калитенко. Табірний театр поставив чимало п'єс: «Назара Стодолю» Тараса Шевченка, «На громадській роботі» Бориса Грінченка, «Пошились у дурні» Марка Кропивницького, «Мартина Борулю» та «Бондарівну» Івана Карпенка-Карого.

«Життя в таборі було імпульсивне, диспутам не було кінця, національний настрій був високий, «всі пнялись до України», — говорив Микола Букшований; кожний старався приготувати себе до майбутньої праці на Українських землях» [74, с. 11].

Активно діяла бібліотека. Армія книг у ній невпинно зростала. Збірка поповнилася «Записками Наукового товариства Тараса Шевченка», восьмитомною «Історією України-Руси», річниками «Літературно-наукового вістника», «Нашої хати» та інших журналів. До читальні надходили німецькі та українські часописи: «Розвага» з Фрайштадта, «Розсвіт» із Раштадта, «Вільне слово» з Вецляра, «Громадська думка» із Зальцведеля. Збагачувалася бібліотека й часописами «Червона калина», «Дзвін», «Вільна Україна», «Воля» і, звичайно, «Вістником СВУ».

З газет старшини довідалися, що «наступ Керенського» почався тоді, коли німці не виявляли ніякої ворожості. Полонені українці з обуренням сприйняли цю вістку, вважаючи відновлення воєнних дій шкідливим для справи української державності.