— Невже? А що таке анафема?

— О, найбільше церковне прокляття.

— Вас проклинають у церкві?

Рутковський засміявся.

— Фігурально кажучи.

— Ви вірите в бога?

— Це має значення для моєї кар’єри?

— Не думаю.

— Тоді ні.

— А якби мало?

— Ви питаєте, як духівник.

— А я і є тепер ваш духівник. — Лодзен нахилився до Максимового вуха, прошепотів: — Усі ваші гріхи мені відомі, можете покаятися, поки не пізно.

— Грішний, святий отче! — жартівливо склав долоні Максим. — І прошу помилування.

Та Лодзен не сприйняв жартівливого тону. Де й ділася його зовнішня простакуватість, очі нараз потемнішали й свердлили Максима.

— У вас ще є час, — сказав він тихо, — так, є час відкритися й зізнатися, від чийого імені ви ведете гру.

«А ти, голубчику, не такий уже й розумний, — подумав Рутковський. — Прямолінійно працюєш».

— Думаєте, мене сюди послали? — запитав він, дивлячись просто у вічі Лодзенові.

— Не думаю, а знаю.

— Радий за ваших інформаторів.

— Так, наші служби ще вміють працювати.

— Невже ви вважаєте, що, коли б мене справді послали, я б отак просто зізнався вам?

— Я ж сказав: ми знаємо все.

— Дурниці якісь! — підвищив голос Рутковський. — Пробачте, ви говорите дурниці. Я міг послати Юрка під три чорти одразу, розумієте, одразу, коли він приїхав до мене в Київ, побігти до держбезпеки, заявити, наробити шелесту. А я тут же погодився на його пропозицію — гадаю, це вам відомо?

— Якби не було відомо, дідька лисого розмовляли б з вами. Але чому ви тягнули цілий рік?

Максим посміхнувся.

— А кажете, добре поінформовані. Наче я мав поїхати з Києва до Житомира… Ви знаєте, скільки коштує путівка до Канади? Мабуть, вам відомо також, скільки одержує редактор видавництва… Далі, поки цю путівку дістанеш… Зрештою, пане Лодзен, я не набиваюся до вас… Чесно кажучи, стиль роботи ваших працівників дуже прямолінійний і не зовсім імпонує мені.

— Ого! — Лодзен рішуче поставив склянку. — І що ж вас не влаштовує?

— А те, що багато ваших коментаторів ні біса не розуміють у радянській дійсності. — Максим вирішив піти ва-банк: до речі, воші з Ігорем Михайловичем передбачили й такий варіант. — Відстали й діють печерними методами, не враховуючи змін, які відбуваються на Україні щоденно. Зрозумійте, щоденно, і я не боюсь цього слова. Кому потрібні зараз фашистські гасла? З вас тільки сміються…

— Прошу не забуватися! — раптом почервонівши, вигукнув Лодзен. Луцька, яка сиділа поруч, здивовано озирнулася на нього, проте полковник і без того одразу збагнув, що передав куті меду. Він підняв склянку, подивився крізь неї на світло й заговорив уже спокійніше: — Сміються, кажете? З чого, прошу я вас?

— Я ж кажу, з фашистських гасел. А зараз треба діяти, якщо хочете, делікатно. Грати треба, пане Лодзен, грати на людських почуттях.

— Е-е, — скривився полковник, — не зовсім це мені подобається. Хай будують передачу на чому хочуть, на фашизмі, чортові й дияволі, аби проти комунізму. Хоча, — він відставив склянку, — раціональне зерно у ваших словах є, і їх слід обміркувати. А сьогодні досить про справи. Матимемо ще час побалакати про них, вип’ємо, мій молодий друже, давайте вип’ємо коньяку, у пана Юрія бувають гарні коньяки.

Лодзен обійняв Максима й повів до столика з напоями. Юрій помітив це одразу, хоч і вдавав, що цілком зайнятий розмовою із статечним чоловіком у бездоганно пошитому вечірньому костюмі. Вони з Сенишиним підвелися одночасно й також підійшли до столика.

Видно, Лодзен знав статечного чоловіка, бо, потиснувши йому руку, запитав:

— Пан усе ще працює на ниві народної освіти?

— То, прошу вас, є моє покликання.

— Чи не міг би пан підготувати цикл лекцій з історії України для нашого радіо?

— Вважатиму за велику честь.

— Тоді прошу зателефонувати на тому тижні панові Кочмару, я попередньо домовлюся з ним.

