Нарешті, найважніша справа, якщо на заході є два уразливі і важливі фактори, що вирішують обороноздатність країни, тобто доступ до моря і Сілезький вугільний басейн, то на сході найуразливішим фактором є, беззаперечно, найбагатше у Польщі нафтове родовище у Дрогобицькому повіті.

Національний склад прикарпатських сіл і повітів, а перш за все карта, додана до геральдичної праці професора Л. Виростка «Рід Драгів-Сасів на Галицькій Русі» (Варшава, 1932), показує, що сільська шляхта зосереджена здебільшого власне навколо Дрогобицького повіту, а найбільше у Самбірському, Дрогобицькому, Турчанському, Стрийському і лише потім у Добромильському, Олеському, Санокському, Кросненському і навіть Перемишльському повітах — окремо стоїть група на Поділлі Тернопільського воєводства. Цей факт розселення не може бути байдужим нікому, а перш за все чинникам, які можуть своїм голосом у Польщі вплинути, тобто війську. (…) У Висоцьку Верхньому 3 роки тому не було жодного поляка і ні одного римо-католика, крім коменданта державної поліції. Завдяки енергії і ентузіазму коменданта державної поліції Пєцуха і старости Добошинського сьогодні після побудови малого костелу і появи ксьондза вже є близько 370 осіб римо-католицького обряду, а все шляхетське село вважається поляками, греко-католики також ходять до костелу, у всьому селі нема жодного українця, половина села (500 хат) безплатно дала 480 возів і йшла до сусідніх Комарників на свято праці — будування нового римо-католицького костелу

У Комарниках півроку тому не було жодного поляка і римо-католика, крім учителя, нині, після початку будівництва костелу, 70 осіб відразу перейшло на римо-католицький обряд, уся сільська шляхта, хоча переважно ще греко-католики, вважає себе поляками, доказом тому є факт, що на прибуття представника командира OK X з'явилась уся шляхта з найдальших околиць повіту (…)

III питання. У чиїх руках можуть і повинні перебувати ініціатива і керівництво реполонізаційними акціями сільської шляхти Підкарпаття і Поділля?

Відповідь. (…) Більшість праці з усвідомлення на майбутнє може організувати і виконати тільки армія. Завдяки авторитету, який має сьогодні армія у суспільстві, завдяки численним особистостям, які зосередила повоєнна армія, матеріальним засобам, завдяки незалежності і понадпартійності тільки армія може бути покликана до здійснення більшості обов'язків, які випливають з розуміння цієї проблеми, як і до керівництва цією акцією у цілому, що означає працю не тільки у рамках війська, але й на місцевості. Інші відділи державної адміністрації для блага одностайності і користі справи повинні підпорядковуватись чи координувати свої дії у цьому напрямку відповідно до побажань і директив війська. (…)

6. Програма, напрямки і методи праці

(…) Напрямок виховання від самого початку втілення і, перш за все, до моменту присяги повинен бути виразно і рішуче польським. Факт наявності шляхетства і гербів повинен бути кожному встановлений і вишуканий з доведенням, що приналежність до лицарського стану в давній Польщі, як тепер, ототожнюється з польськістю. Щодо руських бояр, то вони загинули у боротьбі з татарами, і бояри не мали гербів. Вони ж є шляхтою, титулованою польськими королями, з цією метою для кожної родини належить встановити час і місце присвоєння на прохання.

Належність до греко-католицького обряду повинна бути нівельована зауваженням, що у давній Польщі багато поляків були лютеранами, кальвіністами, православними і греко-католиками і що релігія тут нічого не означає. Шляхетство стрільців повинно бути підкреслене на кожному кроці, як спадок заслуг їхніх предків, і виникаюча від цього гордість повинна направляти їх до обов'язку праці і служби для Речі Посполитої. Цей фактор повинен підкреслюватись усіма вищими зверхниками як найважливіший виховний стимул для роти. (…)

Від II періоду належить впливати повільно і систематично, але тактовно й обережно на зміну обряду як «повернення до віри батьків». (…)

Екскурсія повинна відбуватись обов'язково з оркестром. Сума видатків 2500–3000 злотих на 160 стрільців є мізерною порівняно з результатами і успіхами впливу і навернення цих стрільців. (…) У разі організації наступних шляхетських рот в інших полках екскурсія повинна відбуватись разом одним санітарним поїздом, під єдиним керівництвом. (…)

Результати на місцевості повинні бути, безсумнівно, значними і змінити на користь Польщі стан володіння на Прикарпатті і Поділлі. (…)

Передбачити постійні хоча б мінімальні дотації на період 1–2 років для організації екскурсій, на будівництво костелів, шкіл і світлиць, на створення рільничих гуртків і кооперативів, на першу допомогу для направлення молоді на практичне навчання, щоб підтримувати цей рух і надати йому сили для подальшого самостійного розвитку, оскільки через обережність українців і осміяння з причини незавершеного зусилля Польщі можна занапастити справу назавжди.

