На станцію Сарни прибули близько 10-ї години ранку. Проти вокзалу стояв ешелон якогось технічного куреня. Богданівцям це не сподобалося.

Сотник у супроводі хорунжого Довбні підійшов до вартового на станції і запитав, чи проїхав вже потяг № такий-то.

— Ні, ще не проїхав. Буде години за півтори.

Аж легше стало від такої відповіді.

Тільки відійшли від вартового, як до них підскочив інший залізничник і попрохав терміново зайти до начальника станції.

До кабінету увійшов лише сотник, а Довбня в передпокої, очікуючи сутички, погладжував нервово бомби.

У кабінеті чекали двоє залізничників і один військовий. Першим запитанням було, чи сотник приїхав із Києва за Криленком. Богданівець збентежився, бо не знав, із ким говорить — із ворогом чи приятелями. Може, більшовики здогадалися про мету їхнього приїзду?

— Ні, ми просто делегація з Києва до главковерха, — відповів обережно він.

Тут вже розгубилися залізничники.

Вони також боялися відкритися. Говорили натяками, які можна було зрозуміти по-різному. Нарешті один із залізничників наважився і сказав, що це саме він послав до штабу Київської військової округи телеграму про Криленка.

Тоді вже відкрився сотник. Почали обговорювати ситуацію і план захоплення більшовицького главковерха. Домовилися, що потяг Криленка залізничники поставлять поруч із київським вагоном біля самої стрілки — щоб можна було швидко маневрувати. Під час розмови, близько 11-ї години, надійшло повідомлення із сусідньої станції, що потяг Криленка вийшов на Сарни. За хвилин п’ятнадцять мало початися діло.

Ось і гудок, а ось і сам паротяг вискочив із-за повороту.

Коли він зупинився, богданівці з рушницями навпереваги миттєво заскочили до його вагонів. У цю ж мить паротяг від потяга Криленка було відчеплено, а київський подали вперед і перевели на колію, де стояли вагони главковерха. Причепившись, одразу рушили в напрямку на Київ.

Операцію було проведено настільки блискавично, що ніхто з військових, які перебували на станції, так і не збагнув, що сталося. Тільки солдати з саперного куреня, що стояв навпроти вокзалу, забігали.

«На наше щастя, — писав хорунжий Богданівського полку Методій Довбня у своєму спогаді 14 листопада 1922 року, — варта в потязі була невелика і не зробила абсолютно ніякого опіру. В сальон-вагоні ми захватили 3-х чоловік у звичайному військовому одягу. Чи був серед них сам главковерх, ми не знали, бо ніхто з нас не тільки ніколи не бачив самого Криленка, але навіть нікому не траплялось бачити з нього малюнку чи фотографії. Вже в Київі вияснилось, що це були: товариш предсідателя Ради при ставці главковерха й ще якісь його сотоварищі, котрі їхали на з’їзд в Рівне. Сам же главковерх Криленко проїхав пізніше в звичайному пасажирському потязі».

Був січень 1918 року. «Сіро-жовта маса бувших героїв» обліпила залізничні шляхи, що вели в Україну.

На станції Шепетівка скупчилося кільканадцять ешелонів із колишніми вояками російської армії. Тисячі голодних і знервованих людей у завошивлених шинелях шукали поживи для себе і коней, а також палива, щоб хоч на якусь мить сховатися від дошкульних морозів.

Та пошуки були марними. Місцеве населення все їстівне давно і надійно поховало від можливих зазіхань, тому вояки були роздратовані й злі. Особливо лютували на машиністів, які не хотіли вести далі ешелони. Їхні пояснення про те, що під Бердичевом зруйновано міст, збуджена юрба не сприймала.

— А чому не їхати через Новоград-Волинський і Мозир?!

– І там зруйнований міст, — чулась відповідь, — та й гайдамаки стоять.

— Неправда, брешуть всі вони, саботують, — була загальна думка.

— Пріставіть к машиністу часавова с рєвальвєром! Паєдєт!

— Баятьса какіх-то ґайдамаков нам нєт надобності, — викрикували хвалькуваті москалі. — У нас столька аружия, что целую армію ґайдамацкую разбіть можна.

