«Зрозуміла річ, — мізкував Півчеревичок. — Зросли поміж вовків! Дивись, такі розірвуть десятьма пазурищами нещасне звіреня, щоб виссати безневинну кров!»

Звісно, Півчеревичок не міг передбачити, що розмова точилася тільки про харчування Муфтика. Звідкіля він міг знати, що бідолашного Муфтика запхнули в рюкзак, який один з чоловіків несе на спині! Як йому спало на думку, що ці люди вважають Муфтика вовчим вихованцем! І так сталося, що Півчеревичок на свій лад переклав почуту мову двох мандрівників. Він заціпенів у кущах і стояв там доти, поки люди не опинилися далеко. Лише після цього кумедний чоловічок наважився піти далі, бо вже не чулося ні слів, ні кроків.

Верстаючи свою дорогу, Півчеревичок із раптовою радістю зауважив, що не відчуває перед вовками такого божевільного страху, як щойно. Сіроманці, безумовно, жахливі звірі і їдять сире м’ясо, та, власне, в них немає нічого протиприродного.

Страху в Півчеревичка зосталося на крапельку і тепер він ретельно оглядав довколишній ліс. Без цього просто не міг. Інакше проминув би кістки, що валялися на землі. А так їх помітив.

Півчеревичок застиг на місці.

Навсібіч розкидано кістки. Розкидано як попало кістки звірів. І витолочена трава. І скрізь — жмутки шерсті…

Нараз Півчеревичок зрозумів, що він опинився біля вовчого лігва. При бажанні можна було чітко розгледіти місце, де вилежувались сіроманці. Так що це і є оті вовки, вся ця знавісніла зграя. Просто неймовірно, що він так просто знайшов хижацьке кубло. Обраний навмання напрямок виявився правильним. Іноді неодмінно може пощастити. А де ж оці вовки ховаються зараз? І куди запропав Муфтик? А що як… Що як оці кістки довкола… Тільки не це! Не варто припускати найгірше!

Либонь, сіроманці, відчувши небезпеку, покинули кубло й забрали із собою Муфтика? Либонь, вони втекли від людей, від отих самих кровожерних двоногих, які щойно тут ступали? Все можливо. Що ж тепер чинити йому? Чи шукати в лісі вовків і Муфтика? Ох, ні! Здається, цей намір — безнадійний безнадійнішого. Краще вже спостерігати десь поблизу лігва й очікувати, що трапиться далі. У тому, що невдовзі знову щось трапиться, Півчеревичок був певен. Адже увесь час одна подія породжувала другу. Взагалі без несподіваних подій Півчеревичок не міг більше уявити свого життя.

Так і сталося, що наступна пригода не змусила себе довго чекати. Півчеревичок, якщо бути точнішим, навіть не встиг приготуватися до пуття. Не обрав ще собі потаємного сховку для спостереження, як події розпочалися…

Півчеревичок скоріше відчув, ніж почув, що хтось наближається до вовчого кубла. Це було мов якесь передчуття, передчуття про близьку небезпеку. Кумедний чоловічок умить просунув руки в молочний бідон, сховав під жерсть і ноги. А сам тривожно визирав із посудини, щоби визначити, звідкіль усе-таки чекати небезпеку.

Якесь ледве чутне шелестіння…

Що це? Повів вітру? Чи шелестіння лише вчулося? Півчеревичок не знав, що й гадати, одначе все його тіло судомно скарлючилось.

Шерех повторився. І тоді Півчеревичок зрозумів, що хтось наближається до кубла, тишком-нишком, ніби хижак, який вистежує здобич.

Це і був хижак. Вовк. Ось він з’явився.

А здобич? А нею явно був не хто інший, як він, Півчеревичок.

Кумедний чоловічок залюбки пірнув би в молочний бідон, але все одно він визирав із посудини. Його вразило те, бо, здалося, ніколи раніше не бачив цього вовка.

А втім, сіроманців не так легко відрізнити, надто з першого погляду. Вони настільки схожі, що видаються майже однаковими. Проте все ж Півчеревичок не вагався ні на мить, що зараз перед ним стояв абсолютно новий вовк. Той, який поніс Муфтика і навчав своїх щенят, як гризти, мав дещо інший вигляд.

Новий вовк був більший. І зліший. І явно небезпечніший. Це Півчеревичок зрозумів одразу, як тільки побачив сіроманця, в очах якого ярів злісний вогонь. Це, безумовно, був самець. Видима річ, він бродив довкола й тепер повернувся до лігвища, проте не знайшов ні вовчиці, ні малих. Натомість побачив жерстяного чужого чоловічка. І Півчеревичок мусив був визнати, що сіроманець мав усі підстави гніватися на зайду. І зле те, що хижак міг подумати: це він, Півчеревичок, безсердечний і безсоромний заброда, збирається жити в його кублі.

