— Василько проліз туди під личиною електрика, — розповів Вєтров. — Але ж вони, гади, — брехуни. Я сам бачив, як тягали трупи, — не менше тридцяти!

Карл запропонував повертатися. Сів, аби не кидатись у вічі, на заднє сидіння. Сидів, заплющивши очі, і говорив, наче диктував:

— Передаси у Центр. Перше: чи буде згода на використання фельдфебеля Штеккера? Можливі повідомлення про передислокацію частин, завантаженість залізничних вузлів та інформація військового характеру.

— Ясно, — кивнув Вєтров.

— Далі: групенфюрер фон Вайганг запропонував мені спільні комерційні справи. Що криється за цим, поки що не знаю. Погодився, бо це — найкращий спосіб завоювати його довір’я. Сподіваюся, зрештою, дізнатися, чим насправді займається Шрікель з помічниками. Інформуватимеш також про підготовку до висадження в повітря підземного заводу. — Трохи подумав. — У мене — все.

— Завтра буде в Москві, — відізвався Вєтров. — Тепер ось що, — зробив паузу, обганяючи грузовик. — У висадженні заводу ти участі не братимеш. Познайомиш мене з Ульманом — і все. Довершить моя група.

Першої миті Карл не знайшовся, що відповісти. Оговтавшись, мовив, вкладаючи у слова якнайбільше сарказму:

— На якій підставі ви прийняли таке рішення, товаришу Вєтров? Може, у вас є інструкції з Центру?

Юрій на мить озирнувся, але й цієї секунди було досить, аби Карл побачив у нього на обличчі широку обеззброюючу усмішку.

— Я знав, що ти полізеш у пляшку, — сказав. — Інструкцій, звичайно, в мене нема, та є ще голова на плечах. Давай поміркуємо. У довіру до фон Вайганга ти увійшов? Увійшов. І з Шрікелем стосунки налагоджуються? Налагоджуються. Живеш, нарешті, в будинку групенфюрера СС. Хто ще так зможе влаштуватися? І все це поставити на карту, бо йому, бач, хочеться полоскотати нерви!..

— Але ж, — згадав Карл хвалькуваті вєтровські слова, — якщо там і зустрінуться два — три шолудиві есесівці, твої хлопці порішать їх, граючись…

Юрій різко загальмував. З’їхавши на узбіччя, зупинив автомобіль. Обернувся до Карла, враз посерйознішав.

— Ти мені зуби не заговорюй, — нахмурився. — Не можна тобі встрявати у цю справу.

Карлові хотілося заперечити, та не міг знайти переконливих аргументів. Вєтров має рацію: він не має. права дозволити собі навіть одного відсотка риску. І хоч як сверблять руки, повинен приборкати свої почуття.

У Карла опустилися куточки губ. Доторкнувся до плеча Вєтрова, наче пробачався:

— Твої аргументи залізобетонні, Юрію, і я не можу не погодитись з ними. Але ж, — міцно стиснув плече товариша, — мені важко визнати це.

Вєтров не озирнувся. Кремер побачив у дзеркальце лише його чоло і очі. Карла вразиХа глибока, наче шрам, зморшка над переніссям. Раніше її не було, але тепер Вєтров зсунув брови і зморшка розрізала чоло ламаною лінією, відразу зробивши хлопця набагато старшим. Та враз, як з’явилась, так і зникла — чоло розгладилось, і очі посвітлішали.

— А знаєш, — мовив чи то насмішкувато, чи то з жалем. Не зрозумієш: схвалював Карлове рішення чи кепкував з нього. — Будь я на твоєму місці, ти б мене так легко не уговкав.

— На що ти натякаєш? — спалахнув Кремер.

— Не гарячкуй, ані на мить не подумав, що боїшся. Просто заздрю: залізна воля в людини!

Вєтров з місця рвонув машину. Карл ударився головою об спинку сидіння. Хотів розсердитись, та не витримав і зареготав.

— Ви, товаришу Вєтров, жалюгідний облесник, і таких, як ви, Остап Бендер вбивав…

— З рогачки… — покірно мовив Вєтров. — Та я прощу милосердя.

— Живіть… — погодився Карл. — Але з умовою: не підсолоджувати пілюль. А то: залізна воля!..

— Епітет… — кумедно наморщив носа Юрій. — Ти пробач — кращого не придумав.

— Вашим літературним смакам позаздрив би найвишуканіший естет, — почав Карл патетично. — Чи не. відчуваєте ви потягу до літературної творчості?

— Ні, — відповів Юрій серйозно, наче не зрозумів Карлового жарту. — Я після війни пішов би знаєш куди? — знітився, усміхнувся якось жалібно. — Хочеться мені співати… Щоб вийти на сцену, а перед тобою лиш очі й темрява… й чекання… А ти, — раптом Вєтров почав густим баритоном: — О дайте, дайте мені волю!..

