— А ви самі звідки? — безцеремонно поцікавилася жінка.
— Ну знаєте, військові…
— Таємниця, значить, — посміхнулася глузливо, — ні, прошу пана-товариша, не бачила.
— І ніхто з чужих не проходив?
— Може, й проходили. За всіма не вгледиш.
— Сьогодні сіно возили… — не здавався майор. — Звідки?
— А з Григорівських луків.
— Бачили, як везли?
— Ну, бачила.
— І нікого не підвозили?
— А дідько його зна…
Майорові видалося: жінці щось відомо, та чомусь не хоче сказати.
— Ви коли сьогодні підвелися?
— Як завжди, на світанку.
— Корови ж нема, для чого так рано?
— За звичкою, — посміхнулася і якось виклично розпростала плечі, випнувши високі груди. — За селянською звичкою, разом із сонцем, бо й лягаємо рано. Гасу нема. О п’ятій вже в городі порпалася.
— І машини військової не бачили?
Жінка затнулася лише на мить.
— Ні, — відповіла, і майор уловив, що сказала неправду, бо вранці цією ж дорогою, попід цією ж хатою проїхав через Дашковичі їхній віліс — шофер висадив їх з Толкуновим кілометрів за п’ять від села й повернувся через Жашковичі до штабу армії.
— А в селі чужих людей нема? — запитав.
— Може, й є…
Бобрьонок зрозумів, що нічого від неї не доб’ється. Підвівся і вийшов на ганок. Толкунов сидів навпроти бабусі.
Молодиця вийшла за майором. Бобрьонок попрощався з нею і запитав, як пройти до сільради.
— Не проминете, — лише відповіла. Стояла на ганку, дивилася вслід, нараз майор озирнувся і побачив у її очах чи то тривогу, чи то переляк, притишив крок і озирнувся ще раз, але жінка навіть усміхнулася, і майор подумав, що він, мабуть, помилився.
Сільрада розташувалася в одному будинку з крамницею і була замкнута. Бобрьонок помацав великий замок, а Толкунов зазирнув у крамницю. На порожніх полицях лежали книжки, під ними стояв мішок з чимось сипучим, але неходовим, бо в крамниці було зовсім порожньо. Поруч із книжками капітан помітив дві пари тенісних ракеток. Для чого вони в селі? Так і не розв’язавши цю загадку, капітан запитав у продавщиці, літньої жінки у ватянці (незважаючи на спеку), де можна побачити голову сільради.
— А в селі, — відповіла, не вагаючись.
— Село велике.
— Велике, — погодилась, — та дядько Федір на похороні. Бабця Стефанія померла, — пояснила, — то сьогодні ховатимуть.
Садибу бабці Стефанії довго шукати не довелося. У завулку під хатою юрмилися люди, розшукувачі попрямували туди — натовп розступився, даючи дорогу, але майор зупинився й запитав, де тут голова сільради.
Старий і зморшкуватий чоловік у чорному, видно, парадному капелюсі зміряв його з голови до ніг підозрілим і не дуже доброзичливим поглядом і запитав сам:
— А вам, прошу, для чого?
— Потрібен, — не звернув уваги на його цікавість Бобрьонок. — У справі.
— Ну, якщо в справі… — поважно кивнув старий. — Голова пішли по коні для похорону, тераз будуть.
Треба було чекати, і Бобрьонок з Толкуновим влаштувалися в затінку під грушею, що росла на подвір’ї, відчуваючи цікаві погляди, звернені на них.
Люду на похорон зібралося чимало, переважно бабці й літні зовсім чоловіки, бо молодь в армії, і тільки діти й підлітки шастали в натовпі. Трохи осторонь, правда, стояв чоловік років під сорок у солдатській гімнастерці, курив і розмовляв із старою жінкою, потім пройшов з нею до хати, і Бобрьонок помітив, що він накульгує на ліву ногу. Взутий чоловік у кирзові чоботи — Бобрьонок ледь торкнувся ліктем Толкунова й вказав очима на чоловіка в гімнастерці, той розуміюче опустив очі й клацнув пальцями, мовляв, сигнал прийнято, той чоловік нікуди не дінеться.
Бобрьонку захотілося курити, але не знав, чи можна під час такої сумної події, проте бажання переважило сумніви, й він витягнув коробку цигарок. Певно, старий у чорному капелюсі не спускав з майора очей, бо одразу виріс перед ним і безцеремонно потягнувся до коробки.
