Толкунов вислухав наказ, повернувся і пішов, нічого не сказавши. Але майор не виказав свого незадоволення, головне, що капітан зрозумів завдання, а в тому, що він виконає його най-ретельніше, в Бобрьонка не було жодного сумніву.

Майор стояв і дивився вслід Толкунову. У вицвілій від сонця і поту гімнастерці той нагадував піхотного капітана, який не виходив із своїм батальйоном принаймні місяць чи два з безперервних затяжних боїв.

Ішов Толкунов утомлено, засунувши пальці за пас, справді гарний, майже новий широкий пас — Толкунов роздобув його разом з портупеєю в якогось інтенданта. Кобури, правда, Толкунов не поміняв. Почепив на новий пас стару й подряпану із звичайним офіцерським ТТ. Більшість розшукувачів віддавала перевагу парабелумам та наганам, але Толкунов не розлучався з ТТ. З ним він прийшов до “смершу” — звичайний піхотний лейтенант, командир взводу, якого примітив полковник Карий, а Карий рідко коли помиляється. Полковник Карий відомий, либонь, не лише на їхньому фронті — ас контррозвідки.

Бобрьонок ще раз зиркнув услід Толкунову й подумав, що, можливо, помінявся б з ним зброєю, хоч і мав справді гарного парабелума. Толкунов із свого ТТ за десять — п’ятнадцять метрів пробиває підкинуту консервну бляшанку, пробиває щоразу, не влучить, може, один раз із сотні, але ж який дурень сто разів підряд кидатиме бляшанку?

Бобрьонок також не пас задніх у стрільбі, проте зрівнятися з Толкуновим не міг. В глибині душі визнавав, що, певно, в капітана око зіркіше й рука твердіша, але в колі товаришів казав, що капітанові просто пофортунило з пістолетом.

Капітанова постать уже зникла в кущах, і Бобрьонок повільно рушив в обхід галявини. Навряд чи на ній закопано парашут: траву й квіти ніде не прим’ято, майор неодмінно побачив би людські сліди на галявині, та й чого диверсантові виходити на відкрите місце? Мусив триматися гущавини.

Обігнувши шипшинові кущі, Бобрьонок вийшов на край невеликої улоговини. Дно вкрите густими заростями папороті, на піщаних схилах чагарники. Непогане місце дня тайника. Майор рушив дном байраку, однак так і не побачив жодних слідів, і, лише вибираючись з нього, зачепився оком за щось білувате. Бобрьонок зупинився: невже ще один парашутний клапоть? Підступив до нього згори, щоб нічого не витолочити. На траві лежав шмат бинта, звичайна, трохи бруднувата марля, і кров’яні плями проступали на ній. Чоловік, який користувався бинтом, знайшов зручне місце. Трава низька, наче скошена, на такій сидітимеш, не залишивши слідів. Чоловік примостився на невеличкому горбочку, опустивши ноги. І поранений… Майор понюхав бинт: ще не вивітрився різкий запах ліків.

Бобрьонок заховав бинта до сумки. Тепер мусив знайти сліди. Зробив одне широке коло й нічого не помітив. Друге, третє, й нарешті його наполегливість дала наслідки: слід чітко проглядав у низині, порослій мохом, — вологий грунт осів під кроками людини, взутої в чоботи, це майор знав тепер абсолютно точно. І йшла людина з лісу до дороги, бо метрів за триста пролягав путівець до великого села Жашковичі, а з Жашковичів уже. недалеко до шосе на Маневичі.

Раптом Бобрьонок аж свиснув од несподіванки і опустився коліньми просто на вологий мох, забувши, що може забруднити зовсім нове галіфе. Правий слід відбився чіткіше, був глибший за лівий мало не на сантиметр, а це означало: людина накульгує. Отже, чоловік ставав на ліву ногу обережно, переносячи всю вагу тіла на праву. 1 з цього випливало…

Майор відчув, як запашіли в нього щоки. Так, з цього випливало, що людина поранила або вивихнула ліву ногу: невдало спустилася, парашут заплутався в дубовому гілляччі, мусила обрізати стропи й впала. Могло таке статися? Яке це має значення, головне — треба шукати людину, що накульгує це набагато спрощує їхнє завдання.

До одинадцятої лишалася ще майже година, Бобрьонок дійшов до путівця і, зрозумівши, що чоловік, котрий накульгував, попрямував до Жашковичів, повернув назад. Напевно, диверсант ще до виходу на путівець заховав парашут і, може, пощастить знайти його.

