Покректавши невдоволено, Фрідріх просто біля стойки промочив горло. Пив жадібно, великими ковтками, так, що Горст не витримав:

— Застудишся, — застеріг, — а потім бігай по ліки.

Старий лише око скосив презирливо: дивись, цуценя, а починає гавкати…

Стояв, роблячи вигляд, що цілком зайнятий пивом, і думав: чи підсісти до столика Панкау, чи відкликати непомітно? Власне, він і завернув сюди заради побачення з Панкау — знав звички старого і був певний, що знайде його у Франца.

Ніхто не завадив би їм — у бірхалле лише Горст з приятелем, — та вироблена роками обережність взяла гору. Проминув столик Панкау, непомітно підморгнувши, і завернув до туалету. Не поспішаючи мив руки: у старого Франца руки мити — задоволення; рушник м’який і пахне свіжістю.

Панкау зайшов через хвилину. Струшуючи краплі з рук, Ульман озирнувся.

— От що, Георге, — мовив, — празьку явку забудь. Гестапо розгромило друкарню, мало не всі чеські товариші заарештовані.

— Не може бути! — вирвалося в Георга, та відразу зрозумів, що бовкнув дурницю: ой, як може бути — і чи не ходиш сам щодня по лезу?

— До нас нитка не потягнулася? — запитав стривожено.

— Думаю, ні. Тебе знають там як маклера по продажу фотоапаратів, та й прізвище зовсім інше.

— Так, — кивнув Панкау, — усе добре продумано. А тебе хто повідомив?

— На волі залишився Індржих…

Рипнули двері, і до туалету ввалився Верлер Зайберт. Постукав палицею по підлозі, хитнувся і п’яно пробелькотів:

— Таїтесь? Знайшли місце…

Ульман плюнув в умивальник.

— Менше пити треба, юначе! — мовив з огидою. — Ще й Горста тягаєш за собою.

— In vino veritas! — погрозився палицею Вернер. — Життя все одно пішло шкереберть, пий, поки п’ється!

— Дрібний нині народ пішов, — сказав невизначено Панкау і попрямував до виходу. Ульман обережно обминув Вернера.

— Ще кухоль! — замовив Францові і зайняв столик біля вікна, звідки було видно всю вулицю. Горст узяв свого кухля, аби пересісти до батька, та старий зупинив його рішучим жестом.

— Я ж тільки другого кухля… — по-своєму зрозумів його син.

— З тобою ми дома поговоримо, — буркнув старий і демонстративно одвернувся.

Горст ображено шморгнув носом, та сперечатися не став: знав крутий норов батька — може й сорому наробити, не порахується ні з чим. Та старий Фрідріх забув про сина. Сидів, утупивши погляд у вікно, і ні на кого не звертав уваги. Стрепенувся, побачивши вантажну машину, що загальмувала- біля пивної. З кабіни виліз високий чолов’яга в шкіряному кашкеті, попрямував до дверей бірхалле.

Ульман розплатився, коли новий відвідувач підійшов до стойки. Вислизнувши на вулицю, повернув не до центру селища, а туди, де шосе обминало останні будиночки. Відійшов метрів сто, коли грузовик наздогнав його. Машина різко загальмувала і, коли Ульман скочив на підніжку, відразу рушила, розбризкуючи багно. Чоловік у шкіряному кашкеті потис Фрідріхові руку.

— Трохи забарилися, — почав виправдовуватись, — та довелося чекати одного хлопця…

— Це на краще, — перервав його Ульман. — Сутеніє, за чверть години зовсім темно буде — для нас лише вигода…

За кілометр до призначеного місця Вєтров вимкнув фари. Поставив машину за насадженнями, які розрослись і нагадували гайок. З кузова, вкритого брезентом, вилізли троє з рюкзаками за плечима. Юрій указав Ульманові на мішок, що лежав біля борту.

— Тридцять кілограмів доволочите? — запитав. — Я візьму п’ятдесят.

Старий підставив спину.

Один за одним, зігнувшись, перебігли дорогу. Хвилин з десять лежали в заростях, прислухаючись, і, лише впевнившись, що навкруги все спокійно, рушили за Ульманом.

— Два центнери вибухівки, — з повагою мовив Вєтров, коли вони нарешті склали рюкзаки в кутку печери. — Шкода, що вам уранці на роботу, а то б відразу…

— Треба було почекати до неділі…

— З машиною не виходило, — зітхнув Вєтров.

— Не ремствуйте, — докорив старий, — дай боже, аби завжди так було.

