Кілька десятків людей підійшло до мучеників. На велике здивування, побачили, що гайдамаки живі. Негайно покликали лікаря і почали приводити їх до тями.

Поранених перенесли на двірець. Їх розтирали снігом, робили штучне дихання. Врешті козаки очуняли. Той, що тричі спізнав московського багнета, виявився сотником української армії.

Був це високий і гарний чоловік із добродушним обличчям та ясними очима. Коли він намагався щось сказати, то напружувався і закривав очі. Але замість голосу з пробитих грудей виривався якийсь хрипкий клекіт. Разом із неясними словами з уст витікала кров.

Все ж Гордій збагнув, що гайдамака просив повідомити про свою смерть наречену. Слабким, невиразним рухом мученик вказав собі на груди.

За пазухою у нього знайшли папери, а серед них — листи від нареченої та її фотографія, підписана в червні 1917 року в Павлограді на Катеринославщині. Сам гайдамака був родом із того ж таки Павлограда. Мав старшинського Георгія за Світову війну.

Збагнувши, що його прохання нарешті зрозуміли, сотник більше не силкувався говорити. На питання вже не відповідав.

Інший гайдамака був ще хлопцем. Його пощастило привести до повної свідомості.

Вигляд він мав страшний: із половини обличчя було збито шкіру, яка звисала за вухом. Із неї на шинель і за комір стікала густа сукровиця. Текла кров і з вибитого ока та численних ран.

Юнак від природи здоров’ям не відзначався: тож і шинель та черевики були йому завеликі. Він тяжко дихав і час од часу озирався. Говорив уривками і мало. Нічого добитися від нього було неможливо. «Лише те, що йому 17 літ, (що) походить із Чернігівської губернії, що в «гайдамаки» пішов по своїй охоті. А більше нічого».

Надвечір українці розпочали наступ. Ешелони в панічному безладі вирушили до Новограда-Волинського, а «поранені гайдамаки залишились на станції Яблонна».

Січневий сніг вкрив землю. По широкому, обсадженому високими тополями, шляхові їхало кілька вершників. Коні засніженою дорогою бігли весело: їм передався гарний настрій господарів — ті були веселі, бо отримали нарешті дозвіл на формування батареї з українським особовим складом.

Ось із-за дерев виглянула миза, де стояла їхня гарматна бригада. Скоро можна буде зігрітися…

Раптом із брами вилетів вершник. З усієї сили він гнав назустріч, махаючи тривожно шапкою.

— Пане поручнику! Вертайтесь! Не їдьте. Там зараз мітинг. Приїхав комісар… Вас хотять арештувати, — схвильовано кричав козак.

— А де ж голова, де члени ради? — запитав Василь Абрамович, коли козак порівнявся з ним.

— Нема нікого. Вони ще зрання виїхали до мизи Аспере.

Поручник не послухав козака і направив свого коня до брами. За ним рушили й інші вершники.

Ще здаля почули вони, як грізно гомонить мітинг. З вітром долітали окремі вигуки…

Комісар стояв на стільці й, розмахуючи руками, розпинався:

— Таваріщі, какая Украіна?! Ну і што, што мой дєд хахол на ґалавє насіл? Я — русскій чєловєк і вас прізиваю к єдінству!.. Пусть живьот рєвалюция, пусть живьот власть совєтов!

— Так ганьба тобі, як ти зрадив своєму народу. Перевертень! — озвався один із козаків, що під’їхав разом із поручником.

Тут лише комуніст звернув увагу на вершників.

— Таваріщі, ето буржуазная правакация! Вас каламутіт аднаґоднік! А кто єво падбіл? Афіцер! Всьо зло в ваших афіцерах! Унічтожить іх нада! За мной, таваріщі!

І комісар підскочив до поручника та вхопив його коня за повід.

— За мной, таваріщі!

У цей час свиснув нагай і на мить оповив озвіріле обличчя більшовика, залишаючи на ньому червону смугу.

— Геть, погана собако! — крикнув гнівно поручник.

Кінь злякався крику та кинувся вбік. Старшина швидко опанував тварину. Кінь став як кам’яний, тільки нервові дрижаки пробігали по його тілу.

— Дивуюсь вам, — звернувся поручник до українців, яких було чимало серед мітингуючих, — які ж ви нащадки славних запорожців, коли даєте ображати своїх старшин?

— Бєйтє єво, бєйтє! — тримаючись за обпечене нагаєм обличчя, лютував комісар.