Статечний чоловік розцвів у догідливій усмішці — видно, Лодзенове замовлення справді мало для нього значення. Підняв келих, почав мало не патетично:

— Прошу випити за вельмишановного пана Лодзена, нашого годувальника…

— Хвилинку, — рішуче перебив його полковник, — я пропоную випити за нашого молодого друга, який не зупинився ні перед чим, щоб опинитися в цивілізованому світі, — заради нього ми зібралися тут, і я вітаю пана Максима Рутковського!

Юрій ледь помітно штовхнув Максима в бік, даючи зрозуміти, наскільки важливий для нього цей Лодзенів тост. Рутковський і сам догадувався про це: шанобливо вклонився полковникові й відповів:

— Для мене сьогоднішній день, як сон, панове, їй богу, іноді здається, що сплю й ніяк не можу до кінця усвідомити реальності.

— Звикнете, — запевнив статечний чоловік, — людина швидко до всього звикає, особливо до гарного. Я заздрю, що у вас усе попереду. — Він почаркувався з Максимом — вилощений, елегантний, свідомий своєї значущості. Обернувся до Сенишина. — Прошу представити мене братові, — попросив.

— О боже, вибачте, зовсім закрутився. Максиме, познайомся з нашим визначним культурним діячем паном професором Данилом Робаком, автором численних і вагомих історичних праць. Сподіваюсь, ти чув про нього?

Рутковський підвів очі на пана Данила. Не зовсім чемно зміряв його поглядом з ніг до голови. Певно, Робак зрозумів це як вияв визнання й шаноби, бо всміхнувся підбадьорливо.

— Мені дуже приємно, — мовив.

Максим відступив на крок.

— Я чув про пана Данила Робака, — відповів. Справді, він не тільки чув про нього, а й бачив документи, читав свідчення про кривавий бешкет банди сотника Данила Робака на Дрогобиччині влітку сорок п’ятого року.

І ось цей бандит стоїть перед ним із склянкою у випещених пальцях, усміхається, чекаючи схвальних слів од Максима, — пан професор, кат і вбивця…

Але не дочекаєшся ти жодного слова.

Тобі б стояти зараз перед судом, чи краще вивести тебе на майдан біля церкви в Галаганах, подивилися б на тебе жінки закатованих, розірвали б на шматки пана визначного культурного діяча в бездоганно пошитому вечірньому костюмі.

Максим ковтнув коньяку, все ще не зводячи очей з Робака. Той випив також і щось запитав у нього: Рутковський бачив, як ворушаться в пана професора губи, однак не чув ні слова — так зримо уявив собі ту ніч у сорок п’ятому.

Село лежало попід горою, і ліс оточував його. Старий смерековий ліс, через який і звіру важко продертися. Але Робак знав тут кожну стежку й провів рештки своєї сотні понад яром. Ліс відступав тут трохи, можна було йти, зберігаючи сили. Робак хотів нишком зайти в Галагани. Давно вже мріяв побувати в рідному селі, воно снилося йому ночами, старе підкарпатське село з дерев’яними дахами, красивою дерев’яною церквою і великими дерев’яними хрестами на цвинтарі. Тут усе робили з дерева, дерево було годувальником; клаптики полів лежали тільки в долині та на близьких схилах гір, на них сіяли овес і садили картоплю, цієї картоплі вистачало до різдва, а що їсти до літа?

Робили ложки, плели кошики, майстрували нехитрі меблі, возили дерев’яні вироби до райцентру чи аж до самого Дрогобича — якось перебивалися.

І ось воно лежить нарешті попід горою, і баня дерев’яної церкви височить посередині. А поруч дах його дому, почорнілий, як і на всіх хатах, — нема господаря, батько нізащо не допустив би цього, він, хоч і вважався пастирем духовним, ніколи не забував про мирські інтереси, й дім його завжди був повною чашею.

Робак скреготнув зубами, згадавши батька. Отця Ярему арештували ще перед війною за антирадянську діяльність. Слава богу, не докопалися ще до схованки зброї на цвинтарі. Про цю схованку знали тільки батько й він, Данило. Сотник скористався з неї, коли прийшли гітлерівці, і Беркут, він же Данило Робак, підняв своїх хлопців на збройну боротьбу. Боротися, власне, не було з ким. Німці дали його воякам кілька автоматів і патрони до них, карабіни й ручний кулемет відкопали на цвинтарі — можна було б і гульнути, та де гульнеш, коли навколо ліс і злидні?