За спинами танкістів ледь помітно гойднулася гілка й засвистів дрозд.

Дорош, по криючись, розсунув кущі й вийшов на галявину. Йшов, помахуючи щойно зламаною гілочкою, дружелюбно всміхався й насвистував якийсь мотивчик. Дубинський чимчикував за кілька кроків від нього. Зупинився поруч із водієм, наче зацікавився його роботою. Той лише зиркнув невдоволено, але не відірвався від гусениці.

— Добрий день, панове, — почав Дорош, наближаючись, — чи не знаєте ви…

Танкісти так і не почули, чого хоче від них отой стрункий обер-лейтенант у новому плащі: Котлубай і Цимбалюк спрацювали майже синхронію — тільки блиснули ножі.

Дубинський кинувся на водія, але той встиг щось запідозрити, бо обернувся, піднявши важку кувалду. Він махнув нею, намагаючись влучити єфрейторові в голову, Дубинський крутнувся, ухилившись від страшного удару, який розтрощив би йому череп, і вдарив ножем сам, але якось невдало: послизнувся і впав.

Німець сперся рукою на танк, намагаючись утриматися на ногах, схопився за руків’я ножа, що стирчав із грудей, та набіг Дорош і вдарив водія пістолетом у скроню.

Дубинський з лейтенантом підхопили безживне тіло й потягли в кущі.

Повернувшись, єфрейтор обдивився гусеницю й поліз у танк. За хвилину з люка висунулося усміхнене обличчя Дубинського.

— Порядок, лейтенанте, тепер хоч до Берліна…

Дорош, не відповівши, кивнув на гусеницю.

— А-а… — Єфрейтор зневажливо скривив губи. — І чого той фріц так довго коло неї вовтузився?

Лейтенант наказав Котлубаю підігнати на галявину «мерседес». Усе навкруги було спокійно. Жалібно, мовби скаржачись на погоду, цвірінькала пташка, але враз замовкла злякано: Дубинський ударив кувалдою — загуло, застогнало залізо…

Коли «мерседес» виїхав на галявину, єфрейтор закінчив ремонт гусениці. Знову заліз у танк, завів його, крутнувся на місці, мало не зачепивши грузовик. Відкрив нижній люк і виповз із-під танка.

Дорош показав йому кулака. Та Дубинського ніхто не міг засмутити.

— Машина нічого, — поплескав долонею по броні, — слухняна…

— Тобі йти, Іване. — Лейтенант поклав руку на плече Цимбалюка. — Стягніть з убитих комбінезони, помийте й перевдягніться.

— Навіщо, — заперечив Дубинський, — ще й мити їх? Я ж сидітиму в танку.

— Виконуйте! — насупив брови лейтенант.

Дубинський знав: коли лейтенант отак супить брови — це серйозно. І збагнув, Дорош таки має рацію: що коли їх зупинить есесівський патруль ще на підході до переправи? Всяке може статись, а береженого бог береже.

Поки вони відмивали комбінезони від крові й перевдягались, Дорош переносив ящики з вибухівкою з «мерседеса» в танк. Упоравшись із комбінезоном, Дубинський почав допомагати йому, спритно приймаючи ящики й весь час усміхаючись, щоб, бува, не подумали, ніби він боїться, адже в цю сталеву труну доведеться залазити саме йому й залишати її останнім, якщо взагалі вдасться залишити…

Коли нарешті завантажили вибухівку, Дорош сів на приступку «мерседеса», закурив і не наказав, а попросив:

— Давайте прорепетируємо. Значить, так, ви розвертаєте танк, ставите його впоперек мосту й відчиняєте нижній люк…

Цимбалюк розчавив каблуком недокурок у мокрій траві. Засміявся хрипко.

— А ти й справді як режисер у Малому театрі: генеральна репетиція, прогін…

— Треба вивірити все до секунди! — Дорош лишався серйозним.

— Біс із ним, давай! — Цимбалюк стрибнув на танк, пропустив Дубинського. — Я гукну, засікай час.

Глухо грюкнула кришка нижнього люка. Майже одразу, виштовхнувши поперед себе ящик із вибухівкою, на траву вислизнув Дубинський. За дві секунди він уже стояв біля Дороша. Цимбалюк спочатку просунув у люк ноги, затримався рівно настільки, щоб встигнути клацнути запальничкою й підпалити шнур, і виліз менш вправно, тягнучи за собою другий ящик.

Лейтенант задоволено гмукнув.

— Додамо хвилину, — вирішив він, — За хвилину вони не отямляться, а ви встигнете відплисти.

