Тільки ці екс-президенти, чужа морська піхота та калейдоскоп послів, що диктують нашому герою волю північноамериканського сусіди, й підтверджують наявність якогось навколишнього світу. Бо без тих «підтверджень» цей світ, навіть сама країна, де порядкує тиран, потонули б у пітьмі, здалися б узагалі неіснуючими.

І лише в такій атмосфері може виникнути образ трьох Колумбових каравел, що з'явилися коло берегів країни, де править диктатор. Отже, президент — ніби й наш сучасник, але і сучасник Колумба...

Відкривач Америки дарує президентові золоту острогу, щоправда, не як спадкоємцеві традиції, а, скоріше, як дикунові, ласому до красивих дрібничок. Та й взагалі, стосунки між людьми адмірала й підданими президента скидаються на зіткнення іспанців, що вперше припливли до Нового Світу, з аборигенами. Але водночас піддані президента знають, що перед ними той самий уславлений першовідкривач Америки Христофор Колумб, і відчувають до нього приблизно ту ж таки суміш поклоніння й відрази, яку Великий інквізитор у Достоєвського відчував до Христа...

Все це — художнє використання широчезних можливостей міфу, однак водночас — й одна з форм іронічної деміфізації. Подекуди потік оповіді про буття президента виносить на поверхню начебто збережені пам'яттю голоси очевидців: то людини, що непомітно прослизнула у президентський палац, то служниці, мимохідь зґвалтованої президентом, то повії, якій звеліли грати перед ним роль невинної школярки.

Міф наче твориться у нас на очах: він ще не застиг, не зцементувався, не перетворився на «незаперечний факт». У ньому наявні щілини, завдяки яким його можна розколоти. Адже маємо справу не з одним, а водночас із кількома різновидами міфу — офіційним, що його розповсюджують сам диктатор і підвладні йому інституції, та апокрифічним.

Примітно, що піддані віддають перевагу саме апокрифам, за якими диктатор безцільно волочить по залах палацу величезні пласкі ступні; за якими охоче здирає шкіру з непокірних; за якими завжди перебуває в оточенні паралітиків та прокажених; за якими безсоромно обкрадає власну державу і, щоб замести сліди, наказує знищувати сотні ні в чому не винних дітей. Але дивним чином президентові всі ці його злочини якось не шкодять. Подекуди навіть навпаки — сприяють: в очах підданих він починає виглядати фігурою вельми суперечливою і тому непересічною, — може, навіть складною і глибокою.

Президент й справді здатен використати епідемію чуми, щоб звільнитися від іноземної опіки; він щиро любить свою матір, навіть самовіддано її доглядає, а коли вона все-таки помирає, вперто бореться за її канонізацію.

З одного боку, він панічно боїться свого народу, а з іншого — непохитно впевнений у тому, що народ його любить і що правитель він хоча й суворий, однак справедливий. І в наявності цієї непохитної віри полягає рішуча перевага президента над людьми з його оточення — навіть над шефом таємної поліції Хосе Ігнасіо Сайєнсом де ла Баррою, який не тільки значно розумніший, а й значно освіченіший за свого пана.

На відміну від президента, де ла Барра — зухвалий і ясно дає собі в тому звіт, що його зверхник давно вже перетворився на старого маразматика. Але відібрати у того маразматика владу де ла Барра не наважується, бо добре знає, що його самого нація ненавидить, президента ж — по-своєму любить...

Коли під час чергового заколоту де ла Барра сказав, що це — кінець, президент відповів: «Ви помиляєтесь, Начо, у мене лишається ще народ...» І, як це не дивно, він виявився правим: де ла Барра загинув, а старець не лише вцілів, а й переміг. Переміг саме тому, що був фігурою екзистенціальною; де ла Барра ж загинув, бо був «лише» соціальним гнобителем. Навіть Сталін, слід гадати, не втримав би своєї безмежної влади, якби не був володарем у значній мірі езистенціальним...

«Стоячи на Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ — осяяного ореолом безтілесного старця в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з'яви було достатньо, щоб ми впевнилися, що він є; він, невсипущий, дбає про нас вдень і вночі», — так згадує про ті пам'ятні дні безіменний оповідач з «Осені патріарха».

Міфи, які творить про себе президент, і ті, що творить про нього натовп, — це криві дзеркала, котрі безмежно множать ідеалізовані зображення, зачаровані кола сліпоти...

