Це, власне, від тієї «демократії» зроблено смертельний постріл у Габріеля Нарутовича, тільки що обраного президентом Речі Посполитої. Його застрелено за те, що, по-перше, його погляди були близькими до поглядів маршала Пілсудського, по-друге, що його обрання вирішили голоси єдиних представників Волині, тобто національної меншини, — шістнадцяти українців і п'яти євреїв.
Це, власне, ця «демократична» частина польського суспільства підготувала основу для українсько-польської різанини. Травневий переворот не змінив «Боговітчизняної» ментальності цього суспільства на Волині, зате прорубав дорогу Генрику Юзевському до посади волинського воєводи.
Не було, напевно, у Польщі кращого кандидата. З наказу маршала до Луцька їхав діяч, який народився і формувався у столиці України, колишній комендант III округу Польської військової організації, створеної у Києві в грудні 1914 року, пізніше (1920) віце-міністр внутрішніх справ уряду Петлюри. Як писав пізніше у спогадах: «Я був поляком — довіреною особою Польщі і був поляком — віце-міністром України, довіреною особою України. Не був «інструментом» Польщі в українському уряді, не був агентом чи підставкою. Польща могла мати до мене довіру. У не меншій мірі могла мати до мене довіру Україна. І тут, і там я був собою, а одночасно був зустріччю двох світів, які дивились собі в очі довірливо і віддано…»[38]. Отже, на Волинь їхала довірена особа обох народів не з національно-«демократичною» концепцією «навернення» православних душ, побудови на кресах польського муру з української цегли, а тільки з ідеєю творення спільного дому, у якому обидва народи почуватимуть себе співгосподарями. За даних умов це було найкраще вирішення, незважаючи на те, що також тимчасове, власне, до часу відродження на етнічно українській території незалежної України.
Створюючи «волинську програму», Юзевський висував необхідність відбудови незалежної української держави зі столицею у Києві, передбаченої польсько-українським союзом 1920 року у такій конфігурації, щоб Волинь залишилась у межах Польщі. Цього вимагав польський державний інтерес. Відкидаючи ендецький план національної асиміляції, тобто примусової полонізації автохтонного населення, нереальний у зв'язку з швидким формуванням української національної свідомості, Юзевський представив проект державної асиміляції. Він полягав у формуванні серед місцевого населення такого сильного почуття лояльності до Польської держави, щоб вони не захотіли відриватись від Польщі навіть після відновлення самостійної України над Дніпром. Підставою для формування почуття лояльності повинна була бути можливість вільного розвитку всіх галузей українського національного життя. Правда, вони почали розвиватись, хоча і з зусиллями, ще перед прибуттям Юзевського, дістаючись на Волинь з Галичини, тільки от галицькі організації несли з собою націоналістичну ідеологію, так само небезпечну для польської влади, як і комуністичні гасла. За допомогою адміністративного апарату, головним чином поліції, Юзевський збудував на межі Волині і Галичини так званий сокальський кордон, своєрідну греблю для націоналістичної ідеології, не допускаючи на Волинь львівську пресу і обмежуючи міжлюдські контакти обох сторін. Ліквідовано було всі осередки з галицьким родоводом, такі як культурно-просвітницьке товариство «Просвіта», яке утримувало на Волині і ПоліссҐпонад 600 читалень і стільки ж бібліотек, розпущено було економічно-господарське товариство «Сільський господар», антиалкогольне і антинікотинове товариство «Відродження», не легалізували об'єднання жінок «Союз Українок» і ряд інших організацій. Розпустили політичні партії: Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), знищили український кооперативний рух. Пустоту, що виникла, мусили заповнити нові осередки, польсько-українські, головною метою яких було б власне доведення волинян до державної асиміляції, яка мала полягати у «творчому процесі взаємного проникнення культур і насиченні українських національних якостей польськими елементами» — як це подавав Юзевський, презентуючи тези волинської програми[39]. Очевидно, що це була та сама полонізація, але в гуманній оправі.