— Півхвилини, — запротестував Цимбалюк, — треба мати гарантію.

У темряві не збагнуть що до чого, — не згодився Дорош.

— Але ж чекати до темряви!..

Дорош глянув на годинник.

— Всього півтори години… Метрів за двісті річка повертає, там вийдете в очерети. Потім лісом до села Коровичі. Пам’ятаєте, перед селом озеро? Там і чекатимемо на вас. А зараз вечеряти.

Котлубай дістав з машини хліб і консерви, добрячий шмат сала. Їли зосереджено, не розмовляючи. Кожного не полишала думка, що більше за вечерею вп’ятьох вони вже не зустрінуться. Поївши, розпрощались. Дорош швидко і якось недбало потиснув руки Цимбалюкові й Дубинському, наче всі вони йшли з гостини й розлучалися до завтра. Сугубчикові це видалося спочатку проявом черствості, він вважав, що людей, які йдуть на смертельний ризик, слід проводжати інакше, хоча б сказати кілька напутніх слів, та, дивлячись, як підкреслено сухо прощаються його товариші, зрозумів, що тут діють зовсім інші закони й зовнішні прояви почуттів зараз ні до чого. Отож і він сухо, по-діловому потиснув руку Цимбалюкові; той одразу зрозумів його й на знак вдячності дружньо поплескав по плечу, від чого щоки Сугубчика порожевіли. Аби не виказати свого хвилювання, він хутко поліз у кузов, Котлубай уже заводив машину.

На п’ятачку біля переправи було вавілонське стовпотворіння. Кожен намагався потрапити на міст першим, кожен доводив свої права голосно, з лайкою, але перед мостом стояв міцний есесівський заслін: насамперед пропускали танки та артилерію.

Дорош спробував щось довести гауптштурмфюреру, який командував переправою, але той лише байдуже глянув на папірець, що його обер-лейтенант тицяв йому під ніс, — тут кожен віз щось важливе…

Дорош повернувся до «мерседеса». Він зрозумів, що машину треба кидати й просуватися далі пішки. Грузовик уже зіграв свою роль: вони довезли на ньому вибухівку, тепер у цьому коловороті він починав обтяжувати розвідників. А рацію і запас продуктів вони можуть понести й на собі.

До мосту саме підійшла якась піхотна частина. Разом з нею розвідники вийшли на переправу.

— Ну, брате, час… — мовив Цимбалюк. В устах стриманого, сухуватого сержанта навіть просте слово «брате» було одкровенням, і Дубинський вдячно зиркнув на товариша. Трохи потеплішало на душі й додалось бадьорості, а як це багато важить саме в хвилини найбільшого душевного напруження.

— Ні пуху ні пера… — Дубинський стиснув Цимбалюкові руку вище ліктя й пірнув у відчинений люк.

«Тигр» загарчав, спочатку мов крізь зуби, але тут же голосно заревів і посунув просто на молоді дерева, що оточували галявину, підім’яв їх і, круто розвернувшись, виїхав на дорогу.

Стемніло. Дубинський бачив дорогу всього на кілька метрів попереду й вів танк обережно, хоча кортіло кинути його вперед, мов таран, змести все на шляху, перемолоти гусеницями. «Спокійно, Пашко…» — вмовляв він сам себе, й танк повільно повз узбіччям, обминаючи машини й підводи.

Що ближче до переправи, то частіше доводилося скочуватися у кювет, щоб об’їхати різні перешкоди. Нарешті дісталися передмостового п’ятачка.

Цимбалюк висунувся з люка й коригував рух «тигра». Зненацька попереду спалахнуло сліпуче світло, сержант здригнувся від несподіванки, та одразу заспокоївся. Вдень вони з Дорошем бачили око прожектора, й зараз його голубий промінь, пробиваючи вечірній туман, обмацував переправу й підступи до неї.

Сержант зітхнув: не так-то просто було б дістатися по воді до мосту й закласти вибухівку в опори…

Коли наблизились мало не впритул до моста, попереду виросла чорна постать. Цимбалюк наказав Дубинському зупинитись. Ось вона, вирішальна мить. Там далі, здавалося, все буде простіше, все начебто передбачено, але від того, як їм поведеться зараз, залежав успіх їхньої операції, продуманої так дбайливо.

Цимбалюк висунувся з люка.

— Не затримуйте нас, шарфюрере, — мовив він упевнено, — ми з групи полковника Шаттіха, і сам фон Зальц чекає на наше повідомлення.