Після закінчення Служби Божої священик вийняв з кишені листа і сказав до людей: «Отримав листа від війта з вимогою відправлення Служби Божої польською мовою. Але я не зрадив вірності рідній батьківській мові, якою розмовляли і молились мої предки, не зрадив вас, хоча знаю, що чекає менё арешт і ув'язнення. Не зламайте і ви тієї вірності, тримайтесь міцно батьківської мови і Христової віри, а милосердний Бог завжди буде з Вами. Поляки знущаються з нас, невинних. Знущаються вже перед своєю смертю. Польща стоїть на солом'яних ногах, скоро вони підігнуться, і вся Польща впаде. Моліться, дорогі брати і сестри, щоб милосердний Бог прискорив цей час. Я вас не забуду, буду за вас молитися всюди, куди мене не закине доля».

Перед дверима церкви стояли два постерункові — Заремба і Варшава з багнетами при карабінах відповідно до статуту.

Настрій був гнітючий. Дівчата не починали хороводу. Люди стояли з опущеними головами, зі сльозами на очах, з ненавистю до убраних у темно-сині мундири поляків, які стояли при дверях і чекали на священика, щоб його арештувати. Біля церкви стояла група близько сорока поляків. Один із них, Бронек Казюк, брат того бандита, який бив людей з Пасік, підскочив до 18-річного хлопчини Василевського і закричав: «Василь, йдемо боротись!» Той здивувався: «Бронек, ти що, здурів? Боротись у новому костюмі?» Бронек, мужчина після армії, схопив Василя і кинув у калюжу. Василь, з якого стікало болото, виліз з калюжі і запитав: «Бачиш, що з мене зробив? Ти знаєш, як я тяжко працював на цей костюм?» А обидва хлопці походили з бідних родин, працювали на фільварку. Бронек підскочив до Василя: «Що не подобається тобі к… твоя мати?» — і вдарив кулаком у ніс. Потекла кров. Василь знітився: «Бронек — за що?!» і полетів додому поскаржитись братам. На це поляки чекали — прилетить брат, розпочнеться бійка. Середнього брата десь не було, тільки старший Роман, що мав дружину і двоє дітей. Підлетів до Бронка з голими руками, бо не хотів битись. «За що ти Василя побив?» — Тут підскочив довгий Бацила і три рази вдарив Романа ножем у плечі. Вдарений упав, з рота полилась кров, наші хлопці кинулись на бандитів, але беззбройні падали один за другим, порізані ножами, порубані лопатами, з порозбиваними головами. Поліція посміхалась, збоку спостерігаючи за перемогою своєї банди.

Я мав тоді 16 років. Побачивши побиття, сів на землю і трясся зі страху. Відчуваю страх і сьогодні, коли це все згадаю. Найгірші звірі не зробили б того з людьми, що зробили польські бандити. Довкола лунав крик і плач жінок, дівчат, плач дітей. Прибігла дружина Романа і почала голосити: «Що ти кому зробив, що тебе так побито? Люди кохані, дайте швидко воза, бо поки до лікаря їх довеземо, то вся кров зійде!»

Коли священик вийшов з церкви, то дільничний Заремба хотів накласти наручники, але на захист стали жінки. На допомогу кинулась поліція. Священика у наручниках привезли до найближчого постерунка, потім відіслали етапом з постерунка на постерунок, аж до окружної комендатури, але так і не відомо, чи довезли його туди, чи десь по дорозі його ліквідували, бо люди пізніше шукали по різних установах, в лісі, але сліду не знайшли.

Про ті події дізнався швидко митрополит Андрей Шептицький. Не був православним, але серце його за народ боліло. Просив папу втрутитись, щоб польський уряд припинив діяльність, негідну християн-католиків. (…)

Записав і відредагував Мирослав Котис.

Під час польсько-української війни у травні 1919 року західну частину Волині зайняло регулярне Військо Польське, витіснивши українські підрозділи. Оскільки кількість польського населення на цих територіях коливалась тоді у межах 10 % (перепис населення 1897 року показав 6,2 % поляків), безсумнівно, це була окупація, здійснювана всупереч волі українського населення, яке становило переважну більшість (70,1 % у 1897 році).

