Завдяки сонячному промінню, Мохобородько помітив під кущем загублений кимось пасок, мідна пряжка якого виблискувала під світлом. Він зупинився і підняв його. Цей пасок був чи від куртки, чи куценького пальта. Зважаючи на його довжину, неважко було зрозуміти, що цей пасок належав людині. Якій саме? Ремінь явно провалявся на землі недовго, бо шкіра ще навіть не взялася цвіллю.

Мохобородько стояв на тому місці, де напередодні пройшли краєзнавці. І Півчеревичок ходив тут, але у вечірніх сутінках не помітив паска. Мохобородько нічого не знав про краєзнавців, він не помітив їх зі свого спостережного пункту і через це перебував у цілковитій розгубленості. Людина! Людина тут, у пралісі, поблизу вовчого кубла! Цікаво, яка ж людина тут була?

Та як не думав-гадав Мохобородько, що не припускав — мудрішим од цього не став. Схоже, в цієї людини тут були свої справи, які взагалі його, Мохобородька, не стосувалися. Якою б ця людина не була, зараз розшукувати її в лісі — діло абсолютно безнадійне.

А пасок? Трохи подумавши, Мохобородько вирішив, що ним можна чудово скористатися. Він просунув пальці правої руки крізь пряжку й обмотав ремінь до самого ліктя. Прекрасно! Коли вовк розчепірить пащеку, Мохобородьку не залишиться нічого іншого, як сміливо засунути йому руку в пельку. Шкіряний пояс, безумовно, захистить од вовчих іклів! А в пряжки теж своє призначення. Адже, образно кажучи, мідна пряжка — буцімто штучні ікла. Від неї вовкулаці принаймні треба бути подалі, інакше, диви, обкришить собі ікла.

Мохобородько ступав далі. Зараз, коли почувався не таким уже й беззахисним, його думки явно набули певної чіткості. Хай і так, він може розпрощатися з життям, коли цього вимагають закони природи. Одначе без боротьби не підкориться. Ніякого смиренства! Адже вся природа сповнена безперервної боротьби не на життя, а на смерть. Загибель слабшого — є життям для сильнішого. Незважаючи на те, що перемагає сильніший, усе одно і слабіший навіть із останніх сил до кінця чинить опір дужчому.

Несподівано в кущах знову щось зблиснуло. Якийсь металевий предмет. Але сонячне проміння, відбившись у ньому, так різко вдарило в обличчя Мохобородькові, що той спочатку не збагнув у чому річ. Він замружився і поставив долоню дашком, ніби закривав очі від сонця. І тут його осяйнуло: це ж бо молочний бідон! Молочний бідон — чудовий панцир Півчеревичка — лежав бочком на землі!

Мохобородько чимдуж кинувся до посудини.

— Півчеревичку! — скрикнув він. — Невже ти в бідоні?! І пролунав знайомий, але своєрідно глухий голос:

— У бідоні, у бідоні! Скоро мені тут каюк, дорогий друже!

Смисл Півчеревичкових слів видався Мохобородькові туманним. Що ж тут, власне, сталося? Чому Півчеревичок не підхоплюється і радісно не вітає його?

Лише тоді, коли Мохобородько опинився зовсім близько коло молочного бідона, він ураз домислив у чому річ. Вовки! Двоє старих і четверо молодих. Уся вовча сімейка зібралася навколо молочного бідона! А Муфтик?

Мохобородько зупинився і почережно оглянув сіроманців. Вони лежали спокійно й байдуже дивилися на нього. І навіть не ворушилися! У вовчих очах не було ніякої ворожнечі. Вони спозирали Мохобородька не як якогось нападника, а скоріше, — немов якусь рослину.

Ця думка розсмішила Мохобородька. Рослина! Невже й справді сіроманці сприйняли його за рослину? Нараз йому спало на думку: вовки визнали його за свого. Він не був їм чужий, тому що поставився до них із розумінням. Хижаки сповна відчували це. У Мохобородька не було нічого такого, що могло б викликати у вовків озлобленість. І запах маленької істоти видався їм знайомим: адже Мохобородько не пахнув чимось іншим, а лісом. Десь, певно, його довга мохова борода була для сіроманців наче приємною купинкою, вкритою мохом. Напевне, хижаки мали його за малесеньку незвичайну мохову купинку!

Виснувавши це, Мохобородько підступив до молочного бідона.

— Як почуваєшся? — запитав у Півчеревичка.

