Що ж до полковника Ауреліано, то він спочатку, воюючи на боці «лібералів», ненавмисне програє свої тридцять дві громадянські війни «консерваторам», а згодом, розчарувавшись у «лібералах», знов програє «консерваторам» тридцять дві війни, однак тепер вже майже навмисне...
Але найприкметнішим є, мабуть, те, що, наче спростовуючи перші рядки «Ста років самотності», помре цей герой аж ніяк не під кулями (хоч одного разу його і справді розстрілюватимуть, а іншого разу він сам спробує себе вбити). Та попри все полковник Буендіа піде з життя так буденно, що у цій буденності починаєш підозрювати якийсь потайний намір: почув, що повз їхній будинок проїжджає цирк, побачив ведмедя, потім паяців. А коли все минуло, «знову стрівся віч-на-віч зі своєю жалюгідною самотністю. Тоді він, думаючи про цирк, попрямував до каштана і, поки мочився, пробував і далі думати про нього, але вже нічого не міг пригадати. Втяг голову в плечі, мов курча, й застиг, упершись чолом у стовбур дерева. Родина дізналася про те, що сталося, тільки наступного дня, об одинадцятій ранку...»
Не виключеною є навіть можливість, що востаннє полковник помочився на власного батька, Хосе Аркадіо Буендіа, що на старості літ з'їхав з глузду і завжди сидить тепер коло будинку на лавочці. Але полковнику, єдиному з усієї численної родини, чомусь не дано бачити навіженого, і він чи не кожного разу справляє потребу саме на нього...
То чому ж Ґарсіа Маркес розпочав свої «Сто років самотності» саме так, а не якось інакше, заради чого начебто вводив читача в оману? І чому по сторінках цієї його книги щедро розкидані думки, які відвідують героїв саме за мить до очікуваної смерті?
Річ у тім, що автор хоче ще й ще раз нагадати читачеві, що смерть (як, до речі, й народження) є найважливішими подіями людського буття. Звісно, в очах кожної окремо взятої особи так воно найчастіше і є. Але не в очах разом узятих народів, суспільних верств чи держав. У тих вимірах індивід важить значно менше, а інколи й взагалі майже нічого не важить...
Починаючи з XIX сторіччя роман є, як правило, твором у першу чергу суто соціальним. Вже за самою своєю формою, не кажучи навіть про зміст. А от «Сто років самотності» я б нарік книгою екзистенціальною. І, беручись ту свою книгу писати, Ґарсіа Маркес, мабуть, відразу ж знайшов за потрібне дати читачеві можливість її незвичність якось відчути. Тому вона й починається вже відомими нам словами. Сюжетно вони наче й не на місті. А от концептуально є цілком доречними.
Добре відомо, що роман народився як жанр лицарський, пригодницький, любовний. Однак у XIX сторіччі (тобто у часи незаперечного верховенства реалізму) його головною прикметою стала соціальність. Латиноамериканська ж література цю лінію розвитку по-своєму перериває...
Втім, заперечувати соціальну забарвленість «Ста років самотності» було б, здається, просто смішним: адже тут, власне, йдеться про становлення капіталізму у певній латиноамериканській країні. Бо селище Макондо, засноване Хосе Аркадіо Буендіа на первозданній землі, поступово перетворилося на таке собі капіталістичне (хоч, за багатьма ознаками, і вельми своєрідне) місто: звіряча експлуатація робочої сили, навіть кривавий розстріл багатотисячної демонстрації гноблених й т.д., й т.п.
Але ось лише один, однак дуже показовий, епізод з життя Макондо. Коли містечко трохи розрослося, центральний уряд забажав призначити над ним корехідора, а той, у свою чергу, наказав пофарбувати геть усі будинки на честь річниці національної незалежності блакитною фарбою. Та Хосе Аркадіо Буендіа цього не дозволив, навіть вигнав урядовця з Макондо.
Корехідор, однак, повернувся. Ще й привів із собою не лише кількох озброєних (хоч і босих) солдатів, а й дружину та численних дочок. І Хосе Аркадіо, виходячи з того, що «не годиться ображати чоловіка на очах його власної родини», все-таки дозволив корехідорові залишитись. Однак за двома умовами: кожен мешканець міста збереже право фарбувати власний будинок як йому заманеться, солдати ж заберуться геть. Й Хосе Аркадіо сказав корехідору ще таке: «...Ви та я — ми залишимося ворогами».
