― Життя... ― зажурено каже тато своє улюблене слово.

― Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?

Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.

― Ти ж тільки обережненько жни ― серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.

― От і не рано. Самі побачите, ― боронюся я.

Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:

― Бувайте здорові.

― Ходи здорова, жінко добра.

"Спать підем, спать підем..."

― Як розспівався, ― кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.

Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.

― Чуєш, як запахло кулешем? ― каже тато, путаючи Обмінну. ― Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?

― Де скажете.

― Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.

― Краще кладіть на стіжок.

― Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?

― Тоді кладіть під стіжок.

― Тобі сіна всмикати?

― Я сам.

― Хазяйська дитина, ― підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. ― У тебе й справді ноги ― мов деревляччя.

― Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, ― повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.

Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..

― Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, ― нам нічого не залишиться.

І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.

― Лягайте і ви.

― Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.

― І я з вами.

― Не виспишся, причепо.

― Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.

― То ходім, ― тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.

― Е, та це дід Корній! ― зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. ― Добрий вечір, діду Корнію!

― Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.

― Я тільки сина догадався взяти.

― Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. ― У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.

― Як вам, діду, живеться?

― Часом з квасом, порою з водою. ― Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. ― Вже маєш, Панасе, помічника?

― Вважайте, дочекався женця.

― Он як?! ― дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. ― Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?

― Трохи вмію, ― ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.

Дід Корній похитав головою:

― Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.

― Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?

― Та хоча б і я, ― зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. ― Уже серп став мені заважким, випадає з руки, ― і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.

― А що лікарі кажуть?

― Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.

― І ви ж, діду, бомби возили, ― щось згадавши, засміявся тато.

― Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, ― уже й серп випадає з руки.

― Діду, ви насправді були на війні? ― зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.

― Та ні, то мене впхнули у війну, ― неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. ― Пшоно вже розімліло.

― Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, ― зжаліснів мій голос.

― Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, ― насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. ― Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.

― Ми вже вечеряли, діду.

― Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.

― Ой! Справді сам Котовський їв? ― завмираю, мов заворожений. ― То ви його бачили?

― Навіть фотографію з нас обох робили.

― Розкажіть, діду!

― А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.

Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.

А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.

― Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?

― Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, ― змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. ― Все, Пшеничний, хочеться знати?

― Ой, хочеться! Це ж так цікаво!

― Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. ― Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. ― Вас же і в газеті друкували.

― Та друкували, і не самого, а з волами.

― З волами?! ― аж підскакую я.

― З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?

Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз... Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:

― То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?

― Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.

― Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?

― От розкажіть, як воювали.

Дід Корній сумно похитав головою.

― То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін ― привіз у ліси заховану зброю.

"Як же її через денікінців переправити? ― питаюся посланця. ― Може, голубами?"

А той, рудий чорт, тільки посміхається:

"Та ні ― волами".