Проминувши останню хату й знісши на повороті, ще якийсь тин, Дубинський знову вискочив на центральну дорогу. Тут з’ясувалась причина затримки: пост польової жандармерії перевіряв документи.

Унтер-офіцер з блискучою бляхою на грудях махнув їм рукою, й Дубинський мало не уткнувся капотом «мерседеса» в кузов жандармського грузовика. Дорош відчинив дверцята і, не виходячи з машини, подав унтер-офіцерові папери.

Лейтенант не боявся ніякої перевірки. Він мав справжні документи, які засвідчували, що вони везуть важливий стратегічний вантаж і всі чини польової жандармерії зобов’язані надавати їм допомогу. Цей папір був підписаний начальником штабу армії генерал-лейтенантом Вейстом, німці ще не могли знати, що генерал разом із своїм штабом опинився в полоні. А коли вже й знали, то що з того? Позавчора генерал Вейст виконував обов’язки начальника штабу, ще позавчора обер-лейтенант Курт Вессель міг стояти перед ним, виструнчившись, — що ж, на війні й генералів іноді беруть у полон…

Унтер-офіцер, прочитавши наказ генерала Вейста, загорлав на шофера з колони, який намагався проскочити попереду «мерседеса»:

— Куди лізеш, брудна свиня! Прошу вибачити, — козирнув він Дорошеві. — У зв’язку із скороченням лінії фронту з’явилось багато дезертирів, ми виловлюємо їх…

Обер-лейтенант, не дослухавши, грюкнув дверцятами. Але відразу знову відчинив їх.

— Як дорога, забита?

— До найближчого села сім кілометрів. При в’їзді беріть праворуч. Там є дорога, не позначена на карті. Її проклали перед самою війною для вивезення лісу. Непогана грунтова дорога, пане обер-лейтенанте, вона виведе вас на шосе за два кілометри від переправи, й зовсім вільна.

— Чому? — здивувався Дорош. — Зараз, коли всі шляхи так забиті…

— Наказ… — багатозначно посміхнувся унтер-офіцер. — Наказано не пропускати по цій дорозі транспорт. Але з вашими повноваженнями…

Дорош недбало підніс дна пальці до козирка.

— Рушай, — наказав він Дубинському й відкинувся на спинку сидіння.

«Зовсім порожня дорога під час загального відступу… Спеціальний наказ не пускати по ній транспорт… В’їзд на неї за два кілометри від переправи… Чи не для танків генерала фон Зальца?»

— Давай, Пашо, газуй! Розумієш, для чого потрібна їм вільна дорога?

Дубинського не треба було підганяти: «мерседес», розбризкуючи воду, набрав швидкість і за поворотом мало не врізався в грузовик.

— Нагазуєтися… — сердито пробуркотів Пашка. — Рейх відступає, спробуй протовпитись…

Дорош заплющив очі й подумав: через сім кілометрів вони опиняться на вільній дорозі й без затримки вискочать на шосе. А далі? Як підійти до забитого військами мосту? Коли ж навіть проб’єшся, як висадити його в повітря?

Разом з начальником розвідвідділу фронту вони обміркували кілька варіантів, та всі їхні плани й наміри — лише теорія, а як воно буде насправді?

Дорош мерзлякувато пересмикнув плечима: завжди неприємно думати про смерть, особливо коли до неї два кроки. Якби його запитали зараз, чи боїться він, відповів би — ні, однак це було б тільки півправдою… Він зробить усе, щоб не допустити загибелі своїх людей, але, коли трапиться хоч найменший шанс підняти в повітря цю кляту переправу навіть ціною життя всіх п’ятьох, не завагається ні на мить.

Рятуючись від негоди, вони залізли під брезент, яким було прикрито ящики, курили й ліниво перемовлялись, лише рядовий Вячеслав Волков весь час вовтузився й висовувався під дощ. Цимбалюк почав невдоволено буркотіти, але Котлубай зупинив його.

— А сам, коли ходив уперше?.. — запитав він.

Сержант мугикнув щось невиразне. Ніде правди діти, і він, коли вперше потрапив до німецького тилу, поводився не краще. Тепер звик, тепер він один з асів фронтової розвідки. У ворожому тилу почувається певніше, ніж у рідному підрозділі: не любив дисципліни, розпорядку, повчань, за що не раз одержував стягнення.