Вовк стояв як укопаний. Правда, на відстані кроків двадцяти, та ба, Півчеревичок розумів, що для вовка подолати таку відстань — пусте: якихось три-чотири блискавичні стрибки і все. На оці двадцять кроків потрібно щонайбільше дві секунди. І, зваживши на це, маленький чоловічок вирішив утягнути голову в молочний бідон. Він опустився навпочіпки, як і раніше, весь напружений до краю, і щільно закрив отвір покришкою. Увесь почувався, нібито скутий судомою, навіть пальці не ворушилися на ногах. Тоді підійшов сіроманець. І зовсім без ніяких стрибків, як гадав Півчеревичок. Якраз навпаки. Його кроки були обережні, й минула хвилина-друга, перш ніж опинився біля молочного бідона. Нарешті тут застиг. Кумедному чоловічкові здавалося, що наслухає гаряче дихання сіроманця.

Вовк здійняв лапу і перекинув бідон на ребро.

Півчеревичок із жахом подумав, що знову почнеться бузувірське перекочування через каміння і пеньки, допоки він знепритомніє. Але нічого подібного не сталося. Вовк віддалився од молочного бідона. Хижак десь причаївся поблизу. Кумедний чоловічок це відчував. Сіроманець вичікував. А що?

«Хай вичікує, що заманеться», — подумав Півчеревичок. І тієї ж миті збагнув — підвестися неможливо. Йому заважав панцир. Щоб підвестися, Півчеревичок мусив вибратися з посудини. А що як сірий тільки й жадає цього?

Маленький чоловічок був у тяжкій скруті. Скільки він може висидіти у своїх жерстяних латах — бідоні? Добу? Дві? Голод і спрага візьмуть гору, у цьому можна не сумніватися. Коли у вовка стачить терпцю, Півчеревичок у цьому дивному двобої буде переможений. Жерстяний панцир утнув із ним непередбачену штуку.

Півчеревичок не мав сили вже думати, заплющив очі. Його охопив глибокий відчай.

Тільки-но почався ранок. Вийшло сонце.

Мохобородько чув завивання сіроманців. Усю ніч він пильнував на верховітті височенної ялини, притиснувшись спиною до стовбура, бороду намотавши на товсту гілляку, щоб не гупнути, бува, донизу, коли ненароком засне. Тепер він розмотав бороду.

Що сталося з Муфтиком і Півчеревичком? Із-за кущів він бачив їхню зустріч, як пізніше Півчеревичок продирався крізь чагарі. А далі? Проминула довга ніч, а від Муфтика й Півчеревичка немає ні вістоньки.

Стурбований Мохобородько почав спускатися з дерева. Він не був хвацьким верхолазом і тому ступив на землю через півгодини. Тоді перевів подих і, щоб потамувати голод, сунув до рота кілька брусничок. Кумедний чоловічок зірвав їх із куща, а не з бороди. Життя навчило його, що ягоди з бороди не варто розтринькувати. В житті можуть настати й такі дні, коли матінка-земля відмовить тобі у харчі. І тоді допоможе улюблена борода, в якій доведеться шукати допомоги, щоб підтримати в собі бодай на крапельку життя.

Тим часом вовки перестали завивати, одначе Мохобородько вже і так пам’ятав місце розташування їхнього лігвища. Як увечері, так і вранці підвивання чулося з однієї і тієї ж місцини, куди Мохобородько і подріботів. Звичайно, при цьому він сповна розумів, що зараз перебуває в неабиякій скруті. Адже перед вовками був абсолютно беззахисний. У Муфтика принаймні була муфта, яка хоч трохи рятувала від гострющих іклів сіроманців. У Півчеревичка був жерстяний панцир. А в нього?

«Що буде — те буде, — думав Мохобородько. — Коли так закрутиться, що вовки потребуватимуть мого життя, то саме так заведено в природі. Якщо мене загризуть, то від моєї смерті буде користь, хоч невеличка, вовченятам. Я покажу їм, як найкраще загризати. Образно кажучи, я своєю смертю вимощу їм шлях, по якому малі сірі хижаки побіжать упевнено вперед, назустріч новому дню, осяяному сонцем…»

Та спочатку назустріч отакому дню крокував усе-таки він сам. Перейшов галявину, потому долав чагарі. Сонце пробивалося крізь густе гілля, і увесь ліс наповнювався світлом.