Чоловік був у білому халаті, мабуть, лікар, він дивився на капітана не те що неприязно, а байдуже, без цікавості, як дивляться на вулиці на випадкового зустрічного.

Хаблак зупинився перед ганком і привітався. Лікар торкнувся дужки окулярів на переніссі, зсунув їх на чоло, видно, був далекозорий, зиркнув на Хаблака згори вниз і нараз посміхнувся, як старому знайомому.

— Проходьте, — відступив од дверей, — що трапилось? Захворіли?

Але Хаблак продовжував стовбичити біля ганку, і лікар трохи посуворішав. Запитав знову:

— Маєте справу?

— Звичайно, маю.

— Я і хірург, і терапевт одночасно, — ніяково пояснив лікар, — то викладайте свою справу. Що болить?

— Нічого. Я з міліції.

— Невже міліціонери не хворіють?

— Трапляється. Проте я здоровий.

— Тепер бачу. То чим можу бути корисний?

— Колись у вас працювала медсестрою Софія Григорівна Сорока.

— Софа? Звичайно. Чув, що зникла. І ви?..

— В справі розшуку.

— Але я навряд чи стану в нагоді.

Хаблак підвівся на ганок. Лікар зняв окуляри, покліпав повіками.

— Власне, я не так давно тут, — пояснив. — У цій лікарні. І Сороку знаю скоріше з чуток.

— Але ж хтось мусить знати її й більше. З кимось товаришувала, була відвертою. Мусять же працювати в лікарні такі люди.

— Звичайно. — Лікар замислився. Нарешті рішуче розчинив двері. — Ходімо, я вас познайомлю з Ольгою Дмитрівною. Вона в нас ветеран, до того ж ніщо жіноче їй не чуже, — підморгнув лукаво.

Така жінка цілком влаштовувала капітана, і він з задоволенням рушив за лікарем.

Ольга Дмитрівна, видно, закінчила роботу й мала йти додому, бо вже скинула халат, стояла перед дзеркалом у маленькій кімнатці, заставленій скляними шафками з ліками та хірургічним інструментом, і поправляла зачіску. Вона не озирнулася, але Хаблак помітив, що уважно роздивилася його в дзеркалі — стояла й вовтузилася із шпильками, наче ніхто із сторонніх не завітав до кімнати.

Хаблак одразу звернув увагу на непропорційність фігури Ольги Дмитрівни. Якось вона надто звужувалась догори, мала широко розвинутий таз, могутні стегна, але вузьку талію і зовсім дівочі груди, що задерикувато стирчали з-під ажурної кофтини.

Нарешті Ольга Дмитрівна зволила обернутися — допитливо втупилася в Хаблака, дивилася мовчки і, як видалося капітанові, не зовсім доброзичливо.

— До вас… — невпевнено почав лікар. — З міліції і має справу… — Він явно ніяковів, але медсестра сприйняла це лікареве збентеження без здивування, і Хаблак зрозумів, що саме вона, а не цей початкуючий медик головна особа в лікарні і мине багато часу, поки недавній студент зможе щось наказувати їй.

Ольга Дмитрівна холодно зміряла Хаблака поглядом з ніг до голови й лише по тому вказала на вкритий білою цератою табурет. Лікар, пробелькотівши якісь невиразні вибачення, одразу зник, а медсестра вмостилася навпроти капітана на кушетці. Осмикнула спідницю, запнувши масивні коліна, сиділа мовчки, не вимовила ані слова, дивилася на Хаблака насторожено, але не боязко, як на звичайну незнайому людину, з котрою силою обставин мусить спілкуватись.

Хаблак одразу розкусив Ольгу Дмитрівну: розумна, вольова, либонь, звикла, щоб усі її слухалися — такій добре працювати саме в лікарні, де пацієнти, як правило, сповнені відчуття власної неповноцінності й вбачають навіть у звичайній медсестрі мало не професора. Правда, подумав капітан, іноді від гарної медсестри здоров’я хворого залежить не менше, ніж від лікаря, а в тому, що Ольга Дмитрівна — медичка за покликанням, він чомусь не мав сумніву. Либонь, тому, що побачив за зовнішньою недоброзичливістю справжню зацікавленість і навіть співчуття. Чомусь Хаблакові здалося, що зараз жінка покладе йому руку на коліно й почне розпитувати, що болить і на що скаржиться, проте Ольга Дмитрівна тільки поворушилася на кушетці й знову обсмикнула спідницю.

Капітан не став випробовувати її терпіння.

— Я з приводу зникнення Софії Сороки, — пояснив і побачив, як одразу зіщулилася Ольга Дмитрівна, навіть не зіщулилася, а напружилася, буцім чекала цієї розмови й була заздалегідь готова до неї.

