— Сентиментальна картинка з ілюстрованої хрестоматії, — поморщилась Хільда. — Ми не маємо права думати про тишу, коли щоночі палають німецькі міста! — Вона закурила, помахала в повітрі сірником, кинула до попільнички. — Якщо не припиняться ці варварські нальоти, я запишусь у зенітну артилерію.
Рехан нахилився й поцілував її довгі пальці.
— Такі руки не призначені для зброї, — мовив.
— Але ж коли чоловіки не можуть захистити своїх подруг…
— Сьогодні ми войовничо настроєні проти чоловіків, — втрутився Шрікель. — Даремно. Американці й англійці відступають у Арденнах, і скоро ми скинемо їхні армії в море. Нехай згадають про Дюнкерк…
Кремерові набридли ці салонні розмови про війну. Відійшов до столу, де фон Вайганг грав у карти з головою берлінської комісії. Постояв прислухаючись. Розмова точилася нецікава, і Карл подумав — непогано було б, пославшись на втому, зникнути. Правда, фрау Ірма може образитись, та й Ернестіна тут… Позіхнув і поставив пластинку з наївною сентиментальною пісенькою. Вся Німеччина співала її. Автоматично замугикав; “Wie einst Lili — Marlen…”
— А ви віроломна людина, Кремере! — почув раптом за спиною.
Усміхнувся: якщо Шрікель звинувачує його у віроломстві, отже, добре-таки дошкулив гауптштурмфюреру, Нехай не думає, що йому все дозволено.
Озирнувся, зобразивши на обличчі здивування,
— Не розумію вас, гер Шрікель…
— Не прикидайтесь, Кремере! Для чого вам було витягувати на світ божий цю Еммі?
— Мені здавалось, дівчина подобається вам…
— У порядному товаристві натякати на зв’язки з вуличною дівкою! Це вже чортзна-що!
— Ніколи б у житті не подумав, що Еммі — повія… — зробив наївні очі Карл. — Ви так ніжно ставилися до неї…
— Ви або справжній йолоп, Кремере, — не витримав гауптштурмфюрер, — або пройдисвіт. Як на мене, останнє більш відповідає істині. Мені відомо… — осікся.
Кремер спалахнув від образи, та встиг узяти себе в руки. Зрозумів: його позиція значно краща од позиції Шрікеля — у запалі той утратив контроль над собою і вже бовкнув дурницю.
Сказав холодно, зважуючи кожне слово:
— За такі слова, Шрікель, я міг би дати вам по пиці. Але я не хочу бешкету; до речі, він нашкодить вам значно більше, ніж мені. Ви пили сьогодні, і я розумію вашу запальність. Вважайте, що я забув цей інцидент.
Про всяк випадок, Карл пустив пластинку на повну гучність — не хотів, аби хтось підслухав цю розмову. Та Шрікель уже опанував себе.
— Ви нічого не зрозуміли, — зареготав. — Це ж жарт! Ви не розумієте жартів, Кремере…
Намагався виглядати добродушним, та щоки пашіли червоними плямами.
— От ми й поквиталися, — підхопив Карл. — Ви не зрозуміли мого, а я — вашого.
Підійшла Ернестіна. Прочитала щось на Карловому обличчі, бо запитала стурбовано:
— Що трапилось?
— Нічого, — спокійно витримав її погляд Кремер. — Гер Шрікель каже, що ця пісенька надто сентиментальна. А ви як вважаєте, Ерні?
Першим автобусом Карл Кремер доїхав до міста і з вуличного телефону подзвонив Вєтрову. Юрій відразу зрозумів: щось трапилось. Але продовжував, як звичайно, — ніхто ніколи не здогадався б, про що йде мова.
— То кажете, у вас аварія? — гудів у рурку. — Крила пом’яті? Ні — кажете… Чудово… Бампер зігнувся і вм’ятина на дверцятах?
— Мені хотілося б, аби ви відразу подивились на автомобіль, — сказав Карл. — Адреса: Альтштадт, Рейхштрассе, 7. Будете за годину? Я чекаю на вас.
Повісив рурку і потихеньку рушив до підвалу в руїнах.
Вєтров не мав звички запізнюватись, вважаючи, що в їхньому неспокійному житті й хвилина має значення. Підсвітив ліхтариком, розглядаючи Карла, ляснув його по плечі так, що той застогнав.
— Ти що, — не зрозумів Юрій, — охлянув у дорозі?
— Свиня ти! — не витримав Кремер. — На мені місця живого нема…
— Що таке? — здивувався Вєтров.
Карл сів на дошку біля стіни.
— Давай по черзі, — запропонував, — раніше розповідатимеш ти, потім я…
— А навпаки?