Закінчення військових дій не принесло ні політичної, ні суспільної стабілізації. Аграрна реформа служила селянським інтересам тільки в автентичній Польщі, на Волині ж була хвірткою для заселення осадників, що спричинялося до полонізації. Метою всієї акції було створення привілейованого і відданого владі прошарку селян, з допомогою якого можна було б розрідити етнічно згуртований український простір заселення і контролювати діяльність місцевого населення. В часи, коли у Східній Галичині, на Волині, Поліссі і Підляшші жило близько 1,5 мільйона безробітних українських селян[35], акція осадництва була водою на млин комунізму. Проливався він на обидва боки по всій довжині кордону з більшовиками, аж загальмувала його розбудова мережі застав КОП (Корпус охорони прикордоння). З політичної точки зору комуністична влада викликала симпатію в національно свідомих волинян у значно більшій мірі, ніж антиукраїнська діяльність польської влади. Ще в середині двадцятих років Волинський воєвода скаржився, що у Володимирському, Горохівському і Ковельському повітах, тобто розташованих найближче до центральної Польщі і досить віддалених від радянського кордону, розперезались партизанські загони[36]. Під загрозою опинились державні установи, колонії осадників, двори землевласників. Ось картинка Святого вечора у дворі: «Засідали у повній бойовій готовності. Крім виделок, ножів і ложок, кожен мав при собі пістолет, готовий до пострілу. Крім того, майже у кожній кімнаті залишалась готова до пострілу зброя. (…) До подібного стану бойової готовності вже звикли мешканці дворів, розташованих поблизу кордону. У Святий вечір лише посилено готовність»². За даними звіту Волинського округу КПЗУ за період з червня до жовтня 1932 р. навіть у 1931–1932 роках на території північної Ковельщини існували партизанські загони, найбільший з яких чисельністю кількасот чоловік послуговувався допомогою КПЗУ³.

У виборах до Сейму і Сенату 1932 року волиняни обрали 16 українців, 5 євреїв і жодного поляка. Державна влада, одначе, не зробила з цього ніяких висновків. Ось що читаємо на цю тему в сучасній публікації ПАН: «Незважаючи на те, що понад 80 % мешканців воєводства були іншої, ніж польська, національності, адміністративний апарат був майже без винятку польським. Жодний українець, чех чи німець, не кажучи вже про євреїв, у міжвоєнний період не виконував функції старости. Тільки нечисленні і які гарантували лояльність приймались на посади працівників нижчого рівня, головним чином у самоврядуванні. У 1923 році з 283 осіб, які працювали на посадах чиновників воєводського і повітового апарату, 264 були римо-католицької віри, а 274 визначали свою національність як польську. Серед 38 вищих функціонерів поліції 36 належало до католицької церкви, два були євангелістами, всі визначали себе поляками. Подібно було серед цивільних чиновників поліції — з 66 осіб 62 католики. Навіть у Фінансовій палаті, що мало спільного мала з державною безпекою, з 384 осіб, які там працювали, польську національність визнавали 347 працівників. Перед представниками національних меншин закриті були посади розумових працівників на залізниці і у зв'язку… Навіть в освіті, представники якої повинні були знати мову місцевого населення, працювало близько 1300 поляків і 800 православних — українців і росіян. Дещо більшою, ніж у державному апараті, була присутність православних на посадах в установах самоврядування. У 1931 р. в них працював 1091 розумовий працівник римо-католицького віросповідання і 782 православних»[37].

Це були наслідки перемоги політичної програми Національної Демократії. Результати сеймових і президентських виборів 1922 р. були для неї сильним, але не смертельним ударом. Незважаючи на те, що 1/3 населення Польщі складалась з національних меншин, національна демократія залишалась вірною ідеї національної держави, проголошуючи гасло «Польща для поляків», де єдиною державною мовою повинна була бути польська, а^єдиною державною школою — школа з польською мовою навчання. Теоретично меншості могли мати свої школи і культурні та господарські установи, але за умови утримання їх за власний рахунок, що на практиці не було припустимо. Теоретично також національним меншинам гарантувалась громадянська рівність у правах, але це не стосувалось українців, до яких ставились як до частини польського народу, русифікованого царською владою, а тому він підлягав реполонізації. Подібна доля очікувала білорусів, а для німців і євреїв передбачалась еміграція. З метою «заохочення» євреїв до виїзду з країни висунули гасло полонізації промисловості і торгівлі, а також бойкот єврейських студентів у вищих навчальних закладах — numerus clausus.