— Для вирішення другого, — головного завдання операції найвідповідальнішим є вербовка. Ви вірите тій людині? — спитав Мерфі.

— Вірю, — твердо відповів Лемо.

— А чому саме ви так вірите їй?

— Я знаю цю людину, як самого себе, — Лемо всміхнувся.

— Але минуло багато років…

— У цьому краї, — перебив його Лемо, — людина лишається тим, ким вона є. Сильні люди не міняють своїх переконань.

Вимкнувши мікрофон, Мерфі сказав:

— Пуста крилата фраза! Він сам зрадив свої переконання.

— Романтична підкладка. Всі росіяни в тій чи іншій мірі романтики! — зауважив Лерман.

— Зрадивши один раз, він зрадить і вдруге. Кінескоп можете вимкнути.

Екран погас, і яскрава точка, спалахнувши, впала, наче метеорит.

— Вам сподобався Лемо? — запитав доктор.

— Як новенький долар! Де ви його знайшли?

— У таборі переміщених осіб. Вас цікавлять подробиці?

— Я хочу знати, за що ми платимо гроші.

— Всупереч старому завіту цього Адама створили з ребра Єви…

— Чи не можна без старозавітних притч?

— Чи знайоме вам ім'я Марти Плішек?

— Уперше чую.

— Ви не читаєте «Гамбурзького листка» кримінальної хроніки? Марта Плішек має в порту репутацію фатальної жінки. Ми давно зацікавились цим хлопцем і націлили на нього Марту. Жінка зажадала комфорту, і хлопець запустив руку в шкатулку з цінностями вдови райхскомісара Рамке. Ми витягли його з тюрми. Деякий час хлопець опирався, але довідавшись, що Марта працює в нас, погодився. Ця жінка крутить ним як хоче. Він вимагає, щоб ми перевели гроші на її рахунок.

— Добре, що він має надію повернутись у Гамбург. — Мерфі подивився на годинник і пригадав: — Так, — треба з комплекту викинути контрабанду. В цьому теж проявляється ваш консерватизм. Росіяни вже давно випускають мільйони годинників на рік.

— Я з вами згоден. Але що можна дати замість годинників? — запитав Лерман.

— Гроші. Візьміть до уваги: не фальшиві, а справжнісінькі радянські гроші. Завтра ви відправите Лемо до Норвегії. Літак відходить о дев'ятій тридцять. Острів Варде, місто Нурвоген, готель «Фрам». Ось паспорт на ім'я Хугго Свенсона. Пароль явки той самий.

Порт Георгій оточували круті сопки. Гранітні валуни нависли над бухтою. Скелі, порослі мохом і морошкою, влітку здавалися зеленими, восени — чорними.

Прямо напроти входу в бухту високо зводилися сходи, щось із півсотні крутих та слизьких сходинок. Вони воли до вузької ущелини між сопками, де тісними й нерівними рядами тулилися селищні будинки.

Взагалі будинки тут споруджувалися скрізь, де була хоч найменша для цього можливість. Але коли задумав будуватися капітан «Вайгача», такої можливості вже не було. Вергун прямо таки вгризався в скелю, приліпивши своє ластів'яче гніздо високо на західному схилі сопки.

У великій, просторій кімнаті в будинку Вергуна святкували «відчальну». Вранці «Вайгач» відпливав у морс. «Відчальна» — давній поморський звичай; тепер він уже втратив первісне значення. Колись помори виходили в суворе Баренцове море на вутлій посудині з косим парусом, багато з них не поверталися назад, і «відчальна» була не лише святом риболовецької мужності, а й своєрідним прощанням. Тепер вони йшли на промисли на чудовому дизельному судні, стійкому, здатному витримати і шквальний вітер, і велику океанську хвилю.

Приводом для свята в домі Вергуна було не лише те, що вранці вони йшли в море. Для моряка море — як нива для селянина, справа звичайна. Сейнер «Вайгач», як передове риболовецьке судно, першим одержав капроновий дрифтерний порядок[13]. Кілька сіток лежали тут же, на окремому столику в чільному кутку кімнати.

Гості розмістилися за великим довгим столом, покритим мережаною скатертиною. Господар дому Михайло Григорович і Глафіра сиділи поруч. Вона — ставна, висока, вродлива жінка владної вдачі, він — маленький, з темним, поораним зморшками обличчям і молодими ясними очима.

