Розвідвідділ фронту знав, що лише кільком машинам танкової дивізії полковника Шаттіха вдалося врятуватися після першого ж дня нашого наступу.

Чи то впевненість Цимбалюка, чи нахабство командира роти важких мінометів, який пробивався до переправи особливо настирно, вплинули на есесівця, тільки шарфюрер відступив, звільняючи дорогу.

Дубинський так рвонув танк, що ледь не розчавив есесівця. Цимбалюк пірнув у люк і зачинив його. Танк рушив слідом за колоною грузовиків із автоматниками в касках: переправлялася есесівська частина. Ось і дерев’яний настил; Дубинський відчув, як під вагою «тигра» заграли дошки й колоди. Уважно рахував поперечки на перилах мосту — одинадцята якраз над середнім биком. Дев’ята, десята… Проїхавши її, Дубинський перемкнув швидкість і кинув сталеву машину вперед, зачепив гусеницею грузовик з есесівцями й круто розвернув танк, поставивши його впоперек мосту.

Грузовик, перекинутий «тигром», розтрощив перила й звалився в річку. Але Дубинський уже не бачив цього. Він вимкнув мотор і відчинив нижній люк. Викинув ящик з вибухівкою й вислизнув сам. Мав одразу стрибати з мосту в річку, проте затримався, допомагаючи Цимбалюкові під танком.

— Чорт, — вилаявся той, — стрибай!

Шнур уже горів, спливали останні секунди…

Дубинський вислизнув з-під «тигра», та раптом зупинився, немов наштовхнувся на щось: есесівці освітили міст прожектором. Хтось біг до танка, розмахуючи руками й лаючись. Цимбалюк штовхнув Дубинського, і той незручно, боком полетів з мосту. Встиг лише побачити чорний вир під собою, плечем врізався в холодну воду й довго не виринав, намагаючись якомога далі відплисти. Коли виринув, із жахом побачив метрів за тридцять позаду освітлений прожектором цілий і непошкоджений міст. Що сталось, у них же все було розраховане до секунди, невже десь помилилися? Раптом стовп вогню піднявся над річкою, й Дубинський, ковтнувши повітря, знову глибоко пірнув, рятуючись від уламків.

Цього разу він протримався під водою менше, секунд п’ятнадцять — двадцять. Коли виринув, побачив провалля посеред мосту, яскраве полум’я віддзеркалювалось у воді. Якийсь чоловік борсався в річці неподалік, Дубинський подумав, що це Цимбалюк, й хотів озватися, та цієї миті той загорлав нестямно: «Рятуйте!» «Есесівець із збитого грузовика», — зрозумів Пашка й ще дужче замахав руками: комбінезон намок, і навіть такому доброму плавцеві, як він, було нелегко.

Ззаду почулися постріли, по річці різонули з кулеметів, але голубе безжалісне світло вже не заливало її — отже, прожектор пошкоджено. Зрештою, прожектор тепер не турбував Дубинського, річка круто повертала, й він уже випливав з небезпечної зони. Та важкий одяг тягнув на дно, і Пашка відчував, що може не виплисти. До берега він дістався на останньому зусиллі. Стоячи по горло у воді, розрізав на собі комбінезон, стягнув чоботи й, тримаючи їх за вушка, обережно рушив за течією.

Високі очерети тепер закривали палаючий міст, лише небо світилось, і відблиски полум’я переливались на воді. Дубинський почувався незатишно в цих відблисках, здавалось, його вже побачили й узяли на мушку — він тримався ближче до зарослого очеретом берега й часто занурювався у воду.

Він, мабуть, проскочив би умовлене місце, та раптом почув обережне качине кахкання, відповів і дістався берега.

— Живий? — гукнули з очеретів.

Цимбалюк простягнув йому руку, допомагаючи вилізти. Берег тут був густо порослий шелюгою, і вони полізли крізь неї. Пашка не встиг навіть взутись, так і йшов, притискаючи чоботи до грудей і не озираючись на освітлений червоним полум’ям обрій.

Невдовзі вони заглибились у густий підлісок. Цимбалюк зупинився й почав стягати з себе комбінезон.

— Тепер вони всіх танкістів візьмуть за зябра… — засміявся він зловтішно. — Ну, як ми їх!

Дубинський натягнув чоботи, викрутив мундир. Щасливо усміхнувся.

