— Стефанія приїхала! Я певна, Максиме, що Стефа сподобається вам.

Іванна вперше назвала Рутковського по імені, це могло нічого не означати, та все ж було приємно Максимові: він теж визирнув у вікно й побачив під віллою пошарпаного синього «фольксвагена», а біля хвіртки високу біляву дівчину.

— Ворота, відчиніть їй ворота, — скомандувала Іванна й підштовхнула Максима до дверей.

Рутковський слухняно пішов відчиняти ворота — зрештою, не тільки тому, що цього вимагала Іванна, блондинка з «фольксвагена» одразу сподобалась йому: висока, тоненька й вродлива, у зеленій сукні, і рука, якою вона нетерпляче тиснула на кнопку дзвінка, була також довга й тонка.

Побачивши Максима на ганку, Стефанія втупилася в нього з цікавістю. Дивилася, як простує до воріт, як відчиняє їх. Мовчки повернулася до машини, загнала впритул до гаражних дверей, вийшла й зачекала, поки Максим замкне ворота. Сама підійшла до нього, подала руку й зазирнула у вічі.

— Стефанія Луцька, — назвала себе. — А ви Рутковський? Кращий, ніж я гадала.

Максим знизав плечима. Він ніяк не міг визначити, якого кольору в Стефанії очі: спочатку видалися зеленавими, та, мабуть, це колір сукні відбився в них, бо обпекла глибокою блакиттю, навіть синню.

Сині очі, біляве волосся до плечей, він думав — фарбоване, виявилось — зовсім натуральна блондинка, висока, довгонога і з видовженим обличчям. Сама вся якась видовжена, трохи різкувата в рухах і надто енергійна як на блондинку: он як упевнено підіймається сходами, зовсім по-чоловічому, а підбори заввишки з палець.

Нараз озирнулася, перехопила Максимів погляд, певно, прочитала в ньому щось приємне для себе, бо всміхнулася ледь помітно самими куточками губів.

Гості почали з’їжджатися одразу, з німецькою пунктуальністю, хоч німців серед них, як устиг помітити Рутковський, не було.

Подружжя Сенькових — приблизно ровесники Сенишиних і, судячи з усього, їхні приятелі, потім сивий дід років сімдесяти з маленькою й худорлявою бабусею. Юрій чомусь не назвав їхні прізвища, відрекомендувавши тільки як пана Андрія і пані Юлію, давніх друзів батька. Ще якась пара середнього віку, котра одразу взялася до пляшок і бутербродів.

Пан Андрій, настовбурчивши сиві вуса, затиснув Максима в кут і, поблискуючи прозорими від старості очима, почав розпитувати про Львів. Виявляється, він учився у львівській гімназії, а сам родом з Бучача на Тернопільщині. Гарна була гімназія, на початку вулиці Зеленої, кажуть, тепер позакривали гімназії, зробили освіту на одну мірку для всіх, а хіба це правильно? Колись у гімназії не допускали бидла, і він, пан Андрій, глибоко переконаний, що освіту мають діставати вибрані, нащо вчити дітей хлопів, нехай працюють, їх треба навчити рахувати й розписуватись — елементарна початкова освіта, й ніхто не сміє заперечувати проти цього.

Вдачу пана Андрія добре знали в домі Сенишиних: фактично його не цікавив Львів, знайшов свіжу людину, якій міг повідати свої найсокровенніші і, як вважав, вагомі думки. Підійшов Юрій і зробив спробу визволити Рутковського. Пан Андрій досить неввічливо відсторонив його: мовляв, прошу не заважати, чоловік нарешті потрапив до вільного світу, його треба просвіщати, а коли ще він зможе прилучитися до такої духовної скарбниці?

Пан Андрій розмахував руками й бризкав слиною, він був схожий на старого облізлого кота, і справді, очі мав круглі, зелені й прозорі, зовсім котячі, і вуса були котячі, здавалося, зараз вигне спину й засичить сердито й нахабно, як кіт на маленького собаку, котрий насмілився порушити його спокій. Та коли Юрій рішуче перехопив його руку, одразу знітився. Посміхнувся догідливо, відступив, вибачаючись і прохаючи дозволу побалакати потім, бо йому конче треба погомоніти з людиною, яка недавно бачила Львів.