Глафіра була койдинська.

Є таке славнозвісне село біля горловини Білого моря, коло самої Мезенської затоки. Багато відомих моряків і мисливців дала Койда. Полярний капітан Воронін вважав койдинців своїми вчителями в науці морського льодового плавання.

Сама Глафіра неохоче розповідала про своє минуле. Якщо, траплялося, жінки зійдуться вечеряти і виникне між ними відверта, душевна розмова, скаже про себе:

«Матусі своєї я не пам'ятаю. З батьком ми жили, він стерновим був. В артілі його, бач, скривдили, так він сам промишляв. Я підросла — яруси[14] йому наживляла, сітки лагодила. В східній Ліці тріску промишляла з ним. На Канін по навагу не раз плавали. Пізніше, мені вже шістнадцятий минув, батько зрозумів, що одинаком багато не зробиш, домовився з людьми, пішли на Моржовець звіра полювати. Припай відірвався, місце було глибоке, його крижиною по голові довбонуло, він і пішов на дно. Шукали — не знайшли. Жила я сама. Яке життя сирітське? Забила хату дошками та й подалась в Архангельськ, на верф поступила. Нічого. Працювала. Думала, так уже й не буде мені попутного вітру, та скільки човник по морю не гуляє, бути йому на припоні. Прийшов і мій суджений…»

На цьому Глафірині спогади завжди уривались. Хоч би як вона довіряла жінкам, а потаємного не відкривала.

Було це в червні сорок першого року.

Приїхав до Архангельська з порту Георгій моторист Олександр Кондаков. Мав він завдання від артілі одержати на верфі мотобот і перегнати своїм ходом у порт Георгій. Кондаков хлопець молодий, вродливий. Одержав він мотобот, назвав його «Зірочкою» та й забрав із собою Глафіру, бо:

І стала «Зірочка» провідною зорею для Глафіри, а три доби переходу до Георгія — її шлюбною подорожжю.

Вийшли вони з Архангельська тихого безвітряного мирного дня, а коли прибули в порт Георгій, на Олександра вже чекала повістка з воєнкомату.

Тільки день вони й прожили разом, тільки три листи вона й одержала від Сашка.

Лишилась Глафіра ні дівчина, ні вдова, а так — невідомо хто. Вісім років чекала вона Олександра.

Якось навесні, ховаючись від шторму, зайшов у бухту сейнер «Щасливий», приписаний до Мурманського рибного порту. Зійшов на берег капітан Вергун і зустрів Глафіру Кондакову.

Ця зустріч і вирішила долю Вергуна. Він покинув Мурманський порт і дістав призначення на сейнер «Вайгач».

Два роки Вергун, як казали рибалки, ходив довкола Глафіри. Не докучаючи своїми почуттями, він приходив до неї, мовчав, пив міцний, аж гіркий чай, перевертав склянку на блюдечко і… йшов собі.

Обоє були самотніми.

Ось уже третій рік, як взяла Глафіра клунок із своїм скарбом та й прийшла в дім Вергуна.

Будиночок Кондакова стояв на відшибі, за селищем, у невеличкому виярку. Двічі на тиждень Глафіра відвідувала стару оселю, мила підлогу, терла все, чистила, прибирала постіль, потім, поклавши біля порога на ганку ганчір'яний килимок, вішала на двері важкий замок і ховала ключ під край килимка.

Вергун знав про це, знав і мовчав: він дуже любив цю жінку.

Тим часом «відчальна» була в розпалі, заступник директора виголошував промову за святковим столом.

— Високе довір'я виявили вам, Михайле Григоровичу, і всій команді «Вайгача», — говорив заступник директора. — Двадцять тисяч карбованців перерахувала МРС за цей капроновий дрифтер! Сто п'ятдесят кілограмів капрону, товариші, це ж вам, той, не що-небудь! П'ять років ми просили в управлінні Морлову капронові сітки і, нарешті, одержали! Велика подія в нашому житті, це треба, той, цінити, товариші! Нашу першу капронову сітку ми даємо тобі, Михайле Григоровичу, як кращому капітанові-промисловику! А кому багато дано, з того, той, багато й спитають!