Увагу публіки весь час відвертали сутички, що виникали то там, то там. Раз у раз у якомусь секторі амфітеатру зчинялася колотнеча, глядачі схоплювалися на ноги, повернувшись спиною до арени, над головами мелькали ціпки та руки. Решта публіки переставала стежити за коридою і вдивлялася в той бік, де спалахувала бійка, намагаючись розібрати намальовані на стіні другого бар’єру великі цифри, що позначали сектори амфітеатру.

— Б’ються в секторі три! — весело кричали глядачі. — А тепер зчепилися в п’ятому!

Скоряючись стадному почуттю, усі збуджено схоплювались на ноги, намагаючись що-небудь роздивитися через голови сусідів, але бачили тільки поліцаїв, які розштовхували юрму і піднімалися уступами амфітеатру, прямуючи до гурту, в якому кипіла бійка.

— Сядьте! — кричали найрозважливіші, що хотіли дивитися на арену, де й далі виступали тореро, але бачили перед собою тільки голови та спини людей, які посхоплювалися на ноги.

Помалу хвилі розбурханого людського моря вляглися; ряди голів знову підрівнялися по концентричних дугах амфітеатру, і корида тривала. Але нерви в публіки були ще збуджені, і її мінливий настрій виливався то в несправедливій ворожості до деяких тореро, то в зневажливій мовчанці.

Після пережитого хвилювання усе, що відбувалося тепер на арені, здавалося глядачам прісним і нецікавим. Щоб розвіяти нудьгу, вони стали випивати й закусувати. Між рядами забігали торговці, з дивовижною спритністю вони кидали покупцям свої товари. Мов червоні м’ячики, летіли аж до найвищих рядів сектора апельсини, прокреслюючи від руки продавця до руки котрогось із глядачів таку пряму лінію, ніби котилися по туго натягнутій нитці. Ляскали, вилітаючи з пляшок, корки. У склянках пінилися шипучі напої й іскрилося розтоплене золото андалузьких вин.

Нараз по уступах амфітеатру прошелестіла хвиля цікавості. Фуентес рушив до бика з бандерильями, і всі чекали від нього чудес спритності і грації.

Він вийшов на середину арени сам, тримаючи обидві бандерильї в одній руці, незворушний, спокійний. Ішов неквапно, ніби збирався почати якусь гру. Бик зацікавлено стежив за його рухами, здивований, що бачить тільки одну людину після недавньої метушні, коли перед ним метлялося кілька плащів, списи боляче вгороджувалися йому в загривок, а коні крутилися під самими рогами, ніби напрошувалися, щоб він їх буцнув.

Чоловік мов гіпнотизував звіра, підійшов до нього так близько, що майже торкнувся загривка кінчиками бандерилей. Потім кинувся підтюпцем утікати і бик потрюхикав слідом, ніби тореро умовив його перебігти за ним на другий кінець арени. Здавалося, матадор видресирував бика і той повторює всі його рухи. Та ось Фуентес вирішив, що пора кінчати гру. Він розвів руки — у кожній по бандерильї, — звівся навшпиньки, витягтись усім своїм гнучким тендітним тілом, з величним спокоєм рушив уперед і встромив барвисті дротики в шию розгубленого бика.

Тричі він повторив свій помер під захоплені вигуки й оплески глядачів. Ті, що вважали себе знавцями, тепер відігралися за вибух ентузіазму, викликаний подвигами Гальярдо. Оце справжній тореро! Оце чисте мистецтво!..

Гальярдо стояв біля бар’єра і витирав з обличчя піт рушником, який йому подав Гарабато. Потім випив води, повернувшись до арени спиною, щоб не бачити подвигів товариша по ремеслу. Поза цирком він шанував своїх суперників, ставився до них з братньою любов’ю, що поєднує людей, які наражаються на одну й ту саму небезпеку, але тільки-но виходив на арену, всі вони ставали його ворогами, а їхні успіхи він сприймав як образу. Ось і тепер овація публіки здавалася Гальярдо грабунком — вона відбирала в нього частину його тріумфу.

Коли вибіг п’ятий бик, призначений для нього, Гальярдо стрімко кинувся на арену, прагнучи знову приголомшити публіку своєю відвагою й спритністю.

Тільки-но падав з коня котрий-небудь пікадор, як Гальярдо стрибав на бика з розгорнутим плащем і заманював його в протилежний кінець арени. Там він заморочував бика такими стрімкими помахами, що ошелешена тварина завмирала на місці. Тоді Гальярдо торкався до морди ногою або клав між роги свій берет. Іншого разу, користуючись із розгубленості бика, він зухвало підставляв йому свої груди або ставав перед ним навколішки. Здавалося, він ось-ось ляже під самі роги.

