Дружина штурмана Пліцина, ледь стримуючи сміх, лічила, скільки разів заступник скаже «той». Щелкунов, склавши руки на черевці і схиливши голову, слухав заступника директора з побожним виразом на обличчі.

Стіл був заставлений різними стравами. Тут і рибники — запечені в тісті цілі рибини, — сьомга духовита, зубатка парового копчення, парова тріска з картоплею, мариновані оселедці, пироги з палтусом, сирники в сметані, ягідники з морошкою, м'ясо великими шматками з лавровим листом і перцем — що й казати, частування на славу!

А заступник директора все говорив:

— І хоч капронова нитка надзвичайно міцна, вона потребує делікатного до себе ставлення. Берегти це добро треба. Держава тобі довірила — виправдай довір'я…

— Ур-ра! — вихопився механік Тимко і, цокнувши бокалом об бокал начальника, випив.

Щелкунов вертівся біля сітки, неначе курка біля сідала, і сокотав:

— Чи бач, яка розкіш! Усі рибалки аж позеленіють від заздрощів! Ну, оселедчики, тримайтесь! Тепер аби тільки з косяком пощастило! От так сіточка! Оце так заступник голови, оце гак уважив, прислужився!

Щелкунов мацав сітку, тягнув на розрив, мало на зуб не пробував.

— Ти б, Глафіро, заспівала, — попросив Вергун.

Вона тільки оком на нього повела та посміхнулась кутиками вуст.

— Заспівайте, Глафіро Гнатівно! — попросила Щелкуниха.

Тимко взяв тульську трирядку і, перебираючи лади, запитливо поглянув на Глафіру.

Глафіра заспівала. Здоганяючи її, мелодію підхопив Тимко. Голос у Глафіри низький, грудний.

Біля самого сволока під паперовим синім абажуром горіла лампа, її тьмяне світло пульсувало в такт ударам двигуна селищної електростанції. В порту посвистував невеличкий буксир. І чути було, як б'ються об пірс хвилі прибою. В хаті всі мовчали. Навіть Щелкунов, примилившись до столика, на якому лежала сітка, і склавши руки на черевці, слухав, заплющивши очі.

Зненацька, пустотливо розтягши міхи, Тимко вшкварив танцювальної.

Всі розвеселилися. Щелкуниха танцювала руську. Хором співали веселих пісень.

Розійшлись не пізно, вранці «Вайгач» виходив у море.

Вергун роздягся, ліг і, вдавши, що спить, стежив за Глашею. Ходила вона по хаті нечутно, скинувши чоботи, у вовняних панчохах. Прибираючи зі столу, щось мугикали собі під ніс. Груди в неї високі, голова маленька, волосся темне, зібране вузлом на потилиці. Руки Глашині спритні до роботи, якось красиво все вона робила. Вергун любив дивитись на Глафіру, коли вона порядкувала в хаті.

Рано-вранці прийшов по капронову сітку Щелкунов з матросом. Він зібрав зі столу сітку, а матрос запалив біли порога жмут принесеного з собою ялівцю. В хату потягло густим димком, що навіяв якийсь сумовитий настрій Щелкунов тримав над вогнищем сітку і щось шепотів та примовляв.

— Дурень ти, Щелкунов! — незлобливо кинув йому Вергун, збираючись у море.

— Ось нехай побачимо, дурень чи, може, розумніший за вас буде! — огризнувся Щелкунов.

Відчувши на собі осудливий Глафірин погляд, Вергун, виправдовуючись, сказав:

— Бачиш, Глашо, в народній прикметі є глузд — помори сітку обкурювали димом, бо була вона з білої нитки плетена, — щоб риба її не бачила. А ця сітка фарбована. Виходить, дурість, та й годі…

— Звичай не рокан[15] — з плечей не скинеш, — лагідно, але з докором промовила вона.

Щелкунов з матросом понесли сітку. Вергун зупинився біля дверей.