Як бачимо, наш герой повів себе кричуще асоціально. І з тією ж кричущою асоціальністю стикаєшся у «Ста роках самотності» чи не на кожнім кроці.
Полковник Ауреліано Буендіа цілу вічність не злазив з сідла, не скидав чобіт, брав участь у безлічі воєн і виявляв дивовижну хоробрість. Але раптом, за словами автора, «заплутавшись у пустелі самотності своєї безмежної влади», відчув, що начебто втрачає ґрунт під ногами. До того ж він ще й розчарувався у партії «лібералів», чиї гасла відстоював у безкомпромісній боротьбі проти партії «консерваторів». І відтепер так само прагнув програвати війни й позбуватися влади, як колись силився вигравати війни і здобувати владу...
Та, ставши приватною особою, скинувши з плечей ненависний тягар, полковник Буендіа зайнявся... виготовленням золотих рибок. І було це заняттям відверто, можна навіть сказати, принципово безприбутковим (отже, безсенсовним!): герой наш купував золоті монети, перетоплював їх і старанно виготовляв з того золота маленьких рибок, котрі принципово продавав за ціну придбаного золота. Бо, за словами автора, «його цікавила не торгівля, а робота»...
Полковник Буендіа повернув назад з того самого місця, з якого головний герой іншого роману Ґарсіа Маркеса «Осінь патріарха» (1975) розпочав свою кар'єру диктатора. (Хоч би побіжної розмови про цей роман тут, мабуть, не проминеш, бо без неї і «Сто років самотності» можуть залишитись не до кінця зрозумілими).
Громадянська війна зайшла у безвихідь (про це згадується ще побіжніше, навіть невиразніше, ніж у «Ста роках самотності»), і купка англійських окупантів привела до влади нового президента. А той вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що з цього випливають: від шкіри, яку здирають із закривавлених, липких тіл непокірних, до безмежної, невитравної самотності володаря. З цього погляду президент і справді персонаж скоріше міфічний, ніж епічний: розпливчастий Кронос, а не Геракл з його ретельно переліченими дванадцятьма подвигами.
Та й сама художня тканина «Осені патріарха» ще ближча, ніж усе написане Ґарсіа Маркесом раніше, до архаїчної структури міфу. «Міфи, — писав російський дослідник М. Стеблін-Каменський, — це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодо одного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа — це не рух від народження до смерті, а щось постійне, усталене».
«Осінь патріарха» саме так і побудовано. Подані тут «шматки з життя» тирана довільно між собою з'єднані, хаотично розміщені; про них так просто й не скажеш, котрий з них належить до «раніше», а котрий — до «пізніше». Але всі вони, разом узяті, утворюють щось «постійне», «усталене», якусь одвічну — і тому майже нерухому — круговерть, не прояснену жодною історичною подією, навіть жодною датою.
«Міф, — вів далі Стеблін-Каменський, — це не жанр, не певна форма, а зміст, начебто незалежний від форми, в яку він утілений. Міф — це твір, первісна форма якого ніколи не може бути встановлена. Він завжди є переказом того, що вже існувало раніше».
«Осінь патріарха» саме і є таким переказом: адже ніхто з анонімних оповідачів життєпису президента його й у вічі не бачив. І це колективне «ми» складає образ володаря, як мозаїку, збираючи по крихтах уривки легенд, чуток, пліток, задовольняючись відомостями з других або й третіх рук.
З міфом роман цей споріднює й архітектоніка, зокрема вибір простору. Він тут, як і час, уривчастий — це кожного разу ті місця, де у той чи інший момент оповіді мав перебувати президент. Найчастіше — палац, подеколи якесь інше місце в столиці, або той будинок на скелі над морем, де тиран дав притулок своїм колегам з інших латиноамериканських країн, що їх власні народи вже поскидали з тронів. «Його превосходительство» утримує тут цих невдах, щоб, себе з ними порівнюючи, радіти з того, що його самого досі ще не скинули.