Отже, Ґарсіа Маркес і тут не заглиблюється в економіку, політику, ідеологію, не кажучи вже про психологію. Його ніби цікавлять лише дві речі — влада, що не має жодної мети, крім особистого абсолютного утвердження і абсолютного збереження, та людина, яка страждає й знелюднюється під тиском тієї влади.

За Маркесом (а, мабуть, й за іншими митцями «магічного реалізму»), чи не найяскравішим утіленням такої людини є саме латиноамериканець. Цієї ж думки, схоже, дотримувався й Гемінґвей — бо у повісті «Старий і море» зробив своїм героєм кубинця Сантьяго, котрий не дав себе зламати ні океану, ні акулам, ні долі...

У Ґарсіа Маркеса люди опираються не так навіть долі, як світобудові. І, може, не так навіть їй опираються, як не воліють по-справжньому на неї зважати... З цього погляду вони начебто абсолютно вільні, — зрозуміла річ, лише «внутрішньо»...

А от у «Ста роках самотності» найбільш асоціальним героєм, мабуть, слід визнати саме полковника Ауреліано Буендіа. Однак тут це виглядає не таким вже й безперечним, бо всі Буендіа майже однаково асоціальні, лише кожен на свій кшталт...

Але полковник серед них усіх і справді найбільш прикметний. Зверніть хоча б увагу на його досить дивні стосунки з головним політичним ворогом генералом Монкадою, що очолює війська «консерваторів».

«Запам'ятай, куме, — сказав він йому, — тебе розстрілюю не я. Тебе розстрілює революція». Щось подібне ще міг би сказати за більш наївних часів нашої громадянської війни 1917—1920-го років якийсь «червоний» своєму «білому» родичеві, навіть кумові. Але аж ніяк не слова наступні: «Адже ти знаєш не гірше від мене... що всякий військовий трибунал — це фарс, а насправді тобі доводиться квитатися за злочини інших». І генерал у відповідь передрікає: «...то ти ще й розстріляєш мою куму Урсулу (Тобто, власну матір полковника. — Д. 3.), щоб заспокоїти своє сумління».

Однак, коли Монкада просить надіслати деякі пам'ятні речі своїй дружині, полковник Буендіа погоджується, навіть каже, що зробить це «з великим задоволенням». І тут маємо справу не з якимось дивовижним цинізмом, а саме з вододілом між «випадковістю» соціальної ролі та «справжністю» екзистенціального буття...

Цікаво, що Урсула (мати, бабка, прабабка й навіть прапрабабка усіх Буендіа, яка прожила на світі сто сімдесят років) якраз симпатизує консерваторам, бо вони, мовляв, поважають церкву. Та й її син, полковник, нарешті збагнув, що «єдина справжня різниця між лібералами й консерваторами полягає нині в тому, що ліберали відвідують ранню месу, а консерватори — пізню»... Тим-то він усе життя або хапався за зброю, або відкидав її геть; а Урсула врешті-решт прийшла до висновку, що «все в світі рухається по колу»...

У вищезгаданій розмові між автором «Ста років самотності» і його колегою Маріо Варґосом Льйосою останній торкнувся того химерного епізоду з роману колеги, в якому йдеться про три тисячі макондських робітників, що страйкували й тому були розстріляні владою, але ніхто буцімто про це нічого не знає. І Льйоса з того приводу сказав: «Це здається фантастичним, але є самісінькою повсякденною реальністю».

Але ж така подія має шанс бути замовчаною лише у світі екзистенціальнім, бо у соціальнім вона неодмінно вибухнула б. Хоча б тому, що тих робітників розстрілювали з якимось наміром. Скажімо, щоб залякати усіх інших на майбутнє... Що ж до цього потаємного знищення, то воно виглядає (та й дійсно є) абсолютно безсенсовним. Принаймні, у світі соціальнім.

Але ось що може видатися дивним: кожен (чи майже кожен) з сімейства Буендіа робить лише те, що йому заманеться — йде воювати або кидає зброю, ґвалтує власну родичку або хтозна що виробляє, — а у фіналі з'ясовується, що навіть наймізерніший з тих вчинків був заздалегідь передбачений. До того ж на ціле сторіччя наперед. Бо циган Мелькіадес (той самий, що помирав й знов повертався) старанно вів санскритом записи про те, що у сімействі Буендіа вже трапилось і що має трапитись ще...