— У справі, шановний Валентине Остаповичу, — відповів Хаблак.

Цей молодик знав його ім’я та по батькові, але Сорока набачився всякого, курортники, роблячи обхід садиб у пошуках житла, іноді заздалегідь дізнавалися, як величати господаря сусіднього будинку, сподіваючись хоч якось пом’якшити непохитні серця домовласників.

— У якій такій справі? — запитав Сорока підозріло.

— Це у вас зникла жінка?

Хаблак помітив ляк у Сорочиних очах — принаймні вони потемнішали й ще глибше заховалися під зморщеними повіками. Валентин Остапович повагався й відповів, пильно дивлячись на капітана:

— У нас… А що — знайшлася?

— Шукаємо… — мовив капітан невизначено. — І є розмова, Валентине Остаповичу.

— То прошу, — якось одразу догідливо ступив господар до Хаблака. Подивився на брудні руки, заметушився: — Прошу заходити до хати, я тільки вмиюся.

Сорока вказав на ганок, а сам підтюпцем побіг до черешні, поруч якої на стовпчику стирчав умивальник.

Хаблак дочекався господаря, намагаючись не помічати цікавих поглядів курортників — либонь, чули їхню розмову й були обізнані з Сорочиними неприємностями.

Довга й темнувата кімната була заставлена меблями так, що довелося пробиратися між ними до дивана біля вікна — в кімнаті чомусь не знайшлося жодного стільця, і Сорока одразу вказав на диван, м’який і зручний, оббитий зеленим плюшем. Хаблак зачепився боком об шафу, вдарився стегном об стіл й нарешті протиснувся до дивана. Сів, витягнувши ноги між тумбочкою й комодом, і здивовано вгледівся.

Сорока перехопив цей погляд і пояснив:

— Влітку, знаєте, і той просить, і той… Кожен у морі купатися хоче, а в мене всього три кімнати. Ось дві з них і здаю…

Хаблак хотів запитати, чому ж тоді так захаращено кімнату господаря, але той зрозумів його і мовив категорично:

— Люди різні бувають. Самі мусите знати, бо в міліції працюєте. Особливо діти — псують меблі. Ножиком, к при-міру, або чимось іншим, Не своя, виходить, мебля, тому й не зважають… Того й переніс усю сюди. А їм що? Вони на морі вилежуються, їм ліжка та стільці потрібні, ще столи. Я столи їм сам збив, табуреток, правда, ще не встиг, але ж узимку зіб’ю й табуретки — на той рік, значить…

Хаблак мовчки виклав на стіл фотографію жінки, знайденої на дніпрових схилах. Запитав:

— Це не ваша дружина?

Сорока взяв знімок обережно, двома пальцями, риси обличчя в нього витягнулися й губи затремтіли — капітанові здалося, що зараз заплаче. Але Валентин Остапович перевів погляд з фотографії на Хаблака, зовсім спокійний і навіть вивчаючий, потім знову зиркнув на знімок, підніс його до очей, губи в нього якось гидливо випнулися, він поклав фото на стіл і сказав, похитавши головою:

— Здається, не Софа… Ні, не Софія, бо цього не може бути! Звідки це у вас і невже?.. — Сорока знову потягнувся за фотографією, торкнувся її пальцями, та відсмикнув руку.

— Труп цієї жінки знайдено в Києві, — сухо пояснив Хаблак. — Ми маємо фото вашої дружини. Вона схожа на вбиту. Знімок Софії Григорівни, правда, неякісний, і експерти розійшлися в думках. Може, ви допоможете нам?

— Але як могла Софа потрапити до Києва? — розгублено запитав Сорока.

— Якщо це вона, — підсунув до нього знімок Хаблак, — ми дізнаємося про все.

Валентин Остапович нахилився над фотографією. Зітхнув, підвівся й відсунув штору на вікні. Розглянув фото ще при світлі.

— Здається, ні, — похитав головою, проте не дуже впевнено. — Та й для чого вбивати Софу?

Хаблак хотів пояснити йому, що життя іноді підносить такі несподіванки, які можуть наснитися тільки в поганому сні, але, побачивши, що обличчя в Сороки знову витягнулося і очі заблищали, лише запитав:

— Отже, ви твердите, що це не ваша дружина?

Сорока одразу якось знітився, навіть шморгнув носом і провів попід ним тильним боком долоні. Одповів, буцім вибачався:

— Але ж я не знаю… Наче й не вона, однак схожа… Як упізнаєш, коли обличчя знівечене?

— Маєте ще фотографії дружини?

