Але ж Радянський Союз?

Вони нічого не забули, і десь у них і досі згадується ім'я Франца Ангеля.

Чорт, до чого ж тут російський журналіст? Знаючи, що ця думка все одно повертатиметься до нього, Франц все ж зробив спробу відкинути її. Перейшов на переднє сидіння, включив мотор.

— Чекайте, Хаген, — зупинив його полковник, і в його словах, вимовлених зовсім просто, Ангель відчув якесь збиткування, хоча сам хвилину тому просив називати його лише Хагеном.

— Ну?

— Під три чорти гарантії місцевої поліції. Я знаю, чого варті ці гарантії, і хочу потурбуватися сам про себе. Нам слід сьогодні ж кинути готель і зняти десь невеличку віллу. На околиці міста, аби я бачив все навколо, а мене не бачили.

Цього разу Ангель не перечив полковникові.

— Слушна думка, Кларенс. Мадам Блюто влаштує нам це за кілька годин. — Рвонув «форд» з місця так, що полковник вдарився головою об стійку сидіння. Коли виїхали на центральну магістраль, порадив: — В готель вертатися не варто. Густав сам перевезе речі.

— Ви зараз куди?

— До «Грайливих лялечок».

Полковник мовив рішуче:

— Висадіть мене, поблукаю в місті. Я подзвоню до мадам і дізнаюсь про нашу нову адресу.

— Не напивайтесь, Кларенс, — порадив Ангель. Втім, мовив це так, за звичкою: полковник — справді бездонна бочка. Чорт з ним, нехай п'є!

Ангель вгадав: Грейтові хотілося напитися.

Полковник завернув у перший же ресторан, сів біля стойки бармена і замовив склянку віскі з льодом. Випив ще дві чи три, поки душевна рівновага повернулася до нього, та все ж не міг вгамувати того черв'ячка, що давно свердлив його мозок, отруював радість від успіху перших операцій…

Грейт випив багато і, певно, сп'янів, бо довго стояв у вестибюлі, погойдуючись і втупившись у швейцара. Тому, набрид п'яний відвідувач, і він запитав, чи не потрібно чогось панові, можливо, таксі? Та полковник насварився на швейцара пальцем і вийшов на вулицю. Затримався біля входу — денна спека перепинила дихання, він закашлявся, схопившись за груди.

Швейцар вискочив за ним слідом, хотів підтримати — полковник щедро розрахувався в ресторані, — та Грейт відштовхнув його.

Хотів залити алкоголем черв'ячка, що свердлив його мозок, але біль розрісся, душив і не давав дихати. І знову його хвицьнуло те ж саме слово, яке, здавалося, вже ніколи не порушуватиме його спокій і не затьмарюватиме йому снів:

— Зрадник…

Тепер він знав: воно переслідуватиме його до кінця життя, заступатиме житейські радощі, гірчитиме, залишатиме осадок.

Грейт спіткнувся і ледь не впав. Він раптом побачив, що перехожі дивляться на нього з подивом і навіть посміхаються. Зупинився перед дзеркальною вітриною: справді, набрався, як свиня: сорочка вилізла з брюк, пасок розстебнутий. Машинально підтягнув брюки. Ну і що, нехай — зрадник, Іуда і ще чортзна-що… Він переборе в собі муки сумління. Бо що таке — муки сумління у цивілізованому двадцятому сторіччі?

Грейт глянув на годинника. Ф'ю, скоро вечір! Найкраще в його становищі — добре виспатися. Пошукав очима телефонну будку і набрав номер «Грайливих лялечок».

— Мадам Блюто? Цілую ваші гарні ручки… — «Тьху, — подумав, — старі й венозні, доторкнутися неприємно…» — Мій друг Франц повинен був залишити у вас адресу. Ви допомогли йому? Ви — наша добра фея, мадам Блюто… Ні, я ще не зовсім п'яний і кажу цілком відверто… Так, записую. Диктуйте…

Чесно кажучи, Бонне не хотілося знову йти до «Сфінкса», та він все-таки вибрався, маючи на меті вивідати щось про шляхи і засоби транспортування дівчат із Танжера до Центральної Африки.

Ірен зустріла його як старого знайомого і не дуже образилась, коли Бонне, дізнавшись, що її сусідку за столом звуть Фанні, явно віддав перевагу останній. Скоро Ірен покликали до іншого столика, і комісар зітхнув полегшено: дівчина не відзначалася мовчазністю, весь час базікала про щось і спрямувати розмову в потрібне русло було важко. Бонне замовив коктейлі, та Фанні захотіла віскі.

