Тепер я намагаюся згадати: що ж стало тим поштовхом, тим фатальним імпульсом, котрий змусив мене сказати ці три слова? Може, хтось із дівчат нагадав мені чарівну Баффі? Але після коктейлів, усіх тих «маргарит», «кривавих мері» і «подвійних лонґів», ми всі були скорше «буххі», аніж «баффі». Може, сухий кістковий стукіт більярдних куль породив підсвідоме прагнення цвинтарної містики? Танцюючі кістяки там усякі, черепи, срака-дошка… Невідомо.

Цвинтар, у свою чергу, зустрів нас поганим освітленням. Не вистачало червоної лампи справа і синьої зліва. Себто, голлівуду. Я вирішив додавати пекельного настрою і час від часу вимикав ліхтарика. Наші баффі від того трохи попискували.

«Шо ти робиш?» — нарешті спитала приємна дівчина А.

«Пильнуй лівого борта, мала, — порадив я. — Ота нечисть підкрадається переважно зліва».

«Там щось є», — сказала найприємніша дівчина Н.

«Де?» — спитав власник газети.

В цей момент ліхтарі стали блимати.

«Га?» — спитала Н.

І ми побачили могилу вампіра. Й щось біля неї.

Потім кожний висував свою версію, але всі погоджувалися з тим, що нечисть лізла через кущі і була переважно чорного кольору. Кожний, безперечно, відчував щось своє. В мене виникли всі можливі асоціації від Барлоу з Салема до «Чужого-3» і Дракули від Френка Копполи. Така вже природа начитаної людини — що б не відбулося, робити посилання на відповідну сторінку відповідного тому. Це фатальніше, аніж постійне невезіння у подвійному карамболі. Ще я побачив мацаки тої істоти. Немов чорні кістки, загорнуті у зотліле дрантя. Виявилося, що ніхто, окрім мене, тих мацаків не бачив.

Приємна дівчина А. потім стверджувала, клялася і божилася, що чорна сила видавала звуки на межі людського сприйняття. І що всі втрати взуття при втечі якось пов'язані саме із цим феноменом. Ми сперечалися. Суперечки виникли також щодо того, хто ж, врешті-решт, почав тікати першим. Я взяв ганьбу на свої рамена. Ми повернулися під вогні та лямпи великого міста, пішли до нічного клубу і довели його персонал до тихої істерики. Горілка була теплою, до шампаньки накидали льодів. Салати виявилися невмотивовано дорогими, капустяними і замішаними на дешевому майонезі львівського жиркомбінату «Щедрий дар». Розмова мляво крутилася навколо лиликів і кажанів. Я пригадав щось з репертуару діда А., але успіху не мав. Всі думали про своє.

Ще пізніше приємна дівчина А. сказала:

«Я розповім про все це сестрі».

«Нащо?» — насторожився я.

«Вона про таке любить слухати».

Я міг би замислитися щодо строкатості людських уподобань, але найприємніша дівчина Н. запропонувала кращий варіант релаксації. Передранкові сни були сині. Й червонуваті праворуч.

«Катя живе у жорстокому світі», — чую я крізь дрімоту рекламну настанову вікторини «Нє радісь красівой». Ще мить плюс півмиті — і я уві сні. Мені сниться лялька Барбі, яка тримає в тендітних пластмасових рученятах важкий кругляк каналізаційного люку. Іграшкового такого люку, з витонченою дизайнерською імітацією багнюки, бурої плісняви і залишків зеленої фарби.

Від такого екстремального барбі-арту мене знову виштовхує в реальність. Спальна кімната. На екрані телевізора головний персонаж відповідного серіалу — та потвора в окулярах з гросбухом, у яку жорстокі гримери перетворили симпатичну російську акторку Неллі Уварову. Я відвертаюся і мурмочу: «Чому люк, звідки той люк?» Звідки та Барбі, я чомусь не запитую. Ага.

Відвернувся. На ліжку стоїть ноутбук. Посеред екрану мерехтить запитання: «Чому каналізаційні люки круглі?» Оу-вау! Я придивляюся до околиць мерехтіння. Інтернет-ресурс censor.net.ua. Тамтешній форум. Тему каналізаційних люків почав «Бегемот» ще у січні минулого року. За рік — майже тридцять тисяч переглядів, три тисячі з фостиком коментарів. Вірші, присвячені каналізаційним люкам і шахтам, філософські роздуми і приколи на ту саму тему. Оди і мадригали. Це вже навіть не «оу-вау», а ціле «о-о-оу ва-а-ау»!

