Здавалося б, що більше хаосу й безладдя на дорогах у німецькому тилу, то краще, але Дорош не мав права гаяти час. Він постояв кілька хвилин, дивлячись, як шофери марно намагаються витягнути машину тросом, і повернувся на шосе. Перестрів першу ж піхотну частину, що чвалала по багнюці.

— Командира до мене! — наказав Дорош.

Підбіг молодий фельдфебель.

— Допоможіть витягти отой металобрухт! — показав Дорош на машину у воді.

— Але ж, пане обер-лейтенанте, ми маємо наказ…

— Виконуйте, фельдфебелю! — підвищив голос Дорош. — Інакше…

— Слухаюсь, — виструнчився фельдфебель.

Солдати обліпили грузовик, з берега смикнули тросом, і машина повільно зрушила з місця. Обер-лейтенант наказав одному з шоферів здати назад, другому з’їхати в кювет, Пашка рвонув їхнього «мерседеса» і з ходу проскочив річечку.

— А здорово ти… працюєш на благо вермахту й рейху!..

Усі вони були на «ти» — лейтенант Дорош і сержант Цимбалюк, старшина Котлубай і єфрейтор Дубинський, бо всі, окрім зовсім ще молодого Волкова, перед війною були студентами, тільки старшина Котлубай встиг закінчити педінститут і вступити до аспірантури. Всі володіли німецькою мовою, через що й потрапили в диверсійно-розвідувальну групу особливого призначення, тому й інструктував їх сам начальник розвідвідділу фронту, тому й прикривала їх попервах «тридцятьчетвірка», а другий танк ішов за півкілометра позаду й теж мав прийняти бій в разі потреби.

Начальник розвідвідділу сформулював їхнє завдання коротко: за сорок кілометрів на захід перед фронтом наступу є водний рубіж — річка і стоп’ятдесятиметровий міст, по якому відступає майже вся ворожа техніка. Береги річки малодоступні для транспорту, заболочені, порослі очеретом, поблизу нема бродів, отже, треба висадити міст. Потім вони мали розвідати місцерозташування танкового корпусу генерала фон Зальца й визначити, де німці споруджують нову лінію оборони. Полонений кілька днів тому німецький генерал запевняв, що кілометрів за п’ятдесят від річки, на лінії водорозділу, гітлерівці готуються зустріти наші передові частини.

Вони п’ятеро переодягнених у німецькі мундири — повинні були відіграти важливу роль у розгромі ворожого угруповання.

За довгим столом, застеленим картою, поруч з командувачем фронту сидів його начштабу, навпроти — командарм, на ділянці якого почався прорив німецької оборони.

Командувач тримав поміж долонями склянку гарячого чаю і уважно дивився на командарма. Щойно начштабу доповів обстановку, і генерал армії хотів знати, які висновки зробить його найближчий помічник і товариш.

Але командарм мовчав. Старанно розминав довгими пальцями з акуратно обрізаними нігтями цигарку, ніби тільки це й було зараз найголовніше — добре розім’яти цигарку.

Генерал армії насупився й гмукнув сердито: мовчить старий, а тут кожна секунда на вагу золота… Нарешті не витримав і запитав:

— То як же будемо жити далі, Володимире Вікторовичу?

Той чиркнув запальничкою, припалив і відповів спокійно:

— Наступаємо з зав’язаними очима. А якщо гітлерівці встигли перекинути через річку танковий корпус фон Зальца і той вдарить по моєму лівому флангу?

Начштабу постукав олівцем по карті.

— Виключено, Володимире Вікторовичу. Заплава заболочена, техніка там не пройде. Німці мають єдину переправу, й вона забита відступаючими військами… Категорично виключено!

Командарм уперто хитнув головою.

— І все ж я припускаю, що фон Зальц переправився чи може переправитись на цей бік. Тоді його танки відразу матимуть оперативний простір для маневру. А що я можу йому протиставити? Він легко проріже мій лівий фланг, ударить по частинах Сєверова, і, вважайте, нема котла. Бо котел з діркою — не котел, дірява макітра…

— Туман… туман… — скрушно похитав головою генерал армії. Сперся долонями на стіл. — Треба знати, що там діється. І переправу… — рішуче провів пальцем там, де на карті був позначений міст через річку, — під три чорти!