— А ти бачив, як вони різонули з кулемета по своїх? — запитав він, наче це було найголовніше, а міст — так, щось другорядне.

Швидко викопали ножами в м’якому лісовому грунті яму, завалили землею комбінезони й притрусили листям. Цимбалюк звірився за компасом, і вони пішли навпростець лісом до озера, де на них. мав чекати лейтенант Дорош.

Перейшовши міст, Дорош з Котлубаєм і Сугубчиком залягли в кущах неподалік від шосе, звідки видно було всю переправу. Рвонуло так, що вибухова хвиля докотилася й до них. Упевнившись, що міст зруйновано, Дорош підняв групу. Зупинили на шосе грузовик і за чверть години дістались до потрібної розвилки: тут, за переправою, на дорозі не було таких пробок, як по той бік річки.

За розвилкою починався ліс, він тягнувся аж до села біля озера — місця їхньої зустрічі з Дубинським і Цимбалюком.

«Якщо вони живі…» — подумав Дорош, та одразу відігнав ці думки — не тому, що вірив у щасливу зірку товаришів, і не тому, що був позбавлений елементарних людських емоцій, — просто не мав часу: треба було негайно скласти й зашифрувати повідомлення, на яке вже давно чекали в штабі фронту.

Дощ ущух, але з дерев усе ще капало. Дорош, який ішов попереду, обминав молоді дерева й кущі, та все ж кілька разів не вберігся і обтрусив на себе мало не відро дощової води. Вода затекла за комір, неприємно холодила спину, але він намагався не звертати на це уваги, йшов і обдумував текст повідомлення: як укласти в короткі рядки шифровки все, про що мав поінформувати командування?

За кілометр від розвилки розвідники натрапили на видолинок. Котлубай, доручивши Сугубчикові закинути на дерево антену, заходився коло рації.

Дорош зробив із дощовиків щось схоже на намет, засвітив там ліхтарик і швидко накидав текст повідомлення. Поступився місцем старшині, й той відстукав шифровку. Перейшов на прийом. Лейтенант нетерпляче просунув голову під плащ, дивився, як Котлубай зосереджено ворушить губами, записуючи цифри.

Нарешті старшина вимкнув рацію. Штаб фронту підтверджував прийом повідомлення, дякував усім членам розвідувально-диверсійної групи й наказував перейти до виконання другої половини завдання — встановити дислокацію танкового корпусу фон Зальца, а також розвідати новостворювану лінію оборони гітлерівців.

Сугубчик знімав антену. Котлубай уже склав рацію й хапливо докурював сигарету під наметом, а Дорош звірявся за компасом. Кожен робив свою буденну справу й міг тільки догадуватись, чого варті передані ними короткі рядки шифровки і які сили вони розбурхали.

Командувач фронту стояв біля карти. Він водив по ній олівцем і казав молодому високому генералові:

— Ми залишаємо армії Орлова й Шумського добивати гітлерівців у котлі. Вони весь час звужуватимуть його горловину й зрештою оточать ворога; через болотисту заплаву гітлерівська техніка, поки не наведуть міст, не пройде, та й піхоті доведеться важкувато. У нас є близько доби. За цей час треба створити ще один котел. Важливо лише знати, де гітлерівці будують нові оборонні рубежі. Гадаю, що тут, — командувач провів по карті масну лінію. — Краще місце важко знайти. Закріпившись на цих висотах, німці контролюватимуть навколишню місцевість, і ми, атакуючи в лоб, втратимо багато і людей, і техніки. Генерал Блейхер намагатиметься затримати нас у районі озер і боліт, крім того, тут зовсім мало доріг, я вже не кажу про переправи. Ми сплутаємо йому карти: твоя армія виходить у тил гітлерівців на лінію залізниці, ти займаєш вузлову станцію й загрожуєш їм із правого флангу. Танковий корпус Рубцова завтра має перерізати південне шосе. Генералові Блейхеру нічого не залишиться, як відтягнутися знову на захід…

Командувач говорив далі, а в цей час уже набирав чинності його наказ. По радіо й польових раціях велися сотні розмов, різні «ромашки», «зозулі», «орли» та «ведмеді» слухали чи, навпаки, передавали розпорядження, танки вже рушили по дорогах і бездоріжжю, за ними просувались численні служби постачання: йшли машини й бронетранспортери з техобслугою, бензовози, грузовики із снарядами, продовольством, а далі — пересувні госпіталі, польова пошта…