— Не крути голову. Як загинув Ульман?
Відразу після повернення Кремер дзвонив Вєтрову, і той натяками пояснив, що трапилось. Тепер Юрій детально розповів про операцію.
— Таку людину втратили, — з сумом мовив Карл. — Добре, що хоч самі врятувались.
— Ми, брате, люди невмирущі, — тихо засміявся Вєтров. — Що там кажуть про диверсію?
Кремер повідомив про арешт Ерлера.
— Заворушилися, — з задоволенням констатував Юрій. — Нехай гризуться між собою, особисто мені це подобається.
— Хочеш сказати, що я — проти?
— Чудило ти! — зареготав Вєтров. — Звідки ти взяв?
— Тон у тебе такий…
— Давай критикуй… — мовив Вєтров добродушно. — А ти знаєш… — почав і осікся. Кілька секунд мовчав, якась думка визрівала в нього. — А ти знаєш, — повторив упевнено, — може, це й смішно, та я б зараз не відмовився од критики. Стоїш перед зборами і тебе критикують. Але, — зітхнув, — навколо всі свої.
Юрієва думка не здалася Карлові безглуздою. Захотілося пройти Хрещатиком, поштовхатися на Бессарабському базарі…
— Чорт, — скрипнув зубами, — не роз’ятрюй душу. І давай радитись.
Розповів про поїздку до Швейцарії і зустріч з американськими розвідниками. Вєтров стиха вилаявся.
— Їх б’ють в Арденнах, а вони рахують майбутні прибутки. Союзнички!..
— Коли інформуватимеш Центр, наголосиш на цьому, — ствердив Кремер. — Американці хочуть змовитись з німецькими промисловцями. На жаль, поки що я не маю документальних підтверджень цієї змови, та, можливо, скоро матиму.
— Виходиш у люди! — чи то з заздрістю, чи то з повагою мовив Вєтров.
— Але, перше ніж вийшов, потрапив у халепу, — поскаржився Кремер. Йому було не дуже зручно розповідати, як катували і що довелося витерпіти, та Юрій зрозумів усе з півслова — закурив і димів, сердито гмикаючи.
— І що це таке? — затоптав недокурок. — Люди навколо, здається, як люди… Це ти казав, що фон Вайганг — кохається в квітах? Неймовірно: поруч — квіти й кров… Не можу я цього зрозуміти, як хочеш, — постукав себе по чолу, — а не доходить до моєї макітри!
— Не про це зараз мова, — зупинив його Карл. — Я впевнений: Шрікель приклав руку до цієї історії. Щось він винюхав чи винюхує, і це непокоїть мене. Вчора втратив рівновагу й виказав себе. Певно, шкодує, га слово — не горобець…
— Розкажи все по порядку, — попросив Юрій. — Збоку видніше.
Вислухавши, виніс присуд, майже не думаючи:
— Шрікеля необхідно усунути! І негайно!
— Легко сказати — необхідно… А як?
— Тобі руки бруднити не можна. Доведеться мені.
— Садиба фон Вайганга охороняється есесівцями. Сторонній особі проникнути туди майже неможливо.
— Але ж сам Шрікель не відлюдник?
— По-моєму, він рідко коли залишає садибу. Боїться, чи просто роботи багато…
— Не можуть мої люди весь час чергувати біля вілли. Гестапівським шпигам на радість і розвагу… Отже, — викресав вогонь, прикурив, — нам треба знати, коли Шрікель виїжджатиме.
— Коли б я також знав це…
— Мусиш.
— Легко сказати, — розізлився Карл, — він і раніше крився од мене, а тепер…
— Руді Рехан? — коротко запитав Юрій.
— Виключено. Він із Шрікелем, мов кішка з собакою.
— Не думаю, аби цей гауптштурмфюрер був такий неприступний. Треба знайти привід і виманити його з садиби.
Кремер замислився. Вєтров не квапив його. Здавалося, світлячок цигарки — єдина жива істота в підвалі. Потім і він згас.
— Ану, послухай мене, — почав раптом Вєтров розважливо. — Непогана наче ідея… Як у тебе з фройляйн Краузе?
— Що — як? — не зрозумів Кремер. — І до чого тут вона?
— До чого — то я тобі скажу. А от що: міг би ти їй, скажімо, освідчитись? Гарбуза не піднесе?
— Це ти серйозно?
— Абсолютно.
— Що ж, Ернестіна лише чекає на те.
— Сказав він скромно! — не втримався, аби не вколоти Вєтров. — Якомога скоріше треба освідчитись їй. На честь ваших заручин буде влаштовано прийом. Шрікель вважатиме за честь побувати в Краузе.