Глафіра зібрала чоловікові харчі в дорогу, загорнула в газету, перев'язала мотузочком і, поклавши край столу, подала йому руку.

Вони попрощалися. Вергун взяв зі столу пакунок, вийшов з дому, не озираючись почав спускатися до бухти. Він знав: однаково Глаша не вигляне у вікно, не вийде на поріг, на пірс, як інші, не прийде проводжати. Горда. Всі вони, койдинські, отакі. Це про них кажуть:

«Якщо в Койді хліба не буде, риби не буде, солі не буде — Койда самою славою проживе!»

Ось які койдинці!

Остап Максимович прокинувся рано. Поставивши на електропічку чайник, він відчинив кватирку і за звичкою, набутою ще у військовому училищі, взяв гантелі. Хоч би як він втомився, хоч би як пізно ліг звечора, десятихвилинна ранкова зарядка стала для нього такою ж потребою ранкового туалету, як душ або гоління. Голився він щодня, спершу тому, що цієї елементарної охайності вимагало від нього високе звання офіцера, а тепер ще й тому, що борода стала сивою і хотілося приховати це не лише від товаришів, а й від самого себе.

Під час гоління він розглядав своє обличчя в дзеркалі. Колись очі Остапа Максимовича були красиві, променисті, а тепер злиняли, ніби вицвіли, час пригасив їхній молодий блиск. Волосся, хоча й не втратило свого колишнього кольору, стало рідким.

— Так, — зітхнув Остап Максимович, — час іде.

Стоячи біля вікна, він милувався панорамою, що відкривалась перед ним. Це місто і порт зростали разом з ним, на його очах.

Крізь кватирку доносились звуки тифонів, гудки буксирів, сирени катерів, пахкання парових кранів, вуркотіння лебідок.

Його зір охоплював увесь порт: сотні суден тралового флоту, сейнерів, рефрижераторів, великих, з білими надбудовами красивих пасажирських теплоходів, суховантажних «комерсантів», «іноземців» — датчан, норвежців і шведів, — вони вантажили в свої трюми апатит.

Велика хмара, гнана північно-східним вітром, швидко закривала частину горизонту. Вітер ніс сухий, шорсткий, як пшоно, сніг. Трохи південніше небо було світлим. Яскрава райдуга зводилася десь там, за сопками протилежного берега, і губилася високо-високо в густій синяві.

По вулиці строєм з піснею крокувала до їдальні рота курсантів-прикордонників.

Остап Максимович пішов до кухні і налив собі склянку міцного чаю.

В загін полковник прийшов, як завжди, раніше за всіх. Ще внизу, коло вітрини з призовими кубками, черговий по частині віддав йому рапорт. На площадці третьою поверху прикордонник, що стояв на посту біля прапори, привітав його «на караул».

Остап Максимович зайшов у кабінет і викликав до себе операційного чергового.

Доповівши про зміни в оперативній обстановці протягом ночі, черговий додав:

— Щойно, товаришу полковник, надійшло донесення.

Полковник узяв радіограму і, відпустивши чергового, прочитав:

Остап Максимович підвівся, вийшов з-за столу, взяв з полиці норвезько-російський словник і знайшов потрібне слово.

«Хьєкке» — красень. «Уле» — власне ім'я. Виходить «Красень Уле». Що ж до «Беноні», то коли його не зраджує пам'ять, це герой однойменного роману Кнута Гамсуна.

Потягши за шворку, полковник відкрив велику карту Кольського півострова, що висіла на стіні за кріслом, підставив драбинку і піднявся на один щабель.

День починався, як звичайно, розмірено й спокійно, але полковник уже втратив спокій. Він зійшов з драбинки, вийняв із сейфа кілька паперів, поклав їх у папку разом з останнім донесенням, узяв трубку телефону й набрав номер.

Абонент не відповідав. Полковник погортав записну книжку і знову подзвонив. На цей раз йому відповіли.

— Сергію Володимировичу, невідкладне питання…