Сорока втягнув голову в плечі. Заморгав і мовив якось ображено:

— Вона забрала свої речі. Мене не було, коли поїхала. Забрала речі й зникла. І фото…

— Невже не лишилося нічого?

— Нічого.

— Звідки Софія Григорівна?

— З Обухівки. Сусіднє село, три кілометри берегом.

— Має рідних?

— Батько загинув у морі. Рибалив і вийшов у шторм на човні, Софа ще дівчинкою була. А мати позаминулого року померла.

— В злагоді жили з нею?

— І чого їй не вистачало? Хата, бачите, повна, сад і город, влітку курортники… — Очі в Сороки заблищали гнівно. — Невже мало?

— Ви пишете в заяві, що Софія Григорівна виїхала три тижні тому?

— Так, на початку липня.

— А де ви були двадцятого липня?

Сорока невизначено знизав плечима.

— Двадцятого? Це який же день?

— Минула п’ятниця.

— Так на роботі ж…

— Вихідний у неділю?

— Влітку майже без вихідних. У санаторії я завгоспом, тепер людей багато, після сезону відгуляємо.

— Де може бути ваша дружина? — Сорока мимовільно зиркнув на фотб. Хаблак зрозумів його й додав: —Чомусь мені здається, що це не вона. До речі, мала темно-синій вовняний костюм?

— Мала, — злякано відповів Сорока.

— Імпортний?

— Дорогий, я сам купував, до нашого універмагу завезли, так за два дні жінки розібрали.

Хаблак подумав трохи й запитав:

— У вашій заяві сказано, що дружина останнім часом не працювала. А раніше?

— Так медсестра ж вона… У нас лікарня сільська, то в ній.

— Чому пішла?

— Я не хотів… Влітку наїжджає різна потолоч… У шортах, сорочки розцяцьковані, бородаті…

— Ну й що?

— Як це що? Молодій і вродливій жінці проходу не дають. Кобелі кляті!

— Щось помічали за Софією Григорівною?

— Якби ж… Та все могло статися…

— Домоглися, щоб кинула роботу?

— Чого там домагатися? Прямо сказав: кидай і все!

— Коли?

— А минулого року.

— Певно, помилилися.

— Вважаєте?

— Засумувала ваша Софія Григорівна. Що їй вдома сидіти?

— А господарство? Хата й город! Влітку он скільки народу!.. — кивнув на вікно, повз яке проходила грудаста жінка в купальнику. — Компанії вистачає.

— Софія Григорівна листувалася з кимось?

— Різні поздоровлення. На Новий рік, свята…

— Не мала подруг?

— Чому ж не мала! — нараз розізлився Сорока. — Приїздили тут… Я домовився з постійними клієнтами, кімната їхня, а тут приїздять… Бачите, в Мелітополі з Софією у медшколі вчилися… Ну й що? А вона навколо них… Катря й Галя, прошу займати кімнату, сідайте разом снідати, обіди варить, а ми що, мільйонери?

— Але ж казали, всього вистачає.

— Ну, вистачає, так то ж для нас!

— А може, Софія Григорівна зараз у них гостює, у Катрі чи Галі?

— Ні, — хитнув головою впевнено, — я й сам так гадав. Адреси, правда, не знав, але поїхав до Мелітополя, там довідався. Не було в них Софи.

— Дивно.

— І я дивуюсь.

— А в селі з ким Софія Григорівна товаришувала?

— Та з ким у нас можна? — зневажливо махнув рукою Сорока. — Хіба з сусідками побалакає. Те, се, коржі з маком…

Хаблак узяв зі столу фотографію вбитої, подивився, перш ніж заховати до паки.

— Отже, не можете твердити, що це Софія Григорівна? — запитав.

— Либонь, ні… — одповів Сорока невпевнено. — Але ж костюм схожий. Казали, синього кольору?

— Синій, вовняний, імпортний.

— Наче Софин, — набурмосився Валентин Остапович. — Я для неї нічого не шкодував.

— А в лікарні? — запитав Хаблак. — У лікарні, де працювала Софія Григорівна, були в неї подруги?

— А ви там і попитайте, — неприязно відрізав Сорока.

— Доведеться скористатися з вашої поради, — підвівся капітан.

Лікарня, певно, замала для такого великого села, містилася на околиці посеред садочка — росли тут вишні, старі, крислаті, подекуди на деревах висіли ще поодинокі необірвані ягоди, і Хаблак, поки пробирався до ганку, не втримався й зірвав кілька. Перестиглі й в’ялуваті, вишні все ж виявилися напрочуд солодкими й смачними, капітан пошукав очима, де б зірвати ще, та на ганку з’явився худий чоловік в окулярах, і Хаблак засоромився своєї зухвалості.