— Але ж у таку погоду наша авіація… — заперечив начштабу. — На жаль, ми не можемо…

— Треба послати диверсійну групу! — Командувач нахилився над картою, провів олівцем стрілку. — Танкова армія Лебединського форсує цю кляту річку вище за течією, там мають бути броди. Танки знищують ворожі заслони й виходять у тил не лише фон Зальцу, а всьому їхньому угрупованню. Тут їм і кінець.

— Ми повинні бути впевнені, що фон Зальц принаймні дві доби залишиться на тому березі, а диверсійна. група — діло ненадійне, — не погодився начштабу.

— Три дні в нашому розпорядженні, чи не так, Володимире Вікторовичу? — Командувач відпив чаю. — Три доби я можу потримати армію Лебединського в резерві, поки ми остаточно з’ясуємо обстановку. А ви, Трохиме Дмитровичу, — повернувся він до начштабу, — подбайте, щоб сьогодні ж увечері розвідників закинули в німецький тил.

Дорош звірив маршрут за картою, захопленою У німецького генерала: через два кілометри мав бути роз’їзд, від якого до переправи вели дві дороги — одна рокадна, шосе, якщо можна було так назвати оці залишки асфальту й бруківки, й трохи ліворуч — путівець. Він ішов через ліси, з’єднував кілька невеличких сіл і знову виходив на шосе вже зовсім недалеко від мосту.

Обговорюючи з Дорошем план операції, начальник розвідвідділу порадив лейтенантові рухатися путівцем. Основна маса гітлерівських військ відступала звичайно по шосе, й там мали раз у раз утворюватись транспортні пробки. Від цього не були застраховані й військові частини на путівці, але не такою мірою, крім того, фон Зальц, якщо він переправився на лівий берег, мусив іти тільки цим шляхом: по-перше, це забезпечувало секретність маневру — танки завжди могли замаскуватися в лісі, по-друге, метою переправи корпусу на цей берег могло бути лише з’єднання з армією генерала Шаутенбаха, яка відходила, весь час загрожуючи лівому флангу армії Орлова. Отже, якщо фон Зальц на цьому березі, Дорош неодмінно зустріне його танки.

Путівець виявився звичайною піщаною лісовою дорогою з глибоко вибитими коліями. Це, однак, не завадило «мерседесові» скоро наздогнати колону грузовиків, які повзли із швидкістю не більше тридцяти кілометрів на годину. Випередити їх не було ніякої змоги, й Дубинський, лаючись крізь зуби, прилаштувався в хвості.

Розвиднялося. Попереду з’явилося село, колона чомусь зупинилась. Пашка висунувся з кабіни, зиркнув сюди-туди й, не спитавшись у Дороша, здав трохи назад і звернув на дорогу, що йшла поза хатами.

— Сюди повернутися завжди встигнемо, — сказав, — а тут, може, проскочимо…

Проскочили вони тільки завдяки Пащиній майстерності. Колія в’юнилася поміж городами й раптом зникла у великій, як ставок, калюжі. Дубинський, не роздумуючи, кинув туди важкий грузовик, до кінця натиснувши на акселератор. «Мерседес» заревів, і була мить, коли здавалося, що він зупинився, але все ж, ідучи юзом, повільно виповз на тверде і, знісши буфером благенький тин, вискочив на піщану дорогу.

— Ти ці танкістські звички облиш, — зауважив Дорош. — А якби засіли?

Дубинський лише скосив на нього веселе око.

— Дасть бог, не засядемо! — мовив безжурно, хоч у душі погодився з лейтенантом: щойно він і справді повівся як хлопчак. Але що вдієш, рік він водив танки, а для «тридцятьчетвірки» така калюжа — тьху! Дубинський, певно, й досі ходив би в танкові атаки, коли б після однієї з них не потрапив до госпіталю. Там познайомився з майором із армійської розвідки. Коли той дізнався, що Пашка до війни закінчив три курси інституту й добре володіє німецькою… Словом, це й визначило подальшу долю Дубинського. Він не заперечував: розвідка, то й розвідка, але через місяць, який минув у щоденних допитах полонених, попросився назад до свого танкового батальйону. Назад його не пустили, але включили до складу десантної групи, з якою Пашка побував у німецькому тилу. Там відзначився і одержав орден Червоної Зірки.