Але для чого йому було гальмувати?

Бонне потер чоло долонею, засміявся і заховав пістолет. Сів просто на траву, спершись спиною об стовбур дерева. І це він, Люсьєн Бонне, комісар поліції, один із кращих паризьких детективів? Хлопчисько, піжон, неук, його ледь не одурили, нахабно, ганебно, а він ішов у пастку, витягнувши шию, як недосвідчене цуценя…

Виходить, вони одразу розкусили його і розіграли все, як по нотах. Звичайно, Шаттіх з Фріцом могли і прибрати його, та не схотіли зчиняти шуму — Інтерпол не прощає таких речей. Ось чому водій автомобіля, певно, швейцар «Сфінкса» останньої секунди натиснув на гальма. Коли б мав завдання розчавити Бонне, навпаки, дав би газу і збив би комісара.

Так, все логічно. Шаттіх довідався, хто насправді прийшов до «Сфінкса». Він і Ангель знають, для чого приїхав комісар Інтерполу в Танжер, і зробили все, щоб Бонне пішов хибним шляхом. Він — комісар, детектив з біс його зна яким досвідом — стояв за шторою і думав, що фортуна на його боці, а ці негідники, певно, дивилися на його ноги, які визирали з-під штори, і сміялися.

Леопольдвіль!

Що ж, гарна версія — він проковтнув наживку разом із гачком. Потім вони для певності підсунули йому Фанні і зрештою (чудовий хід конем) удали, що запідозрили його — дві зустрічі з Фріцом, коли він спочатку перешіптувався з кельнером, а потім наче ненароком показував на комісара очима швейцарові.

І останній акорд — інсценізація вбивства. Мовляв, Фанні проговорилась, і Інтерпол натрапив на слід дівчат, вивезених із Франції. І він би, як несосвітенний дурень, полетів завтра в Леопольдвіль, а Ангель, сміючись і потираючи руки, закінчив свої справи в Танжері, замів сліди — і шукай вітра в полі…

Бонне похитав головою. Якщо вони натрапили б на справжній слід, Ангель не побоявся б піти ва-банк — лежати б йому зараз розчавленому на бруківці. Комісар прикинув відстань від «Сфінкса» до місця, де він стрибнув на паркан. Достатньо, щоб набрати швидкість і збити людину…

Бонне обійшов віллу і переліз через паркан, який виходив на іншу вулицю.

* * *

Дубровський запропонував піти ввечері до клубу журналістів, та Анрі відмовився. Сказав, що має виконати термінове замовлення для свого тижневика. Бездіяльність пригнічувала його — пішов блукати приморськими кварталами, сподіваючись хоч трохи розвіятися. Та вийшло навпаки. Пісні і музика, що лунали з дешевих ресторанів, дратували — піймав таксі і вирішив теж поїхати до клубу журналістів, — не хотів вертатися до темного номера готелю.

Таксист закрутився вузькими звивистими вуличками й нарешті вискочив на центральну магістраль, залиту світлом реклами. Коли вже під'їжджали до клубу, Анрі раптом запитав шофера:

— Ви знаєте, де нічний клуб «Грайливі лялечки»?

Запитав так, без визначеної мети; ще секунду тому не було й гадки про це нічне кишло, і сам розсердився на себе, що міг подумати про таке, — вони домовилися з Бонне, і не було підстав порушувати домовленість, та якийсь біс уже вселився в нього, і він наказав шоферові:

— Відвезіть мене туди…

Анрі подумав про «Грайливих лялечок» тому, що клуб містився на відшибі, майже за містом, а комісар пішов сьогодні до «Дівчат у червоних панчохах».

Їхали хвилин із п'ятнадцять понад крутим берегом моря. Анрі бачив вогні кораблів, що стояли на рейді, чув шум прибою, та море і зіркова далечінь не заспокоювали.

Нічний клуб «Грайливі лялечки» маячив у парку поблизу берега — чотириповерховий білий будинок з освітленими вікнами. Поруч — стоянка автомобілів.

Анрі вийшов з таксі і впевнено попрямував до скляних дверей, за якими стовбичив швейцар у форменому кашкеті — кремезний чолов'яга, справжній викидайло, якими і уявляв собі Анрі людей подібних професій. Швейцар глянув на Савіля підозріло й не одступив з дороги.

Анрі, удаючи трохи підпилого, зупинився і сказав упевнено:

— Ти що, не впізнаєш? А-а… — засміявся, — я поголив бороду, і ти справді не можеш упізнати мене… — Витяг із кишені банкнот. — Але ти завжди впізнаєш це і напевно знаєш різницю між десятьма і п'ятдесятьма франками. Слухай, старий, чи є у вашому домі свіжинки?