Старі любителі нишком обурювались. Блазнювання!.. У давнину не стали б терпіти таких вихилясів!.. Але оглушливі крики захвату змусили їх замовкнути.

Коли прозвучав сигнал на вихід бандерильєро, здивовані глядачі раптом побачили, що Гальярдо взяв у Насйоналя його дротики й попрямував до бика. Залупали вигуки протесту. Навіщо йому ті бандерильї?.. Усі знали, що в цьому ділі Гальярдо майстер такий собі. Воно для тих, хто пройшов усі сходинки на шляху до кар’єри, хто, перш ніж стати матадором, багато років виступав як бандерильєро у квадрильях знаменитих маестро; а Гальярдо відразу почав із кінця — став убивати биків, тільки-но вийшов на арену.

— Не треба, не треба! — горланила публіка.

Доктор Руїс, що сидів за другим бар’єром, також закричав і замахав руками.

— Облиш це, хлопче! Роби справжні речі — які ти вмієш!.. Бий шпагою!

Та коли Гальярдо охоплював порив відваги, він не зважав на публіку і не слухав, що йому кричать. Під гучні вигуки матадор спокійно підійшов до бика і — бац! — устромив йому бандерильї — той навіть поворухнутись не встиг. Обидва дротики попали не туди, куди слід, стриміли криво, а коли тварина здивовано труснула головою, один із них упав на землю. Але це вже не мало ваги. Натовп завжди ставиться до своїх кумирів поблажливо, прощає і виправдовує їхні вади, і глядачі сміхом вітали сміливий вчинок тореро. А він, ще дужче розпалившись, узяв нову пару бандерилей і встромив їх, ніби й не чуючи протестів публіки, яка боялася за його життя. Пішов він з бандерильями на бика і втретє, знову невміло, але з такою безстрашністю, що в амфітеатрі знялася буря овацій, хоча когось іншого на його місці давно освистали б. Який сміливець! Як щастить отому одчайдухові!..

У загривку бика стриміли лише чотири бандерильї з шістьох, та й ті ледве трималися — мабуть, тварина зовсім не відчувала болю.

— Цілий-цілісінький! — кричали любителі, показуючи на бика.

Тим часом Гальярдо надів берет, узяв шпагу, а в другу руку — мулету, і спокійно й гордо рушив до бика. Він вірив у свою зірку.

— Всі з арени! — знову крикнув він.

Але матадор відчув, що хтось не послухався його наказу і йде за ним. Обернувшись, він побачив за кілька кроків позаду Фуентеса. Той ішов за Гальярдо з плащем на руці, вдаючи, ніби залишився на арені з неуважності, але готовий у будь-яку мить кинутись товаришеві на допомогу. Здавалося, він передчуває біду.

— Залиште мене, Антоніо, — мовив Гальярдо сердито і водночас шанобливо, наче звертався до старшого брата.

І так подивився на нього, що Фуентес тільки знизав плечима, ніби знімаючи з себе всяку відповідальність, одвернувся й повільно рушив геть, переконаний, що з хвилини на хвилину його допомога все ж таки знадобиться.

Гальярдо розгорнув мулету під самою мордою в бика, і той рвонувся вперед, проскочивши під червоним клаптем. «Оле!» — ревнули шанувальники. Але тварина миттю обернулась і знов кинулась на матадора, вибивши рогом мулету у нього з рук. Обеззброєному тореро довелось утікати до бар’єра, бик погнався за ним, але в цю мить перед звіром майнув плащ Фуентеса, відвернувши його увагу. Гальярдо відчув, що бик за ним уже не женеться і не став перестрибувати через бар’єр: він тільки прихилився до загорожі і якийсь час дивився на свого ворога. Поразка обернулася перемогою, і глядачі палко привітали тореро за його зневагу до небезпеки.

Гальярдо підняв мулету і шпагу, акуратно розгорнув червоний клапоть і знову став перед биком, але вже не такий спокійний. Його охопила жадоба вбивства, він прагнув якомога скоріше порішити цю тварюку, що змусила його втікати на очах у тисяч шанувальників.

Махнувши червоною шматиною лише один раз, він вирішив, що цього досить. Опустивши мулету, підняв руків’я шпаги на рівень очей і наготувався завдати смертельного удару.