«Ось чим ви насправді цікавитесь, люди!» — починаю розуміти я вологу правду життя. Отже, інтерес до примарного існування «підземних жителів» не врізав дуба разом із казковою чорною куркою. Цей інтерес, навпаки, квітне і розквітає (вибачте за тавтологію). Стомлені безглуздям «середнього світу», його мешканці шукають брами до «верхнього» і «нижнього» світів. Брами «верхнього», кажуть втаємничені, десь далеко-високо. Десь у Тибеті.

Зате з брамами «нижнього» жодних проблем — трошки завзяття та уяви і ми, шановне панство, рушаємо шляхами паралельного світу. Того, котрий за круглою чавунною накривкою банального каналізаційного люку. Цей «нижній світ» не такий теплий і зручний, як наш. Зате й не такий безглуздий. Там не живуть серіальні «каті». І не проводяться телевікторини. «Матриця» там не «форевер». Там тільки щурі і дігери. Себто, найближчий і, можливо, найсмердючіший варіант тої «справжності», якої останні кілька десятиліть декому бракує на стежках «середнього» світу.

Від виборів, серіалів, реприватизацій, «янголів чарлі» і помічних бабок світлан, олен і стефаній до цегляного перехрестя підземних хідників усього вісім метрів. Чотири метри металевої драбини і ще чотири — цементованої рури з написами тридцятирічної давнини. Там, на перехресті, наш гід сідає на роздовбаний ящик, закріплює на стіні шахтарську лампу і каже:

«Ось тут і бачили того велетенського щура. Тут він бомжа догризав».

У моєї подруги — живої довгоногої Барбі — більшають очі. Вона притискається до мене. Заради одного цього притискання я готовий увімкнути додаткові ресурси фантазії і уявити здоровенне щурисько, яке (он за тою залізною діжкою) відгризало волоцюзі кошлату голову. Лилася кров, жахливо ляскав стінами двометровий голий хвіст. Ні, триметровий. Двадцять сантиметрів у діаметрі біля сраки. А навколо пищали менші щурики, очікуючи недогризків… Тут царство Гадеса. І його слуг. Вони вартують того, щоби стати героями нових казок. Принаймні вартують того, щоби ними лякали дівчаток. Видобували адреналін з глибин їхніх досконалих і ніжних тіл. Тіло, виділяючи адреналін, пахне старою порцеляною.

Гід задоволений ефектом від своєї розповіді. Він посміхається і веде нас далі, на нижчі поверхи «нижнього» світу. Показує завалене устя старовинного підземного хідника «часів Потоцьких», освітлює нішу, в якій нібито знайшли кістяк та одяг жінки, зниклої три роки тому, заводить нас до великого круглого приміщення, яке дігери називають «храмом». Стелю тут підтримують грубі кам'яні колони, а посередині височіє щось на кшталт вівтаря. Жертовника. Гід виправдовує всі мої сподівання. Він починає розводити про «сатанистів», «чорні меси» та інші таємні страхіття підземних святилищ. Показує Барбі намальовані крейдою та вуглем перевернуті хрести і пентаграми на стінах «храму». Чесно відробляє п'ятдесят гривень. Молодець.

Повернення стає насолодою. Холодному і сірому зимовому небу «середнього світу» ми з Барбі радієм як найкращому видінню у житті. Барбі підстрибує від захоплення. Нам вже не треба ніякої «справжності». Ми готові дивитися «Нє радісь…» і навіть «Ніндзю з Беверлі-Хілз». Пити розчинну каву, їсти «мівіну» і любити ріднесеньку «матрицю». До чергової депресії, зрозуміло, коли тепла кава «середнього» знову почне вертатися до горла. Але тоді мене вже не спокусити люком. Краще потратити трохи баксів і таки відвідати Тибет. Завтра подзвоню в агенцію і спитаю «кіко то вартує до Лхаси». Про всяк випадок.

Що довшим стає мій список «особливих людей» сьогодення, то менше мені хочеться називати їхні прізвища, імена або псевда. Спроможності розвідок, папарацці та просто цікавих піплів зростають. Безпечніше казати «він», «вона». Принаймні гріха вибовкування чужих секретів таким робом можна уникнути. До пори до часу…

Отже, про «нього».