Цілу годину майор нишпорив по кущах, обстежуючи найпотаємніші лісові куточки, однак сьогодні фортуна вже відвернулася від нього. Він запізнився до умовленого місця на п’ять хвилин. Толкунов уже чекав — сидів на краю дороги й дивився осудливо: звик до точності й навіть п’ятихвилинне запізнення вважав недбалістю.

Не звернувши уваги на докірливий погляд Толкунова, Бобрьонок запитав:

— Ну, що?

— Нічого, — похмуро констатував Толкунов. — Я обшукав кожну скалубину, — вдарив ребром долоні по коліну, — й нічого. Прокляття якесь…

Майор примостився поруч, дістав із сумки бинт. Ще раз понюхав його й передав Толкунову.

— Де? — одразу збагнув той.

— Метрів за триста від дуба. Перев’язував ногу.

— Чому саме ногу?

Бобрьонок розповів про свої спостереження, і обличчя в капітана посвітлішало.

— Треба попитати людей, можливо, хтось бачив кульгавого. — Толкунов підвівся легко, немов відпочивав не п’ять хвилин, а принаймні годину. Рушили до села.

Бобрьонок уважно вдивлявся в путівець, намагаючись побачити знайомі сліди, але так і не знайшов. Лише недавно до Жашковичів проїхали вози з сіном, ошмаття його лежали край путівця — можливо, хтось підвіз кульгавого, треба буде розпитати в селі.

Село з’явилося несподівано, перша хата стояла, здається, посеред самісінького лісу, і лише за нею дерева були викорчувані й росла різна городина. Вкрита гонтом, складена із старих, потемнілих стовбурів, хата здавалася меншою, ніж була насправді, вона вразила Бобрьонка якоюсь тужливістю, немов сумувала за кимось, ганок похилився, гонт на даху залишавів, хвіртка перехнябилася і весь час грюкала од вітру.

Можливо, коли б навіть біля такої занедбаної оселі росли яблуні чи квіти, вона видавалася б веселішою, однак між жердинами, що огороджували садибу з вулиці, й хатою був моріжечок з рідким кротовинням, а від хвіртки вела ледь помітна стежка.

На ганку сиділа бабця в чорній хустці, і Бобрьонок, штовхнувши хвіртку, що висіла на одній завісі, зайшов на подвір’я.

Привітався, але бабця не відповіла, тільки приставила долоню до вуха, й майор збагнув, що стара погано чує, якщо не зовсім глуха. Він сів на лавку навпроти бабці й запитав, чи не бачила військових, котрі вранці мусили дістатися Жашковичів і чекати тут на них. Стара похитала головою. Бобрьонок зрозумів, що вона нікого не бачила, й хотів запитати, де сільрада, але бабця ще раз похитала головою і пояснила:

— Не чую я, синочку, поклич дочку, вона в хаті порпається, а якщо молока хочете, то нема, бо нема й корови.

Майор зайшов до хати, в сінях стояла бочка й висіло на мотузку якесь вереття, пахло застояним житлом: борщем і торішньою капустою чи огірками. Бобрьонок хотів погрюкати в погано вистругані масивні двері, але вони розчинилися самі, й на порозі стала пишногруда, вродлива й ще зовсім молода жінка із заплетеними та акуратно викладеними на голоді косами. Вона не злякалася, не здригнулася, як буває, коди у своїй хаті стрінеш незнайому людину, просто зупинилася в дверях і дивилася очікувально.

— Ваша мати послала мене… — почав майор не дуже впевнено.

Жінка уважно обдивилася його — Бобрьонок помітив, як її очі затрималися на погонах, відступила, даючи майорові дорогу.

— Заходьте, — запросила гостинно й навіть якось квапливо, — прошу пана офіцера заходити…

У кімнаті був стіл, збитий з грубих дощок, кілька табуреток і лава попід стіною. Але за бавовняною строкатою запоною Бобрьонок добачив розкішне для бідного поліського села нікельоване ліжко з великими блискучими кулями на спинках і шафу для одягу, дуже пристойну шафу, котра прикрасила б будь-яку квартиру. Це поєднання бідності з відвертим достатком трохи вразило майора. Сів на лаву, зняв кашкета й запитав господиню, яка стояла очікувально, спершись спиною на комин:

— Ваша хата крайня в селі, й путівець попід нею, то я хотів поцікавитись, чи не бачили випадково сьогодні вранці військових, кількох чи одного? Розминулися ми, а домовилися зустрітися саме в Жашковичах.