Комісар почав здалеку: мовляв, він ельзасець за походженням і любить французьких дівчат, але в Танжері їх чомусь мало. Фанні покрутила головою і мовила таке, що Бонне, який настроївся на дипломатичну розмову, ледь не підстрибнув на стільці:

— Я сама дивуюсь… Недавно тут, — невизначено тицьнула пальцем у стелю, — були чудові дівчата із Франції, я встигла навіть подружитися з кількома, а їх раптом вивезли…

Бонне вже опанував себе.

— Не може бути! — вигукнув. — Невже в Танжері не люблять гарних дівчат?

— Це не моя справа, — обачливо відступила Фанні, — і ви про це не кажіть нікому. Бо в мене, — тривожно озирнулась, — можуть бути великі неприємності.

— Чому? — недбало заперечив Бонне. — Дівчатка їдуть на заробітки, куди хочуть, і нікого це не повинно обходити. Ти звідки? — стиснув лікоть дівчині. — Де той інкубатор, в якому вилуплюються такі привабливі істоти?

Цей невибагливий комплімент сподобався Фанні, бо фамільярно поплескала комісара по щоці.

— Під Бременом, мій милий.

— Я неодмінно побуваю там, — пообіцяв Бонне.

— Раніше я не бачила тебе у «Сфінксі»…

— Я тут ненадовго у справах.

— А потім куди?

— Конго, Сенегал…

— Кажуть, там є непогані місця.

— Хочеш туди?

— Мені і тут добре, — закопилила губу дівчина. — Туди відправляють другий сорт.

— Невже ті француженки також другий? Куди їх? — швидко запитав Бонне.

— Здається, до Леопольдвіля…

— Я там буду скоро. Де їх знайти? Може, комусь передати вітання?

— Ну, ну, — Фанні помахала пальцем у нього перед носом. — Я і так наговорила зайвого.

Бонне удав здивування.

— Не крути мені голову і не роби таємничого обличчя, — мовив недбало. — Вони полетіли літаком?

— Мені про це не доповідали, — зареготала Фанні, і комісар зрозумів, що вона і справді не знає цього.

Можна було вважати розмову закінченою; фактично, вона не дала йому нічого нового, Бонне сидів тільки для того, аби його короткий візит і спілкування з Фанні не видалися підозрілими: пам'ятав, як Шаттіх наказував учора ізолювати дівчину.

Вони обмінювалися з Фанні короткими, нічого не вартими репліками. Бонне мав для таких випадків кілька десятків стандартних фраз і компліментів, які тішили жіноче самолюбство і не давали розмові вщухнути. Потім пробачився і вийшов до туалету. Зустрів метрдотеля, який стояв у дверях, на секунду зустрівшись із ним поглядами. Фріц ввічливо відступив, та погляд у нього був важкий і недобрий.

Бонне непомітно озирнувся і побачив, що метр підкликає кельнера. Повернув не до коридора, що вів униз, а затримався біля стойки бара.

Кельнер, вислухавши Фріца, сковзнув поміж столиками до Фанні. Коли Бонне повернувся, дівчина зустріла його непривітно, а кельнер весь час стовбичив за плечима.

Фанні допила своє віскі і підвелась.

— Почекай на мене, — мовила, відходячи, але сумочку не лишила, і комісар зрозумів: Фріц вжив заходів, щоб ізолювати дівчину від нього. «Що ж, тим краще», — подумав і розрахувався. Спускаючись сходами до виходу, побачив Фріца, що перешіптувався з швейцаром, показуючи на комісара очима.

Швейцар одразу вийшов надвір і, певно, розчинився в темряві, бо комісар не побачив його на вулиці. Рушив попід парканом, з насолодою дихаючи свіжим нічним повітрям. З «саду тягло ароматом квітів, Бонне йшов повільно, посміхаючись, — згадував квіти, що росли попід материним домом. Раптом позаду загарчав мотор, світло від фар на секунду освітило вулицю, щось заскреготало.

Комісар метнувся до паркана, стрибнув на нього; поруч, мало не зачепивши Бонне, промчав лівими колесами по тротуару автомобіль, вильнув, з'їжджаючи на брук, і зник за рогом.

Комісар підтягнувся і перекинув тіло через паркан. Поповз поміж кущами, обдираючи обличчя колючками, і затаївся, витягнувши пістолет.

Нічого, тільки стрекочуть цикади…

Потім від «Сфінкса», не вмикаючи підфарників, повільно проїхав ще один автомобіль — Бонне здалося, що за кермом сидів Фріц. Отже, вони розкусили його, полюють за ним, і він щойно лише дивом не загинув під колесами машини. У вухах Бонне все ще стояв огидний скрегіт металу — так верещать автомобільні гальма, коли водій різко натискує на педаль.