Анрі підморгнув швейцарові, той жадібно зиркнув на п'ятдесятифранковий банкнот, але не взяв. Савіль спробував пригасити його підозру:

— Я ж старий клієнт!

Швейцар завагався, але не зрушив з місця.

— Не можу… Наказано пропускати лише за особливим дозволом мадам.

— Невже? — удав, що не повірив, Анрі. — Раніше ж не було такого. Для чого ці суворості?

— Наче не знаєте: нова партія…

У Савіля загорілися очі: а може, Генрієтта тут? Оговтавшись, пробуркотів:

— Як новенькі, то старим відвідувачам уже й не можна… Де ж справедливість?

Швейцар тільки руками розвів. Анрі знову помахав асигнацією.

— П'ятдесят монет, старий… Недаремно ж я їхав сюди!.. І таксі відпустив.

Швейцар лише похитав головою. Анрі заховав гроші. Хотів уже йти, та затримався, запитав, наче ненароком:

— І гарні є серед новеньких?

Швейцар хтиво підморгнув.

— Приходьте через місяць.

— Через місяць… через місяць… — відкопилив губу Савіль.

— Не пошкодуєте! Кажуть, лялечки із самого Парижа, мсьє, — довірливо мовив швейцар, та, зрозумівши, що бовкнув зайве, одразу похопився: — Але точно не знаю… Точно не знаю…

У Савіля перехопило дух: Генрієтта тут! Але ні про що не став розпитувати, аби завчасно не насторожити швейцара.

— Ех, — мовив розчаровано. — Була така нагода…

Повернувся і ледь не наштовхнувся на кремезного чолов'ягу. Постояв в освітленому квадраті перед під'їздом. Звичайно, зробив помилку, відпустивши таксі: до центру міста з десяток кілометрів, а вільну машину хіба тут знайдеш?

Чекати?

Годинник показував початок першої, і Анрі потихеньку рушив уздовж берега, сподіваючись на попутну машину. Зрештою, яке це має значення — все одно через півтори-дві години дістанеться до готелю.

Йшов, не уявляючи, Ц}о робиться у «Грайливих лялечках».

… Грейт, ледь не зіткнувшись з Савілем, спочатку подумав, що йому приверзлося: той самий француз, якого він бачив разом із поліцейським агентом. Полковник отетерів. Значить, кінець, у клубі облава! А може, поки не пізно… Тільки чому грає оркестр? Оглянувся — клятий француз іде повз стоянку автомобілів.

— Ей, ти! — гукнув швейцара. — Чому пустив цього?.. — І вказав на Савіля.

— Що ви! — образився швейцар. — Я тут не перший день і знаю порядок. У мене не пройде жодний сторонній…

— Але ж ти розмовляв з ним… Про що?

Швейцар знизав плечима.

— Ні про що… Ну, про дівчаток. Рекомендував йому навідатися через місяць, коли об'їздять цих француженок.

— Ти!.. — видихнув люто полковник, взявши швейцара за барки. — Ти знаєш, що наробив? Це ж поліцейський шпиг, нишпорка… Мадам Блюто спустить із тебе три шкури!

Швейцар відвів руки полковника:

— Але ж, — мовив рішуче, — я бачив, француз пішов пішки. Він ще недалеко і…

Полковник думав кілька секунд.

— Дожени! І того… Тільки тихо!.. Візьми з собою Жозефа.

… Анрі почув, що його наздоганяють. Якісь люди йшли швидко, не криючись, голосно розмовляли й курили. І все ж, про всяк випадок Анрі зійшов з дороги, причаївся за деревом над кручею.

Ті двоє наблизилися до дерева, і один раптом сказав:

— Він тут!

Другий попрямував до Савіля.

— Ти чого не розплатився, паршива свиня? Тікати надумав?

Савіль упізнав швейцара.

— Ви ж не пустили мене…

— Не бреши!

Другий зайшов йому за спину. Анрі хотів проскочити на дорогу, та швейцар ударив його в обличчя. Савіль заточився, і тоді другий різко пхнув його ногою в живіт. Відчуваючи, що падає у прірву, Анрі замахав руками, аби втриматися, та тіло переважило, і він закричав у відчаї, вдарився об щось плечем, потім головою. Біль пронизав його — Анрі простягнув руки, щоб затриматися, та обідрав пальці. Ще раз вдарився коліном, побачив море, біль знову пронизав його, — і все…


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: