Зелені діти з Вулпіта, так само, як і зелені діти з Підгір'я, не їли м'яса і харчувалися виключно зеленою квасолею. Згідно з повідомленням Ральфа, коли діти виросли і навчилися англійської, дівчинка розповіла, що її нарід живе в країні, де ніколи не світить сонце і всі люди зелені. В день, коли діти загубилися, вони пасли вівці і зайшли до печери, звідки чули церковний дзвін. Вони рушили в напрямі звуку і вийшли під яскраве сонячне світло. Богослов Вільям з Нюбурґа, коментуючи розповідь літописця Ральфа, стверджував, що зелені діти прийшли з побожної країни святого Мартіна.

Попри ці давньоанглійські свідчення й кабалістичні натяки ребе на множинність світів, Любарт Вінцентович сказав всім своїм друзям, що зелені діти є реліктовими неандертальцями, нащадками давніх мешканців карпатського передгір'я «русинантропів гігантськовухих». Він вирішив повезти зелених дітей до Парижа і зробити там наукову сенсацію, але поки збирав гроші, почалася світова війна. Зелені діти не витримали згіршень мілітарного періоду і померли чи то від тифу, чи то від пташиного грипу, відомого як «іспанка». Спроби Левицького викопати їхні кістяки з могили наштовхнулися на спротив ксьондза і католицької громади.

Левицький запив і почав надовго затримуватися в карпатських печерах. Після війни жандарми зловили його, хворого та побутово занедбаного, і відправили до санаторію. Амвросій Гапусяк і ребе Земекіс відвідували його, привозили книжки і слухали нові версії НПГ. Смерть краєзнавця була легкою. Він помер уві сні.

Певні оповіді варто починати з узагальнення. Напевне усі міста, побудовані (хоча б частково) на болотах, мають загадкову здатність акумулював негативну енергію. Накопичувати негативні події. Щодо Буенос-Айресу це помітив письменник Борхес, щодо Петербургу — письменник Достоєвський, щодо задовбаного привидами містечка Деррі — письменник Стівен Кінґ. І я б не хотів, щоби поряд з назвою «Івано-Франківськ» в цьому контексті колись вказали моє прізвище. Але ж факти…

Колись це місце носило назву «Заболоття». І спальний мікрорайон із влучним псевдо «БАМ» стоїть на колишньому болоті. А ще: реальна кров політиків на підлогах франківських ресторанів «Слован» і «Баварія», резонансне вбивство заступника губернатора за якихось сто метрів від мого будинку. Ще: міські легенди, густо зафарбовані у криваве.

Одна з них — про вурдалака.

На старому станіславському цвинтарі є могила вампіра. Вона поруйнована й непримітна. Останній раз вурдалак залишав свою криївку у грудні 1974. Мені тоді було дев'ять. Я пригадую незайманий і спокусливий сніг на майданчиках сусідньої цегельні, кухонні перешіптування батьків про загадкові висмоктані трупи. І заборону виходити на вулицю. Й, навіть, гратися у дворі. Заборону, котру не здатні були подолати мої вишукані істерики з припадками, конвульсіями, носовою кровотечею та іншими симуляціями. А ще — дорослі конвої для школярів, що верталися з другої зміни. Коли вже темно.

Міськком партії тоді твердо визначив, що вампірів бути не може. Бо вурдалаки і марксизм-ленінізм є несумісними. Після п'ятого чи шостого трупа несумісність була частково подолана (метафізичний бік тодішніх владних рішень бентежить мою уяву) і підозрілу могилу випалили військовим вогнеметом. Напалмом. Суворі були часи. Мілітарні. Чи, може, про напалм придумав я в медитативних (гм-гм) мареннях? Малоймовірно. Як би там не було, за легендою цей радикальний і популярний в ту добу засіб (ще, нагадаю, йшла війна у В'єтнамі і палали, нищені американським напалмом, хрестоматійні села в хрестоматійній сельві) порадив войовничим матеріалістам старезний тубілець. Такий собі стівенкінґівський алкоголічний абориген вулиці Київської, що пам'ятав попередні вампірські гастролі — у сороковому році, «за перших совітів». Могила сходила димом три доби, потім появи трупів припинилися.

Проминула епоха Брежнєва і доля влучними копняками (красіво написав, правда ж?) загнала мене, сімнадцятирічного, на терени ремзаводу. Там я працював електриком. Іноді заходив на територію військової механізованої колони, до заводу приписаної (на випадок нападу імперіалістів). Там була акумуляторна.

Вона жила своїм відрубним життям. В ній тхнуло самогоном і бійцями позавідомчої охорони. Серед свинцю й кислотно-лужних перетворень там працювали питущі персонажі. Вони були немолоді, сповнені філософії і передчуттями цирозних йожиків (не плутати з їжачками, тим більше — з білочкою; то — інше). Один з них — відставний емґебешний дідо Л. — мав тяжіння до похмільної бесіди. Його містичні розповіді були побудовані переважно на місцевому матеріалі. Якби якійсь краєзнавець записав їх, то в наші патріотичні часи ними б виховували любов до малої батьківщини.

Могила вампіра належала до золотого грона його оповідок. Дідо Л. травив про вурдалака з впевненістю теперішнього дистриб'ютора «Гербалайфу». Поряд з його описами висмоктаних трупів, передсмертних вищирів і чорних плям класики радянської детективістики відпочивали. Навіть не відпочивали, а просто лежали висмоктаними трупами на повних зібраннях своїх творів. Моя уява додавала подробиць і прагнула польових досліджень.

Двічі ми з дідом пили «пшеничну» на випаленій могилі. Пили без закусі, наповал, смершівськими стограмовими ковтками. Шаруділо. Чулися звуки. Літала підозріла сова. Її маршрути були трикутні і складалися у пентаграми. Дідо Л. запевняв і божився (скоріше — дідькував), що випаленому вурдалакові сподобалася наша різновікова компанія. Смеркало. «Прешся, падло?» — мурмотів я і вдивлявся у чорну діру під надгробком. Там щось таки перлося. Певно щури. На сусідній могилі можна було побачити свіжий портрет старої жінки. Вона посміхалася пекельною посмішкою. Жіночі обличчя взагалі здатні на страшніші гримаси, аніж чоловічі. Можливо, жіночій целюліт є пластичнішим. Колись-то попитаю в косметолога. І ще одного разу, вже в наші часи, ми поїхали до могили вночі. З приятелем і двома веселими дівчатами.

Тут я роблю відступ для розмишлізмів.

Що змушує людей протистояти монстрам? Йосип Бродський відповідав на це питання просто: «Долг смертных ополчаться на чудовищ». Отож, якщо політика та секс ще не висмоктали з вас усі життєві сили, необхідні для здійснення героїчного чину, ви завжди можете виконати свій священний обов'язок смертного (який, на моє глибоке, високе і широке переконання, є чимось близьким до священного обов'язку захисника Вітчизни). Зовсім легко вам це буде зробити, коли не десь в далекій Трансильванії, а поряд з вашою відключеною від теплоцентралі багатоповерхівкою мешкає потвора (головне не сплутати виплодка мороку з членом несимпатичної вам партії). Детальніші інструкції — в серіалі «Баффі, винищувачка вампірів». Особливо уважно прогляньте серії від четвертої до тридцять шостої включно. Окрім сімнадцятої. Сімнадцята — повна лажа.

Наявність в Івано-Франківську могили вурдалака, таким чином, відкриває небачені можливості для виховання цілої генерації справжніх героїв. Викладена нижче друга частина історії про вампіра з вулиці Київської могла б стати додатком до підручника з вурдалакознавства. Назва додатку: «Польові дослідження початку XXI століття». Цю ж історію можна було б також назвати «20 років потому», адже від часу наших пиятик з дідом Л. на старому міському цвинтарі (про що, нагадаю, йшлося у першій подачі «Проблеми вампіризму…») до описуваних нижче подій минуло два десятиліття.

Отже.

Того вечора ми грали в більярд. Вчотирьох. Автор цих рядків (або як писали виховані гувернантками літерати XIX століття: ваш покірний слуга), плюс власник однієї з місцевих газет (не «Анонс-контракту», ні, ні…), плюс приємна дівчина А., плюс її подруга — найприємніша дівчина Н.

В небі стояв повний місяць. І колір його був пекельно-червоним. Як колір сукні, в якій Сельма Гайєк рекламує губну помаду «Avon». (А, може, це мені тепер так здається? Я ж бо просто тащуся від Сельми Гайєк, особливо після «Фріди»). Більярдний стіл був перекошеним і кулі мандрували бридкими траєкторіями. Досконалість не вичакловувалась. З відчаю я спробував втнути «массе від чотирьох бортів». Пши-и-ик. Ледве не порвав покриття. Після чергового фуксу, роззлощений і натхненний, я чомусь запропонував: «Їдьмо до вурдалака». Дорогою купили ліхтарик.