Замість того, щоб розводитися про своє самопочуття, Півчеревичок у свою чергу здивовано спитав:

— Хіба вовки на тебе не напали?

— Та ні, — сказав Мохобородько. — Де ж Муфтик?

Півчеревичок мусив зізнатися, що йому про Муфтика нічого не відомо.

— Коли я тут опинився, лігвище було порожнє, — розповідав він. — А через деякий час вигулькнув здоровецький вовк і перекинув бідон, так що я ніяк не міг уже порятуватися. Варто було відкрити покришку на посудині, як вовкулака блискавично нападав. Небавом на галяві з’явилася і вовчиця зі щенятами, проте Муфтика з ними не було.

— Бідолашний Муфтик, — тяжко зітхнув Мохобородько. — Невже тепер його страждання завершились назавжди?

Півчеревичок теж зітхнув, і з молочного бідона його зітхання пролунало ніби повів вітру.

— І все-таки мусимо й надалі шукати Муфтика, — продовжив Мохобородько. — Коли, на превелике нещастя, нашого друга немає вже серед живих, наш священний обов’язок поховати його останки.

— Мене до уваги не бери, — сказав Півчеревичок. — Звідси мене вовки не випустять, тож цей молочний бідон стане моєю труною. Тільки дурень битий може припустити, що я самохіть заліз до цієї домовини.

Мохобородько поринув у роздуми. Ну й пригодонька… Жах! А що робитимуть вовки, якщо він, Мохобородько, спробує відтягти молочний бідон? Разом із Півчеревичком, безумовно… Йому, очевидячки, дозволено більше, ніж будь-кому…

Усе-таки не варто бути занадто самовпевненим! Мохобородько пригадав, що недавно сіроманець спробував зграбастати і його, інакше навіщо він намагався залити вогонь водою із струмка. Ставлення вовків може, зрозуміло, змінюватись.

Якщо так, треба поспішати! Але як же забрати молочний бідон? Півчеревичок не якийсь там здоровань, проте і не пір’їна.

А пасок? Навіщо цю річ подарувала йому доля?

І, коли ця думка осяйнула Мохобородька, він не збирався зволікати. Умить одмотав ремінь із правиці й прив’язав кінчик до ручки посудини. Тоді спробував чи міцно припасував і поволік. По глиці, вистеленій по землі, молочний бідон ковзав легко, буцімто санчата по снігу.

— Що, що сталося? — стривожився Півчеревичок.

— Спокійно! — кинув Мохобородько. — Поговоримо опісля!

Зараз усе залежало від вовків.

Мохобородько просувався вперед, тягнучи за собою молочний бідон. І диво дивне: вовки й не збиралися його утримувати! Так що як-не-як, а Мохобородькові дозволено більше, ніж будь-кому. Вовки лежали нерухомо, наче нічого особливого не трапилось. Напевне, хижаки не мали й наміру перешкоджати кумедному чоловічкові. Вони позирали на нього абсолютно байдуже. Либонь, навіть вдоволено. Тому що нарешті в такий спосіб спекалися жерстяного бідона.

Мохобородько знайшов вузеньку стежину й потяг далі молочний бідон із Півчеревичком. Він уже далеченько відійшов од сіроманців; посудина ковзала вельми легко. Доля і цього разу була милостива до Мохобородька й Півчеревичка, і Мохобородько пристав на те, що ніколи не можна втрачати віри в щасливу зорю. І стосовно Муфтика не варто снувати жахливих припущень, принаймні доти, поки вони не побачать пустої муфти Муфтика.

— Куди ми прямуємо? — запитав Півчеревичок із бідона.

— Не маю уявлення, — зізнався Мохобородько. — Куди стежина веде, туди й триматимемо курс.

Та, власне, зараз було все одно, куди прошкувати. Головне, щоб швидше відірватися од вовчого лігва. Коли небезпека мине, тоді вже буде час обговорити план і вирішити як слід, що робити далі.

По хвилі Півчеревичок сказав:

— Гадаю, мені вже час вибиратися із оцієї проклятущої жерстяної труни.

Мохобородько зупинився. Здавалося, що небезпеки вже не було. Принаймні сіроманці вже не давали знати про себе.

— Ну, вилізай на галяву, — сказав Мохобородько. — Скільки я можу тебе тягти?!

Із посудини з’явилася Півчеревичкова голова, а за якусь мить — тіло. І нарешті він увесь вивільнився зі своїх спершу хвалених, а зараз таких остогидлих жерстяних лат.