Він вів машину на великій швидкості і співав арію князя Ігоря щиро та з глибоким почуттям. Карла морозило. Справді, це було величне видовисько: лискуча чорна машина, широка автострада з готичною в’яззю написів, вдалині чепурні села з червоними черепичними дахами — і сповідь слов’янського богатиря!

Кремер заплющив очі, і на нього повіяло пахощами гарячого полинного степу, заіржали коні, з шатра визирнула дівчина з розкосими очима, десь на обрії, між чорними хмарами, проскочила блискавка. А за шатрами — кремезний чоловік у високому шоломі розмовляє з степом, і могутні груди ходять під кольчугою.

Вони вже в’їхали у передмістя, Вєтров давно перестав співати, а перед Карловими очима все стояв степ, і ніздрі палив гарячий полиновий вітер.

Чисті пивні кухлі виблискували на стойці, за якою куняв товстий, з обвислими щоками чоловік. Його білосніжна куртка підкреслювала чистоту пивної: столики накриті блискучою цератою, вікна прозорі, великі, різнокольорові пляшки над стойкою виграють усіма барвами веселки. Пахне свіжовимитою підлогою і пивом.

Ця маленька бірхалле на краю селища славилась чистотою. Саме завдяки цьому вона витримувала конкуренцію з великою пивною на центральному майдані — мала своїх постійних клієнтів, та й дехто з прихильників її більш фешенебельної сестри час від часу зазирав до старого Франца: тут по-особливому дихалося та й пиво мало якийсь свій неповторний присмак.

Багато хто сміявся з цієї вигадки — який, мовляв, може бути оригінальний присмак у стандартного ерзац-пива? — та навіть люди поважні твердили це, і вечорами у Франца завжди збиралися багатолюдні товариства.

У пивній було порожньо. Вечоріло, закінчувався робочий день. Лише десь через годину почнуть грюкати дверима, ще з порога вимагаючи кухоль пива, а зараз старий Франц може й подрімати.

У залі лише три відвідувачі. Один — постійний клієнт, машиніст Георг Панкау. Він завжди, коли має вільний день, у ці години приходить сюди, займає місце в кутку біля грубки й читає газети. По Георгу Франц може звіряти годинник: рівно о четвертій Панкау підводиться, кладе свої пфеніги на стойку і йде додому. Рівно о четвертій, що б не було — злива чи хурделиця і як би не запрошували його приятелі на кухоль пива або чарку шнапсу.

Двоє інших потрапили сюди явно випадково. Молодь віддавала перевагу пивній у центрі — там грала музика і збиралося велике товариство, а щодо чистоти, то тьху, кому вона потрібна у військовий час.

Старий Франц здивувався, коли слідом за Панкау до пивної зазирнули ці два молодики. Не витерли ноги (боже мій, для чого ж килимок постелений під дверима!), розвалилися на стільцях. Задоволені собою — гелгочуть, як гуси.

Одного з них Франц пізнав — син його постійного клієнта Фрідріха Ульмана, другого бачив уперше: видно, ходить на протезі, бо важко спирається на палицю; очі задерикуваті, гострі.

Спочатку старий Франц прислухався до їхньої розмови, та скоро йому зробилося нудно. Які зараз розмови в молоді? Замість того, щоб говорити про роботу або дівчат, усе про війну та про війну. І не набридне?.. Війна, правда, наближається до кордонів рейху, та Франц певний: вона обмине їхнє селище, їхнє мирне селище, де мало хто цікавиться політикою, де люди роботящі й люблять лише свій дім і пиво — он як Георг Панкау, що заглибився в газету, забувши замовити другий кухоль пива.

Франц похитав головою й підвівся. Георг Панкау випиває завжди два кухлі, а його перший кухоль уже порожній. Націдив повний, так, що піна піднялася шапкою, човгаючи ревматичними ногами, попрошку-вав до столика машиніста:

— Щось цікаве в газетах? — спитав, міняючи кухлі.

— Одне й те ж…

Панкау зсунув окуляри на чоло, приготувавшись поговорити з Францом. Та розмова не відбулася. Грюкнули двері, й поріг переступив Фрідріх Ульман. Акуратно витер ноги, здаля вклонився хазяїнові, кинув оком на Панкау і невдоволено поморщився, забачивши сина в компанії Вернера Зайберта. Ні, старий Ульман не заперечував проти Вернера — хлопець на нинішні часи непоганий. Але дуже вже полюбляє він вештатись по пивних. І Горста волочить за собою — дивись, і його хлопчик почне зазирати в кухоль…