— Приймаємо їх заради пані Юлії, вона няньчила І ванну, а так би… — невдоволено пробуркотів Юрій собі під ніс. — Бігає десь кур’єром…

Нараз Юрій взяв Максима за лікоть і стиснув легенько, проте багатозначно: в дверях вітальні з’явився чоловік у темному костюмі, худий, горбоносий, з високим чолом, усміхнений і самовпевнений; тримався він вільно й невимушено, певно, звик триматися так у будь-якому товаристві — звичка чи манера, котру мають люди незалежні й наділені владою.

— Пан Лодзен, — назвав його Максимові Юрій.

Все ж, незважаючи на те, що Лодзен був високий і, мабуть, звик дивитися на людей згори вниз не тільки в переносному розумінні, йому довелося підводити на Рутковського очі — Максим був на півголови вищим. Це сподобалося Лодзенові, чи він вдав, що сподобалося: ляснув Рутковського по плечу й мовив невимушено:

— Гарний хлопець, я й не думав, що побачу такого.

Він розмовляв українською. Для Максима це не було несподіванкою: Ігор Михайлович попереджав, що Лодзен володіє українською, здивувало те, що говорив полковник зовсім без акценту, власне, так, як говорять на заході України.

— Дуже приємно чути це саме від вас, — Максим вирішив не гратися з Лодзеном у піжмурки, — бо Юрій сказав, що від вашої думки про мене залежатиме моя подальша доля.

— Не зовсім так, але в принципі інформація правильна.

— Тоді мені ще більше хочеться сподобатися вам.

— Перше враження позитивне, — розтягнув уста в усмішці, та зморшка на переніссі не розгладилася, і очі зовсім не всміхалися. — Вип’ємо? Я — віскі, а ви?

— Спробую також.

— Правильно, — схвалив Лодзен, — від горілки доведеться відвикати. Не завжди буває, і дорогувато.

Він налив по півсклянки, кинув льоду собі й Максимові, потягнув його до дивану в кутку вітальні. Ковтнув віскі, запитав:

— Отже, хочете до нас?

— Мене так орієнтував Юрій. Та, коли є якісь заперечення, сподіваюсь…

— Цікаво, на що ж ви сподіваєтесь?

— Я знаю англійську й трохи німецьку. І в мене вийшла книжка…

— Читав… — Лодзен скептично стиснув губи. — Вважаєте, що зможете видаватися?

— Невже в Німеччині немає шанувальників літератури?

— Власним коштом! — підвів пальця Лодзен. — Поки у вас нема імені, можете видаватися лише власним коштом. Якщо маєте гроші.

— Звідки ж у мене гроші?

— Треба заробити.

— Я не звик байдикувати.

— Це добре, нероб не тримаємо. А головне: нам потрібні свої люди, і те, що ви родич Сенишиних, — не остання справа. Правда, кажуть, ваш батько був червоним полковником?

— У війну командував дивізією. — Рутковський був готовий до цієї розмови, — На жаль, я не пам’ятаю батька: у п’ятдесят першому його арештували — коли мені було тільки два роки. Так і не довелося побачитись…

— За що? — Лодзен пильно глянув на Максима. — За що арештували батька?

— Неправдиве обвинувачення… — Максим знав, що на батька доніс його підлеглий, підла душа, нездарний чоловік, якому полковник Рутковський заважав робити кар’єру. Згодом батька посмертно реабілітували, але тепер треба було використати цю історію. — Потім мати одержала документ з реабілітацією. Проте кому від цього легше? Батькові? Мені?

Лодзен пожвавішав.

— Здається, ви закінчили факультет журналістики?

— Так.

— На що сподівалися?

— Тобто?

— Вся преса на Україні під контролем комуністів, а ви, припустимо, їх ненавидите…

— Ось ви про що! Чесно кажучи, коли вступав до університету, про це не думав… Ну, а потім… Знаєте, як буває?.. У газету не пішов, засів у видавництві редагувати книжки. Сам писав потроху. Ліричні новели, образки. Далі від політики.

— У нас це не пройде.

— Не знаю, чи зможу.

— До речі, з університету ви одразу пішли до видавництва?

— Мав призначення до районної газети, та вдалося відкараскатися. Трохи побайдикував, поки влаштувався.

— Як потрапили до туристичної групи? Адже всіх перевіряють!

— Не думаю.

— Вас могли не пустити: син репресованого.

— Батька реабілітували.

— Все одно, таким не вірять.

— Бачите, повірили… — Рутковський нараз зареготав. — На свою голову… Уявляю, яка там зараз паніка! У видавництві тільки й розмов про мене. Лають, оголошують анафему…