Значно ширше розгорнулась полонізаційна акція серед лемків. Рівень національної свідомості тут був невисокий, населення ділилось на дві групи — українську і русофільську. Ця друга сформувалась під впливом ХІХ-вічної ідеології російського панславізму, заперечувала зв'язок лемків з українським народом і пропагувала теорію духовної єдності з російським народом, що, у свою чергу, відкривало відносну перспективу політичної самостійності. Пустотою, яка виникла, спритно скористались польські політики; гальмуючи розвиток українського напрямку, вони сприяли спочатку розбудові русофільства, а потім його намірам підняти лемківську етнічну групу до рівня нації. Проблему польського забарвлення вигаданої нації ці політики взяли на власні плечі.

Очолила процес полонізації лемків провідна у державній ієрархії установа — Бюро національної політики президії Ради міністрів. Комісія наукових досліджень Східних земель, яка діяла у рамках цього бюро, створила у 1934 році лемківську секцію, якій було доручено вироблення «наукового» обґрунтування сепаратистської теорії. Це була проблема волоської колонізації Карпат, згадувана В. Пульнаровичем при обговоренні походження бойків.

Теорію волоської міграції висунув ще у середині XIX століття польський історик А. Стадницький[48]. Він отримав кілька послідовників не тільки у Польщі, а й у Румунії, оскільки версія про румунський внесок у економічний та цивілізаційний розвиток Карпат була для румунів почесною.

Прихильники волоської теорії залишили поза увагою принципові питання:

— яким чином за такий короткий час знищились матеріальні і духовні сліди культури цих волохів;

— чому волохи так швидко русифікувались, замість того щоб полонізуватись, якщо насправді потрапили у польське середовище.

Ці сумніви сформулював румунський дослідник Д. Кранджала у праці під назвою «Румунські впливи у Карпатах», яка була опублікована чеською мовою в Празі у 1938 році. Він заперечував теорію румунської колонізації Карпат. Одночасно пояснював, що волохами називали всіх людей, які займались випасанням худоби, незалежно від етнічної приналежності[49]. Належить додати, що після Другої світової війни він підтвердив свої висновки від 1938 року і підсилив їх найновішими дослідженнями[50].

Суть суперечки була в тому, що у XIV столітті, тобто перед видуманою міграцією волохів, територію Низького Бескиду насправді покривала пуща, але не безлюдна, як твердили прихильники волоської теорії. Повоєнні археологічні дослідження показали, що в околиці Дукельського перевалу і на північ від Бардейова (15 км на південь від польського кордону) людські поселення існували вже у ХІ-ХІІ століттях, а провідниками угорців через Карпати у IX столітті були руські воїни і мешканці карпатських сіл[51]. Зрештою, навіть Роман Рейнфусс — один із провідних захисників теорії волоської колонізації Карпат — говорить про заснування у Жмигороді монастиря домініканців у 1331 році «з приводу сусідства схизматів і необхідності позбавитись від них», а також у Мушині у середині XIV століття, — вірогідно, з тією самою метою⁴. Одначе теорія волоської колонізації Карпат до цього часу займає домінуючу позицію у польській історіографії. Варто згадати, що на міжнародних конференціях карпатознавців повоєнного періоду, які часто збирались у Саноку, польські історики визнавали висновки провідного знавця проблеми, доктора Івана Красовського зі Львова про безпідставність згаданої теорії, але у публікаціях вперто писали і пишуть своє.

Від давніх часів перейдемо до міжвоєнних. Щоб ізолювати українських горців від материнського коріння, у 1934 році виведено з Перемишльської єпархії 9 деканатів (121 парафія, 127 тисяч віруючих), передано до новоутвореної Лемківської апостольської адміністрації і призначено туди москвофільський клір. У школах введено лемківський діалект зі спеціально препарованим букварем — компіляцією польського букваря з тими самими ілюстраціями, оскільки, як писав «Ілюстрований щоденний кур'єр», — «наближений до польської мови лемківський діалект є не чим іншим, як тільки діалектом польської мови».