— Сривай іх с канєй! — засичали москалі, яких теж вистачало на мітингу.

— Не дамо! — загукали українці. — Це наші!

— Бєйтє єво, бєйтє!..

Сухо клацнули курки карабінів вершників.

Коні, відчуваючи небезпеку, нервувалися.

— Стій! Першому, хто рушить із місця, всадю кулю! — закричав поручник. — Розвідчики, до мене!

І поїхав прямо на мітингуючих. Блідий, зі стуленими вустами, разом із товаришами Василь Абрамович їхав крізь натовп, який поволі розступався перед ним. Очей ворожих бачив він чимало. Та ніхто не посмів доторкнутися до нього.

— Брати-українці, — вже спокійніше гукнув поручник, — я отримав дозвіл на формування української батареї. Не йдіть за провокаторами. Хто почуває себе сином України, хто любить свою Батьківщину і хоче повернутися додому, той буде завтра у мене! А тепер всі по хатах!

— Прийдемо! Всі будемо! — залунало у відповідь. — Не дамо наших на поталу…

— Да ми што, ми нічаво, — виправдовувались ніяково москалі, побачивши, що справа схилилась не на їхню користь.

Тим часом комісар, ховаючись поза спинами мітингуючих, уже тікав.

— Візьми Ястреба, Кутько! — сказав Абрамович джурі, віддаючи поводи.

Подякувавши козакам за підтримку, поручник попередив, що «це ще не кінець».

— Але знайте: як будемо триматися міцно оден одного, то ніхто нас не вразить.

Абрамович вже попрощався з козаками, коли до нього підійшов бунчужний.

— Пане поручнику, — якось нерішуче сказав він, — ви б поїхали на ніч до мизи Аспере.

— Щоб завтра всі казали, що я злякався одного комуніста та втік? Хто ж тоді мені віритиме? — І Абрамович пішов до білої кам’яниці, що ховалася в гущавині саду.

Уночі він, сидячи біля каміна, писав матері листа в Богуслав… Писав, що вже давно був би вдома, та хоче повернутися до України не сам, а разом з українською частиною.

Постріл надворі не дав докінчити думки. Заіржали перелякано коні. Грюкнули вхідні двері, й у кімнатах загупали чоботи рішучих людей.

— Латиші! — промайнула тривожна думка.

Василь миттєво підскочив до дверей і двічі обернув ключа в клямці.

— Атваряй! Атваряй, нє то будєм ламать двєрь.

Ухопивши зброю, поручник кинувся до вікна і розбив шибку. Сильний вітер зі снігом увірвався до кімнати. Ясно спалахнуло вугілля в каміні.

Дубові двері під натиском плечей і під ударами прикладів затріщали.

Розбите вікно було невелике за розмірами, щоб вилізти через нього. Довелося вибивати раму. У цю мить гримнули постріли і від дверей відлетіло дві тріски. І полум’я блиснуло в каміні.

Відскочивши від вікна, Василь наштрикнувся на крісло. Біль підказав рішення. Вже не думаючи, схопив він крісло і з силою жбурнув у вікно.

Разом із кріслом вилетіла і рама.

— Ну, Боже поможи, — перехрестився старшина і кинувся в темряву.

У цей час впали двері. Та Василь вже біг по засніженому саду. Навздогін йому стріляли з вікна…

— Це ви, пане поручнику?! — раптом із-за дерев долинув шепіт джури Кутька.

— Я.

— Ну, слава Богу, ось ваш кінь, скачіть звідси скорше.

Яким рідним був цей голос!

Вмить поручник вже був верхи.

— Дякую, Кутько. Я тобі цього не забуду! Я — в Лоон за партизанами.

— Візьміть хоч мою шинелю та шапку.

Але поручник вже вдарив острогами…

За дві години порядок у гарматній бригаді було відновлено: під натиском партизанів червоні латиші і москалі накивали п’ятами.

Усе ж мрія Василя про українську батарею не здійснилась: тоді ж, на початку 1918-го, російські війська під натиском німців відступили з Естонії і бригада, де він служив, опинилась аж у Поволжі. Там поручника арештували — «за врєдноє вліяніє на салдат і кантррєвалюцию». Лише завдяки щасливому випадку він вирвався із Саратовської в’язниці й з невеликим гуртом одчайдухів дістався України, «де вже в рідному війську не оден раз змушував большевиків пожалкувати про його втечу».