"Волами? А як?"

"У вас, діду, в коморі лежить труна?"

"Та лежить, засипав її житом".

"Для чого ж це?"

"Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло".

"То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи",

Йому ще тоді про свист думалось... І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю ― бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд.

"Що везеш, діду?!"

Стою на дорозі, мовчу, ― якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мій рудий дідько і плаче такими правдивими сльозами, що навіть роз'їзд подобрішав. Так ми й проїхали повз нього. Тоді я й питаю посланця:

"Як же ти, безсовісний, так зумів чисті сльози розпустити?"

"А в мене очі від природи на мокрому місці, ― відповідає він і сміється. ― Бувало, мама ще не встигне заміритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збігається".

"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?"

А він відповідає:

"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!"

Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.

"Як же тебе звати?" ― питаю.

"Себастіяном".

― Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! ― аж скрикнув я.

― Та він же! ― відповів дід Корній.

― Життя... ― сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом...

― Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на "ура" і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були ― страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.

"Ви ж, тату, домовину викиньте", ― каже мені, прощаючись.

"А ти її робив, щоб я викидав?"

"Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати".

"Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов".

Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав ― і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. "То це ще не гірше, ― думаю собі, ― значить, у рай душа йде, ― і розплющую очі.

А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить:

"Безсовісні, ― кажу їм стиха. ― Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли".

І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.

― І ви тоді випили, діду? ― засміявся тато.

― А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали ― випадає з неї серп, хоч що роби.

― Діду, а як ваш син тепер поживає?

― Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б'є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.

― Поїдете?

― Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє ― більш за мене жне, ще й хитрує.

― Як це вона хитрує у вас? ― недовірливо засміявся тато.

― Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? ― і старий поворушив посивіле багаття.

З нього посипались іскри, їх стало багато-багато ― і в очах, і коло дідового воза, і по всій долинці, і чогось небо наблизилось до землі. Потім хтось підхопив мене на руки і почав гойдати, наче в колисці, а поперед мене з'явилися воли діда Корнія, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: "Спать підем, спать підем..."

Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.

― Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.

― Я зараз. А де ж дід Корній?

― Він уже, мабуть, перший сніп зв'язав.

― Чого ж ви мене раніше не збудили? Я б йому спасибі сказав.

Тато сумно усміхнувся:

― Жалів, дитино, бо хто тебе потім, як одкотишся од нас, пожаліє у світі?

― Ой таточку...

― Біжи, біжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде.

Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.

― Гарних маю собі женців, ― наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку. ― Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.

― Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати.

Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом ― і кладу на рів.

― Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, ― каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.

Я так і роблю, як радить тато, а від хвилювання мене аж кидає в жар.

― От і дочекалися женчика собі, ― підхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.

Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, ― і знову за роботу.

― Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, ― озивається тато. ― Не поспішай так ― день і сьогодні великий. Ось ходи сюди.

Розгинаю спину, а сонце б'є мені у вічі, а тато й мама дивляться на мене, посміхаються, і я не знаю, чи вони підсміюються, чи любуються мною.

― Ану складай, що нажав, ― каже тато, ― і гарненько рівняй. ― Нажате мною він оперізує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує сніп і ставить його гузирем на стерню. ― Ось, Михайлику, твій перший сніп, твій перший хліб, ― ще й рукою проводить по стеблах снопа. ― Запам'ятаєш його?

― Як же його запам'ятати?

― А ти за перевесло косарики чи петрів батіг засунь. Тоді ми твій сніп на святвечір на покуті поставимо.

― Е? ― не знаю, що сказати, бо страх остерігаюся, чи не кепкує тато. І все одно так мені хороше дивитися на свого снопа, наче він із самого золота вилитий.

За цим снопом пішли інші, і, коли їх стало дев'ять, піт зовсім об'юшив мене, а в крижі просочився вогонь. Воно б і відпочити не завадило, але ж соромно. І в цей час до мене обізвався тато:

― Михайлику, чи не збігаєш до кринички по воду?

― По воду? ― спочатку зрадів, а далі здивувався, бо ще хвильку тому було півглечика води. ― Хіба випили всю?