Але одповіла здивовано:

— При чому ж тут я?

— Я чув, що ви товаришували, — про всяк випадок вигадав Хаблак.

— Так, я гарно ставилася до Софії.

— І нічого не знаєте про її долю?

— Ні.

Хаблак витягнув з кишені фото жінки, вбитої на дніпрових схилах. Подав Ользі Дмитрівні.

— Це не Сорока? — запитав.

Жінка взяла фото твердими пальцями, подивилася уважно й без збентеження, вона все ж була медсестрою й набачилася всього. Рішуче похитала головою.

— Це не Софа, — відповіла переконано, але тої ж миті завагалася й піднесла фото ближче до очей. — Можна запитати?

— Прошу.

— Коли це сталося? — тицьнула пальцем у знімок.

— Двадцятого липня.

Жінка зітхнула полегшено й повернула Хаблакові фотографію.

— Це не Софія Сорока, — сказала тоном, що виключав заперечення.

— Ви твердите це?

— Звичайно.

— Чому?

Жінка завагалася. Нарешті зиркнула на Хаблака спідлоба запитувально й мовила прохально:

— Я хотіла б, щоб ця розмова лишилася між нами.

— Це мій обов’язок.

— І щоб Сорока… Ну, Валентин Остапович…

— Не довідався?

— Ні в якому разі.

— Це я вам можу гарантувати. І ви твердите, що це не Софія Григорівна? — помахав затиснутим між пальцями знімком.

— Позавчора я бачила Софу.

— Де? — Хаблак од несподіванки аж засовався на табуретці.

— Їздила до Запоріжжя.

— До неї?

— Не зовсім. Мусила побувати в обласній лікарні, а потім уже заїхала до Софи.

— Вона мешкає в Запоріжжі?

— Звичайно.

— Але ж чому її розшукують? Чоловік нічого не знає і взагалі…

Ольга Дмитрівна подивилася на Хаблака докірливо.

— Ви бачилися з Валентином Сорокою?

— Щойно.

— І нічого не зрозуміли?

— Признатися, ні.

— А я гадала, що його справжнє нутро за кілометр видно.

— Так, Валентин Остапович — людина не зовсім приємна.

Ольга Дмитрівна вперше посміхнулася.

— Не зовсім приємна, кажете? Куркуляка й жлоб, вибачте на слові. І правильно Софа зробила, що пішла.

— Але ж… — розвів руками Хаблак. — Якось це робиться інакше. Люди розлучаються…

— Софа не могла інакше, — рішуче заперечила Ольга Дмитрівна. Трохи повагалася й вела далі: — Вона зустріла чоловіка… Ну, познайомилася, де й коли, немає значення. Гарний чоловік, і вони покохалися. Інженер з Дніпрогесу. Але жонатий. І Софа поїхала в Запоріжжя. Вони зняли кімнату, живуть разом.

— Чому ж не сказати чоловікові: так, мовляв, і так, покохала іншого, вибач.

— Ви не знаєте Сороки. Здібний на будь-яку підлоту. Ого-го, що б влаштував! Софі, звичайно, байдуже, а її коханому? Поки не розлучився? Він там якийсь діяч, а Сорока здатний людині все життя загубити. Софа й вирішила: поки все не владнається, зникнути з Сорочиних очей. Я їй кажу: почекай тут, ось твій коханий розлучиться, тоді їдь, а вона: нечесно. Та й кохає його, нетерпеливиться. Всі закохані такі нетерплячі, — додала, і Хаблак не зрозумів, засуджує вона це чи, навпаки, схвалює. Зрештою, розмова в них з Ольгою Дмитрівною вичерпалася, і капітан зробив спробу відкланятися. Проте жінка затримала його. — Ми ж домовились? — запитала. — Ніхто не дізнається про нашу розмову?

Хаблак похитав головою.

— Мабуть, ви не знаєте, що таке розшук, — мовив з натиском. — І скільки людей займаються справою вашої подруги!

— Погано шукають, — безжурно посміхнулася жінка, — а Софа — під носом у запорізької міліції.

— Так, це не робить їй честі, — ствердив Хаблак. — І все ж…

— А можна зробити так: розшук припинити, а Сороці повідомити через два тижні? Софин коханий до того часу розлучиться.

Хаблак трохи подумав.

— Домовились, — пообіцяв. — Але з умовою. Рівно через два тижні Софія Григорівна сама об’явиться тут і особисто з’ясує свої стосунки з чоловіком.

— Звичайно, — зраділа Ольга Дмитрівна. Не втрималась і додала зловтішно: — Уявляю вираз його обличчя…