— Стривай, стривай, — захвилювався Кремер, — а це справді ідея! Запросити фон Вайганга з дружиною, Рехана… Шрікель неодмінно проковтне цю принаду. — Згадав раптом Ернестіну і зніяковів. — План твій — добрий, — мовив замислено, — та є одна заковика. Шкода дівчини. Вона ж сприйме все за чисту монету.

— Знайшов кого жаліти! — презирливо буркнув Юрій. — Вони нас жаліють?

— Ну, знаєш, там якось простіше: він озброєний, і в тебе автомат… Хто кого…

— Скажи, будь ласка, — єхидно почав Вєтров, — а такі думки випадково не приходили тобі в голову, коли гестапівці катували гумовими кийками?

— Я розумію тебе, та все це значно складніше. Фройляйн Краузе — непогана дівчина, не зла й розумна. Мислить вона, звичайно, зовсім іншими категоріями, ніж ми, — ну, й природа обділила її, і це відбилось…

— От що! — перебив його Вєтров. — Хто з нас добрий, а хто поганий, розберемося потім. Зараз у нас замало часу для цього, і мені, чесно кажучи, не хотілося б забивати собі голову такого роду проблемами. Давай прямо: дочка капіталіста — раз; Гітлерові аплодує — два. Може, вистачить?

— Дещо прямолінійно, — поморщився Карл, — та вистачить.

— Я знав, що ми домовимось, — безапеляційно заявив Вєтров. — То зробимо так…

Заручини Ернестіни Краузе з маловідомим і, як на погляд фінансової еліти міста, дрібним комерсантом Карлом Кремером викликали багато пліток. Одні заздрили Карлові, інші поздоровляли і намагалися вже зараз бути ближче до людини, котра успадкує мільйони.

Фон Вайганг сприйняв цю новину без особливого ентузіазму. Сухо привітав Кремера, покликав до себе в кабінет. Карл зрозумів групенфюрера і, не чекаючи запитань, пояснив:

— Можете не хвилюватися, шеф. Туманна перспектива посагу не може вплинути на наші ділові стосунки. Я ніколи не збирався стати альфонсом і маю бажання досягти успіху власноручно. Тим більше, що текстильні підприємства мого майбутнього тестя — непогана ціль для бомбардувальників, і від одної з фабрик уже залишилась купа цегли…

— Не забувай, — повеселішав фон Вайганг, — Краузе — один з директорів Дрезденського банку, підвали якого недосяжні для бомбардувальників.

— Але ж я не директор банку, — уточнив Кремер, і фон Вайганг позадкував.

— Ернестіна — чудова дівчина, — мовив невизначено, — і зуміє влаштувати твоє щастя.

— Я певен у цьому! — ствердив Карл. — Сподіваюся, завтра ввечері у вас нема термінових справ, і ви не забудете…

— А якщо б вони й були? — перебив групенфюрер. — Звичайно, ми будемо в Краузе.

— У вас в автомобілі знайдеться місце для мене?

— Не став дурних запитань, мій хлопчику.

Тепер Кремерові залишалося провести переговори з Реханом. Покликав Руді до себе і, причинивши двері, сказав без зайвих церемоній:

— Завтра ви повинні зробити так, аби Шрікель сів в автомобіль фон Вайганга.

Рехан витяг шию і втупився в Кремера.

— Скажіть, — мовив замість відповіді, — для чого ви влаштували цей спектакль? Чи, може, справді вирішили загарбати мільйони Краузе і накивати п’ятами на Захід?

Кремерові зробилося смішно: ось що не дає спокою Реханові! Та не в його інтересах ставити крапки над “і”: навіщо Руді знати його справжні наміри?

— Шляхи господні недовідомі… — відповів. — Та я сказав…

— Для чого це?

Карл кілька секунд помовчав, обмірковуючи, чи слід критися від Руді.

— У вас є шанси зайняти місце Шрікеля, — сказав і з задоволенням побачив, як почервоніли Реханові вуха. — Вас улаштовує така перспектива?

— Ви можете це влаштувати? — не повірив Рехан.

— Призначення залежить від фон Вайганга?

— Звичайно.

— Вважайте себе начальником канцелярії.

— Що ви зробите зі Шрікелем?

— Вас справді цікавить його доля?

Рехан знизав плечима.

— Шрікель поїде з вами, — мовив упевнено.

— Посадите його поруч з шофером.

Руді кивнув.

— Більше нічого?

Карл усміхнувся.

— Ви прогресуєте, Рехане. Буде добре, коли ніхто не дізнається про нашу розмову…

— Не робіть з мене справжнього йолопа, Кремере! До речі, мені хотілось придбати для Хільди нитку перлин. Вона так страждає, дивлячись на коштовності вашої нареченої.