У травні 1933 року у Новому Сончі відбулась конференція шкільних інспекторів. На ній говорилось, що 95 % лемків ставиться лояльно до Польщі, але їх підбурює греко-католицький клір. Встановлено, що треба ввести у школах лемківський діалект, створити незалежні від Львівського центру кооперативи, видавати газету, організувати лемківську читальню, одночасно ліквідуючи українські читальні «Просвіти» і москвофільські ім. Качковського. Лемківщину повільно охоплював польський дух.

У лютому 1934 року з'явився у Криниці пропольський тижневик «Лемко» накладом 5000 примірників. Через численні повернення незабаром наклад зменшився до 2700 примірників. За перше півріччя тижневик отримав 2600 злотих державної дотації, розміри наступних невідомі. Лише у травні 1939 року газета перестала виходити через відсутність читачів. Про те, що це не був наслідок розвитку неписьменності, свідчить систематичне зростання накладу українського двотижневика «Наш Лемко», який видавався у Львові товариством «Просвіта». Незважаючи на те, що газеті заважали численні конфіскації (з 24 чисел за 1934 рік конфісковано 19), вона розповсюджувалась у таких кількостях: 1934 р. — 397 примірників, 1935 — 573, 1936 — 987, 1937–1279, 1938–1560,1939 — 2262.

Рівень популярності пропольської літератури серед лемків відображає прямо гумористична кореспонденція на міністерському рівні на тему фінансової допомоги для… лемківського календаря. Отже, міністр військових справ скаржиться міністру внутрішніх справ (див. документ 53) на клопіт з виданням календаря на 1937 рік «з приводу відсутності на цю мету коштів, оскільки продаж цього календаря навіть за найнижчими цінами розчарував, і у видавництво треба доплатити близько 5000 злотих (словами: п'ять тисяч)». Тому від себе дає 3 тисячі і просить колегу докласти — сумнівно, що з власної кишені, — дві тисячі. І хто може подумати, що держава не опікується лемками?

Наслідки цієї опіки були відчутні. Ще у 1930–1932 роках учителів-українців перевели з Новосондецького повіту до центральної Польщі, у 1933 їх виселили з повітів Голіце і Ясло. У 1932–1936 роках у Новосондецькому поступово закрили всі читальні «Просвіти». Українські кооперативи відірвали, як і на Волині, від Львівської централі РСУК (Ревізійний союз українських кооперативів). Культурно-освітнє життя було під контролем поліції. З прикордонної смуги виселяли свідомих українців — це пасмо було широким: 30 км від кордону на терені Новосондецького, Горліцького, Ясельського, Кросненського, Санокського і Олеського повітів. Крім неї, існувала ще прикордонна смуга шириною 2 км, у якій особи непольської національності могли перебувати лише за дозволом адміністративної влади. Ця влада мала право націоналізації нерухомості, заборони діяльності приватних осіб і громадських організацій. Купівля землі і спорудження будинку у прикордонній смузі залежали від віросповідання.

Координатором політичної діяльності на терені Низького Бескиду був воєводський комітет із справ Лемківщини у Кракові, який звичайно називали воєводським лемківським комітетом. Він включав представників Президії Ради міністрів, Міністерства внутрішніх справ, кураторів Краківського і Львівського шкільних округів і членів старорусинських лемківських організацій. У роботі комітету брало участь також Товариство розвитку Східних земель. При такому складі комітет мав усі підстави, аби стати на стороні держави головним регулятором життя українських горців. Доказом цього є протокол засідання комітету від 27 травня 1938 року (див. документ 56).

Комітет тільки не міг вирішити для себе фінансового питання. Широкі наміри вимагали великих дотацій, про них сумлінно клопотався краківський воєвода у різних міністерствах (див. документ 54 — подібних до нього в архіві є багато), проте наслідки були мізерними, Польща будувала центральний промисловий округ.