(У подальшому змісті деталізуються завдання для державної поліції, Міністерств освіти, рільництва, транспорту; фінансів, католицької церкви, Товариства народної школи, кооперативів).

Командир полку у відпустці Вз /—/ Риботицький, дипломований підполковник

Крім формування у плебейській масі волинян і бойків почуття гордості від приналежності до шляхетського минулого, військові сановники шукали також можливості привласнення інших груп населення з української низини і карпатських гір — поліщуків, гуцулів і лемків. Не маючи можливості віднести їх до польських груп, псевдонауковці видумали теорію, що це є самостійні племена, тобто етнічні групи, які не мають нічого спільного з українським народом — саме як «нащадки римських лицарів», оселені у Карпатських горах. Якби ці групи прийняли цю теорію за чисту монету, це принесло б подвійну користь: ослабило б український потенціал на кілька мільйонів людей і дало б надію, що у майбутньому їх можна буде додати до польського народу.

На Поліссі виокремленню племен сприяла суцільна неписьменність (78,1 % неписьменних на селі за переписом 1921 року), а за тим іде низький рівень національної свідомості. Поліщук, коли його питають про національність, звичайно відповідав: «тутешній». Влада поспішно ввела цей термін до офіційної номенклатури, внаслідок чого перепис населення у 1931 році показав, що на Поліссі мешкає 4,8 % українців, 6,7 % білорусів і аж 62,4 % «тутешніх» — прекрасної сировини для денаціоналізації. Влада знала, що чим довше утримає темноту, тим більший буде результат, тому з усіх сил гальмувала процес розвитку національної свідомості. Якщо у 1929 році на Поліссі (Брестський, Дрогічинський, Кобринський, Пінський, Пружанський, Столінський повіти) діяло 127 читалень «Просвіти», які об'єднували 1754 члени, то у 1933 році залишилось 2 читальні і 48 членів. Проте польську мову введено не тільки у всіх школах, але й у православній церкві. Усі прояви українського і білоруського життя контролюються місцевою адміністрацією, а поблизу кордону — під наглядом КОПу.

Особливим завзяттям полонізації Полісся відзначився поліський воєвода полковник Костек Бєрнацький — колишній шеф жандармерії Легіонів Пілсудського (1914–1918), комендант Брестської фортеці у 1930 році, організатор концентраційного табору (1934) у Березі Картузькій. У 1920–1931 роках на Поліссі додалось близько 40 тисяч польського населення, головним чином осадників, службовців, учителів і робітників.

Військо зацікавилось також Гуцульщиною. Це було ще за життя Пілсудського — Товариство друзів Гуцульщини створено 12 грудня 1933 року. Воно розглядалось як товариство високого рангу, оскільки головою головного правління став генерал Т. Каспшицький — пізніше міністр військових справ (1935–1939). Товариство мало багато видавничих проектів, мало намір провести на Гуцульщині оселювальну акцію у поєднанні з виселенням населення, яке не гарантувало лояльності до держави. Проте українська національна свідомість була тут на високому рівні, і проекти «усамостійнення» гуцулів не вдались. Велику роль у захисті цієї, напевно найпрекраснішої, частини Карпатських гір відіграла контратака української преси. До публіцистичної баталії підключився «Польсько-Український Бюлетень» — цінне видання, присвячене будівництву добрих відносин між двома народами. Тижневик доводив, що гуцули є українцями і не треба непрохано пхатись до них із дружбою. Це викликало обурення офіцерів II відділу Генерального Штабу (контррозвідка), редакції було рекомендовано «уникати звернень до проблем Гуцульщини, Лемківщини та інших спірних справ»[47]. Але це не допомогло — полонізаційна діяльність серед гуцулів згасла.