— Ви зможете придбати їй не одну нитку, — відрахував гроші Кремер. — Будьте обережні, ніхто не повинен знати, що ви витрачаєте такі суми. В гестапо на це особливий нюх.

— Я розповідаю всім, що помирився з батьком, — хитро примружився Рехан. — Старий злякався бомбардувань і подався на село — перевірити неможливо.

— У вас світла голова, — підлестив Кремер, — і кращої кандидатури на місце Шрікеля групенфюрерові не знайти.

Визирнув у коридор і, впевнившись, що там нікого нема, випустив Рехана. Ліг на канапу, поклав руки під голову. Він зробив усе — залишалося тільки чекати.

…Два чорних закритих автомобілі стояли біля парадних дверей вілли. Чоловіки зібралися в холі, чекаючи на фрау Ірму. Карл почував себе незручно: мало того, що новий фрак трохи тисне під пахвами, але всі погляди прикуті до тебе, і кожен вважає за необхідне пожартувати з приводу заручин.

Уже кілька разів Карл нетерпляче зиркав на годинник: затримка фрау Ірми непокоїла його, бо могла призвести до несподіваних ускладнень. Чорт, слід було, враховуючи жіночу непунктуальність, призначити від’їзд хоча 6 на чверть години раніше…

— Закохані завжди нетерплячі, — помітив його нервозність групенфюрер. Він уже звик до вибриків дружини і сприймав їх філософськи. — Врахуйте, нема на світі жодної пунктуальної жінки.

— Невже я запізнилась? — почувся голос на сходах: фрау Ірма була вже в хутрах. — Я так поспішала…

Чоловіки перезирнулись. Швидко одягнулися і поспішили до машин. Рехан відчинив дверцята “мерседеса” перед фрау Ірмою та групенфюрером.

— Сідайте сюди, на переднє сидіння, Шрікелю, — покликав гауптштурмфюрера, який хотів зайняти місце в другому автомобілі. — Сюди, сюди, прошу вас. А ви, Кремере, — показав на місце за шофером, — сюди. Наречена вже зачекалася вас, а ми, — кивнув на помічника Шрікеля, — ще заїдемо за Хільдою.

Вмощуючись на задньому сидінні, ліворуч од фрау Ірми, Карл з задоволенням глянув на огрядну постать Шрікеля поруч з шофером. Усміхнувся, згадавши метушню Рехана: Руді відчуває небезпеку і про всяк випадок хоче бути далі від них.

Аби потрапити до маєтку Краузе, вони проїхали місто і вискочили на автостраду. На дванадцятому кілометрі — з’їзд ліворуч, ще три кілометри — і розкішна вілла.

“Мерседес” звернув з автостради. Карл припав до спинки переднього сидіння, напружено вдивляючись у темряву. Асфальтована дорога в’юнилась між дерев, видимість була погана, і шофер знизив швидкість. Раптом за поворотом різко загальмував — на шосе задкував з путівця великий вантажний автомобіль. Шофер нетерпляче посигналив фарами. З кабіни грузовика виліз офіцер у довгій шинелі, з кузова вистрибнув солдат. Офіцер застережливо підняв руку і підійшов до “мерседеса” з того боку, де сидів Шрікель.

Гауптштурмфюрер нетерпляче відчинив дверцята.

— Звільняйте дорогу! — гукнув. — Ми поспішаємо!

Офіцер спокійно ввімкнув ліхтарик, роздивляючись пасажирів “мерседеса”. Навіть Кремер, який знав, що трапиться зараз, не помітив, звідки взявся в його руках пістолет. Два постріли — у Шрікеля… Ще постріл — шофер привалився до керма… Вереск фрау Ірми… Фон Вайганг з великими, сповненими жаху очима сповзає на підлогу…

Карл відсунув шофера, витяг з-під сидіння автомат. Вивалився з машини, дав чергу кудись у темряву. Стрибнув у кювет і знову натиснув на гашетку. Бачив у світлі невимкнутих фар, як за грузовик метнулись двоє. Перечекавши кілька секунд, прошив довгою чергою борти грузовика, кабіну й шини. Обстріляв кущі напроти і, лише побачивши довгу тінь од легкової машини на путівці та почувши стихаючий гуркіт мотора, припинив стрілянину. Не випускаючи з рук автомата, зазирнув у “мерседес”.

Фрау Ірма лежала, уткнувшись обличчям у сидіння та затуливши руками голову. Групенфюрер заховався під її шубу.