Тут, у тилу, інакше, тут завдання, і все. Тут усе залежало від його волі, хитрості, хоробрості й витримки, від його розуму — це п’янило й тішило сержанта, він відчував піднесення душевних сил, бо ніщо не сковувало його. Відчував якусь перевагу над іншими, певно, це робило його дещо нетовариським, може, дехто й не любив сержанта, але всі вважали за честь піти з ним у розвідку.

Цимбалюк спробував задрімати: на завданні, особливо такому, як їхнє, ніколи не знаєш, чи пощастить поспати хоч годинку, і, якщо є змога, відсипайся наперед.

Вони саме минали батарею протитанкових гармат, що застряла в багнюці за кілька метрів від шосе, й рядовий Волков перехилився через борт, щоб усе розгледіти й все запам’ятати. Він ніколи не бачив справжніх німців так близько (крім полонених, звичайно, але полонені до уваги не брались, вони вже відвоювалися, були морально знищені), а тут поруч стояв здоровань у касці з автоматом за спиною. «Мерседес» зупинився, бо дорогу перегородила гармата. І Волков міг дотягнутись до німця, в нього навіть засвербіла рука… Хотів запитати щось, так, дрібницю, аби просто почути відповідь, але згадав наказ лейтенанта не вступати в контакти з ворогом без крайньої потреби й промовчав.

Здоровань сам задовольнив його цікавість, замахав руками, горлаючи осатаніло:

— Куди преш, дурню! На узбіччя давай!..

Волков зовсім інакше уявляв собі першу зустріч з ворогом. Він зовсім реально бачив, як німець наставляє на нього автомат чи кидається ззаду з ножем, і його розчарувала дійсність своєю буденністю й нецікавістю, неможливістю проявити героїзм з його, Волкова, боку. Він засопів і поліз назад під брезент. Котлубай посунувся, звільняючи місце.

— Що, Сугубчику, змок? — запитав він співчутливо.

Рядового Волкова майже всі звали Сугубчиком, звикли до цього, та й Волков не ображався, бо сам дав привід: мав звичку, де треба й де не треба, вставляти слово «сугубо», хтось і охрестив його Сугубчиком.

Серед п’ятьох у «мерседесі» Сугубчик був наймолодший і, як полюбляв висловлюватися Дорош, людина без біографії. Лейтенант вважав, що біографію мали ті, хто встиг перед армією попрацювати або, як він, повчитись у вузі. А яку ж може мати біографію хлопчак, котрий після закінчення десятирічки одразу натягнув гімнастерку? Його біографія починалась тут, в армії, на очах у всіх, і від нього самого залежало, яким рядком вона почнеться.

Власне, Сугубчик не повинен був сидіти серед цих п’ятьох у «мерседесі». Формуючи групу, начальник розвідвідділу фронту ввів до її складу старшого сержанта Фролова. Полковник не знав, що за три години до цього в руку Фролова влучив осколок. Сержанта треба було замінити людиною, яка володіє німецькою, й тоді згадали про Сугубчика, котрий вивчав її з дитинства.

«Мерседес» зупинився: попереду, куди сягав зір, дорога була забита машинами. Просувались на п’ять-десять метрів і знову ставали. Котлубай нахилився до кабіни, перекинувся кількома словами з Дорошем, той ствердно кивнув головою, й вони пострибали через борт, задоволено відчуваючи, як наливаються силою затерплі від незручного сидіння м’язи.

З задньої машини також зіскочили солдати, вони дружньо усміхались і про щось запитували. Сугубчик точно знав, що звертаються саме до нього, та не міг збагнути, що вони кажуть, мовби розучився розуміти німецьку.

— Оглух ти, чи що? — раптом дійшло до тями. Хотів уже відповісти, та його заступив Котлубай, дістав сигарети, пригостив, усміхаючись.

— Тут не тільки оглухнеш, онімієш, — пожартував. — Прокляте бездоріжжя…

Попереду загарчала машина, й вони полізли в кузов. Цимбалюк тицьнув Сугубчика пальцем під ребро й сказав:

— Ти на них рота не роззявляй. Тут вуха розвішувати не можна, раз — і відріжуть!

«Мерседес» мало не одразу знов зупинився, тепер вони стояли довго, й Котлубай розгомонівся з солдатом, якому дав закурити. Той виявився слюсарем із Зальцбурга — старий австріяк, який, мабуть, зовсім не хотів війни і якому ця українська земля була ні до чого.