— Післязавтра ми чекатимемо на вас і штейгера Гібіша тут між сьомою та восьмою, — змінив розмову Вєтров. — А тепер назад. Треба ще поставити на місце машину. Хоча, — присвітив ліхтариком циферблат, — пізно. Доведеться кинути біля селища. Шофер уже, напевно, повернувся й повідомив поліцію. А нам не вистачало лише, аби затримали за крадіжку якоїсь старої лайби…

Двері відкрилися без стуку. Штурмбанфюрер Ерлер сердито підвів голову — хто сміє без дозволу вдиратися до його кабінету! — та відразу стривожено вигукнув:

— Що трапилось, Мауке?

Справді, у дверях стояв гауптшарфюрер — у мокрому плащі, капелюсі з обвислими крисами й брудних чоботях.

— Негайно запросіть поліцію: кому належить машина 184–93. Грузовик, критий брезентом.

— Але ж чому?.. — почав Ерлер, та, побачивши стривожене обличчя Мауке, схопив телефонну трубку.

Поки штурмбанфюрер викликав поліцію, Мауке розлігся на дивані.

— Свинська погода, — поскаржився, — ні зима, ні осінь. Змерз, як бездомний пес. Накажіть дати мені чогось спиртного.

Штурмбанфюрер витяг з шухляди пляшку горілки.

— Я й сам із задоволенням вип’ю, — мовив. — Але що примусило вас кидати все і їхати до міста у таку негоду? Сподіваюсь, не бажання ж випити зі мною горілки?

— Ця пляшка надто дорого коштувала б… — буркнув Мауке. — То кому належить цей грузовик?

— Ось і відповідь… — Ерлер підняв трубку телефону, що задзвонив. — Чия? Гараж фірми Гешке? Адреса гаража?

— Дайте вказівку всім поліцейським постам затримати машину. А я, — Мауке підвівся, — до гаража Гешке.

— Сподіваюсь, колись ви знайдете можливість поінформувати мене! — не витримав Ерлер.

— Дорога кожна хвилина… Поїхали разом — у машині я встигну доповісти…

Ерлер згадав: на вулиці холод і дощ… Зіщулився, та цікавість перемогла.

— Їдемо, — сказав рішуче й потягся за шинелею.

— Я вже доповідав вам, — почав гауптшарфюрер, умостившись на задньому сидінні, — що встановив нагляд за двома машиністами. Один з них — Панкау — виявився цікавою штучкою. Сиджу я сьогодні в пивній з колишнім солдатом — тягаю його за собою для маскування, — коли це заходить батько того солдата — якийсь Ульман. У селищі його вважають мало не того… — покрутив пальцем біля чола. — Так от, заходить він, п’є пиво, потім іде до туалету. Все нормально, не причепишся ні до чого. Та раптом Панкау також прямує туди. Я вдаю п’яного, непомітно відчиняю двері. Так і є — розмовляють про щось. Мені навіть вдалося почути останнє слово Ульмана: чеське ім’я — Індржих…

— Ви молодчина, Мауке, — вихопилося в Ерлера, — завтра ми причинимо цю комуністичну крамарню. Але при чому ж тут грузовик?

— Хвилинку! — нетерпляче підняв руку Мауке. — Це не все. Півгодини Ульман сидить у пивній. Раптом виходить. У цей же час від пивної від’їздить грузовик — шкода, не звернув уваги на шофера, здається, був у шкіряному кашкеті, — наздоганяє Ульмана, зупиняється і бере його. Врахуйте, цей тип не зробив жодного жесту, аби зупинити машину. Слава богу, я встиг розібрати номер. Тепер швидко сутеніє: ще б п’ять — десять хвилин, і все…

— Куди поїхав грузовик? — запитав Ерлер.

В роті у нього пересохло, пальці тремтіли од хвилювання.

— Дорога на південь. Через двадцять кілометрів розвилка, можна вискочити на шосе Дрезден — Прага.

— Цікаво!.. Цікаво!.. — Ерлер мало не підстрибував на сидінні. — Швидше! — підігнав шофера.

Чорний закритий “опель-адмірал” і без того зрізав повороти й лякав перехожих. Вискочили в передмістя, ось нарешті й потрібна вулиця.

Механік гаража пив каву, поставивши термос на верстак. Побачивши офіцера СС, злякано підхопився — кава потекла по спецівці.

— Хто їздить на машині 184–93? — запитав Ерлер, а Мауке подумав, що лише за одне це ідіотське запитання штурмбанфюрера не можна й на гарматний постріл підпускати до слідчої роботи.

Та все обійшлося: механік, гикаючи од хвилювання, доповів:

— Водій Крафт щойно дзвонив, що машини нема на місці звичайної стоянки. Я порадив йому сповістити поліцію…