Ліквідація старих, добре розвинутих осередків усунула з суспільного життя майже всю українську інтелігенцію на Волині. Вона не була і не могла бути численною, коли випускник сільської загальної школи, звідки походила більшість української молоді, після семи років навчання виходив зі свідоцтвом чотирикласної освіти. Ця молодь не була придатною також для реалізації волинської програми, бо була заражена мікробом трефної ідеології. Тому Юзевський спирався на групу українських емігрантів з колишньої Української Народної Республіки, з якими співпрацював в уряді Петлюри, притягнув також поляків, які походили з Наддніпрянщини. Ця група, яка складалась лише з кількох людей, утворила Волинське українське об'єднання (ВУО), замислене певною мірою як заміна колишній «Просвіті». Діячі ВУО увійшли до сейму і сенату за списками Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ) як представники волинських українців. Але ВУО не здобуло популярності у масах — зібрало лише 6000 членів. Українське суспільство прохолодно ставилось до діячів ВУО, вважаючи їх кар'єристами, часто зрадниками, які за «миску чечевиці» готові продати полякам рідного батька.
Як досвідчений політик, Юзевський повинен був розуміти, що для реалізації волинської програми потрібні нові кадри, не обтяжені багажем минулого. їх підготовку почав знаменитий Кременецький ліцей. Спираючись на досвід датського педагога М. Грундтвіга, ліцей відкрив у 1932 році народний університет у Михайлівці, повіт Дубно. Щороку там відбувались по два 4-місячні курси для молоді (чоловічий і жіночий), які підготовляли сільських громадських діячів до ведення культурно-освітньої роботи і поширення ідей польсько-української співпраці. Для розвитку волинського села це був хороший задум, оскільки лише у самій лише Михайлівці навчено до війни близько 300 слухачів. У 1935 р. було відкрито другий народний університет у Ружині коло Ковеля під керівництвом відомого народного діяча Казімєжа Банаха, пізніше начальника штабу Батальйонів Хлопських. Третій НУ, відкритий у 1939 р. у Малинську, повіт Костопіль, не встиг випустити слухачів.
Гірше було з ідеєю польсько-української співпраці. Галина Юршова — керівник НУ в Михайлівці, прекрасний педагог, психолог і вихователь, постала перед складним завданням поєднання двох стихій — польської і української. Народний університет був, мабуть, єдиним місцем на Волині, де не тільки можна було, але й треба було висловлювати відкрито свої погляди. Слухачів інформували, що їхні висловлювання напевно не потраплять до поліцейських картотек, тому дискусії на національні теми відбувались в емоційній атмосфері. Ніхто з молоді не вивчав у школі історію України, але її знали самоуки, які могли легко довести, що «все в нас було добре, поки не було поляків» (див. документ 34). Ні до чого виявлялись тлумачення, що поляки на Волині живуть з діда-прадіда, якщо звучала репліка, що так, бо тут їх влада пхає безперервно з XIV століття, щоб повністю оволодіти українською територією. Спроби обґрунтування польських прав до цієї землі ще більше посилювали роздратування. Завдання, поставлені перед керівництвом НУ, виявилось неможливо виконати. Повертаючись з курсів додому, слухачі не привозили переконання про можливість співпраці обох народів на Волині (див. документ 35). Саме життя довело утопічність політики Юзевського.
Якщо з відсутністю довіри українців воєвода ще якось міг собі дати раду, то більша небезпека чекала на нього з польського боку. За життя Пілсудського це була звичайна, хоча і зростаюча, критика волинської програми, яка нібито надає перевагу українським інтересам. Юзевський легко спростував ці звинувачення у 60-сторінковому звіті за 1936 рік (див. документ 36), розкриваючи в ньому катастрофічне становище українців. Витяг зі звіту є таким прозорим, що коментар тут зайвий.