І справді в кожному ешелоні було декілька вагонів із найрізноманітнішим озброєнням, а на окремих платформах ще й стояли гармати різних калібрів. Все ж не про війну з гайдамаками мріяли колишні вояки, для них ідеалом було тишком-нишком проскочити без бою поближче до свого дому. Від війни всі так втомилися, що сіро-жовта солдатська маса, яка місила грязюку в Шепетівці, вже не була військом. Учинити самосуд вона ще могла, але не більше…

Врешті три ешелони рушили на північ. В одному з них вертався додому Гордій Няньчур.

Ось уже і Новоград-Волинський недалеко. А якщо він у руках гайдамаків?! Що тоді?

Потяги збавляють хід. Напруга, що була розвіялась, знову почала згущуватись над вояцтвом. Нарешті стали. Після довгої і сумбурної наради вирішили послати до міста дві команди розвідників.

За кілька годин ті доповіли, що в Новограді-Волинському ніякого війська немає і що вокзал вільний.

З пересторогами та острахом ешелони минають місто і вокзал.

Хоч навкруги розгорнула свої чорні крила ніч, мало хто спить — страх перед невідомими гайдамаками не дає спокою. А може, вони в цей час гострять ножі, щоб не з порожніми руками зустріти непроханих гостей?

Як електричним струмом пронизала ешелони вістка, що за станцією Яблонною зруйновано міст, а за тим зруйнованим мостом засіли оті чортові гайдамаки.

Довелося вертати до Новограда-Волинського.

Та, наблизившись до вокзалу, крізь гуркіт коліс почули постріли. Деморалізована солдатська юрба, запакована у вагони, втратила притомність духу і запанікувала.

Дехто почав розбігатись. Тікали переважно до лісу. Ховалися і в ровах біля залізничного тору. «Нікому і в голову не приходило взятися за зброю», — згадував Гордій Няньчур.

А машиністи тим часом завернули ешелони в бік Яблонного…

Вранці від українського командування прибула делегація із заявою. Гайдамаки висунули вимогу повного роззброєння. Лише в цьому випадку вони налагодять міст і пропустять ешелони.

— Зброя мусить залишитися в Україні, — сказав один із делегатів.

Юрба була готова погодитися на ці умови — лише б її пустили далі. Та комісари почали підбурювати людей. І пропозицію відкинули, а делегацію з шести осіб заарештували.

Минуло кілька годин; за цей час нічого не змінилося — ешелони стояли. П’ятитисячна юрба мерзла, хвилювалась і лютувала. «Злоба і ненависть до гайдамаків, що загородили дорогу, росла і збільшувалася», — зазначав у спогадах Гордій Няньчур.

Лайка і прокльони сипалися на голови «хохлів-гайдамаків».

— Да што с німі панькатьса?! — ревіла підбурена юрба. — Ми їх нє троґаєм, а ані нас абадрать хатят.

І натовп кинувся до вагона, де сиділи заложники. Спочатку витягли двох.

Почався допит, який швидко переріс у знущання. Козаків повалили на землю і почали люто бити підборами в голову та тіло. Топталися по обличчях. «Чим далі, то з більшим азартом і озвірілістю знущалися над нещасними жертвами, аж поки вони не були замордовані», — свідчив Няньчур.

Зрозумівши, що їх чекає, решта гайдамаків «через голови озвірілої юрби» кинулась геть із вагона. «Ніхто й оглянутися не встиг», як четверо проворних козаків вітром розбіглися, прямуючи до лісу. Це ще більше роззлостило юрбу, але вже не було на кому вилити свій гнів і розпач.

Тож почали розходитися… В цей час один із замордованих ворухнувся. Це запримітив рудий та кострубатий москаль із посіченим віспою обличчям.

Він підійшов до понівеченого тіла, зняв із плеча рушницю і, не поспішаючи, тричі проштрикнув багнетом груди недобитого, з притиском підраховуючи кожний свій удар:

— Рас… два… трі…

Кацапило наступив чоботом на груди гайдамаці й із зусиллям востаннє витягнув скривавлений багнет. Вбивця намагався посміхнутися до своїх товаришів, але посмішка та вийшла кривою.

Глядачі почали тихо і «якось винувато» розходитися.

Минуло ще кілька годин.

Пристрасті вщухли.

Запанувала безнадія. Тоді й почулись голоси совісних людей, які засуджували розправу над беззахисними. Особливо дісталося рудому москалеві.