— Дозвольте, пане офіціре, — попросив улесливо, — бо таких цигарок ми тут і не бачили.
Майор стукнув пальцем по коробці, дістаючи цигарку, запалив сірника, дав прикурити старому, той затягнувся з насолодою і сів на краю лавки поруч з Бобрьонком. Певно, йому хотілося побалакати, та ще з таким великим начальником, — поштиво торкнувся мозолястими й покрученими від важкої роботи пальцями крис капелюха й мовив:
— Ця Стефка, що померла, звичайно, стервою була, але якби панове офіціри знали, який у неї бімбер!..
Бобрьонок не знав, що таке бімбер, та саме слово сподобалося йому — звучало якось благородно й піднесено. А старий вів далі:
— Такого бімберу, прошу я вас, не знайдеш у всіх Жашковичах. Шкода, що померла, стара суціга, нема більше кому варити…
— Що таке бімбер? — запитав Толкунов.
Дід здивовано подивився на них, як на вар’ятів.
— А-а, — збагнув нарешті, — то, прошу, по-вашому самогонка, по-нашому ж бімбер, і варити його треба вміючи, бо з чистого продукту можна зробити таке, що без користі для організму…
— Без користі, кажете? — всміхнувся Бобрьонок, проте одразу погасив усмішку, бо які ж можуть бути веселощі на похороні? Та ще й коли на тебе дивиться жінка в запраній кофтині незизначеного кольору, у завеликих, не по нозі верзунах. Вона тримала дівчинку — білокосу й голубооку, тоненькі, як сірники, ніжки якої тонули в таких самих величезних і неоковирних верзунах.
— Пане, — раптом запитала жінка, вклонившись Бобрьонкові, — вибачте, пане, але коли вона кінчиться?
— Що? — не збагнув майор.
— Коли чоловіки наші повернуться? — Жінка зазирала Бобрьонкові у вічі прохально, немов і справді від його відповіді залежав кінець війни, а дівчинка ступила до нього, зиркнула бездонними блакитними очима, нараз засоромилася і поклала бруднуватого пальця до рога, і ці очі, тоненький палець і безглузді верзуни так розчулили майора, що під горло підкотився важкий клубок. Він пошукав у сумці й, на щастя, знайшов-таки кілька грудочок цукру, подав їх дівчинці, однак та й далі стояла в незалежній позі з пальцем у роті.
— Бери, — підштовхнула її жінка, — це ж цукор. Давно не бачила його й забула, — пояснила майорові.
— Їж, будь ласка… — Бобрьонок підніс грудочки на долоні, вони лежали якось сиротливо, але що він міг дати іще дитині? Це все його сьогоденне багатство.
Дівчинка нарешті взяла цукор делікатно, пучками, проте не витримала й засунула до роїа одразу дві грудочки.
Бобрьонок затоптав докурену цигарку й запитав у діда:
— А хто це? — кивнув на кульгавого чоловіка в гімнастерці, котрий саме виходив з хати.
Дід зсунув капелюха на потилицю і пояснив простої
— Степан.
— Який Степан?
— А Маріччин.
— Ваш сільський?
— А який же іще?
— Що в нього з ногою?
— Від народження.
— А-а… — Бобрьонок одразу втратив цікавість до чоловіка в гімнастерці. Запитав: —Чого це ваш голова так бариться?
— Так коней на все село лишилося тільки троє. — І додав розсудливо: — Раніше труну носили, тут і недалеко, так чоловіків катма.
За хвірткою почався якийсь рух, майор подумав, що нарешті приїхав голова, але виявилось, що прийшов піп. Він приплуганився із сусіднього села, старий і немічний, з жовтуватою рідкою бородою, в пошарпаній з тороками рясі, і жінки посунули слідом за ним.
— Старий, — люто сплюнув на траву дідуган, — старий наш піп, помре, хто правити стане?
“Певно, — подумав Бобрьонок, — він не міг уявити собі в церкві іншого попа”. Але, виявилося, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:
— А попів до армії беруть?
Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив:
— А піп що, не громадянин?
Нараз дід зареготав — тихо й прикриваючись рукою, але якась бабця все-таки помітила це аж із ганку і осудливо насварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.
— А най його… — мовив крізь сміх. — Отець Василь з автоматом… із “шмайсером”, прошу пана…