А він використав цей момент, щоб подивитися собі за спину, й ледь не зламав шию, виконуючи цю вправу. Те, що він побачив, примусило його забути танцюючу Нікту. З-під коріння дуба вистромлювалися щелепи і пурпурові надкрилки велетенського жука, який перегризав залоєне мотуззя.

«Я вірю тобі, вірю!» — подумки крикнув він невидимій Акробатці і страшенним зусиллям примусив себе зберігати спокій і не напружувати м'язів.

Покрутивши гепою, Нікта підбігла до нього і нахилилась, промовляючи:

«Подивимося, подивимося…»

Не встигла вона помацати Анемподестові між ногами, як той різким рухом звільнився і вдарив її головою у чоло, а затерплими руками в потилицю. Розпухлі долоні не відчули болю, але дочка костоголового без жодного звуку повалилася йому на ноги і вцюнькалася. Анемподест бридливо відштовхнув її, закам'янілими пальцями витяг з рота гамана, з дерева — ножика і перерізав мотуззя під колінами. Через якусь мить він біг густими чагарями. Тікав прочанин у протилежний від Хирлиці бік і зупинився тільки тоді, коли остаточно закінчилися сили і серце почало виламувати ребра.

Перед ним простягалися безкраї мочарі, помережані острівцями уздовж проймистих озер, порослі березами та кугою. По берегах болотистих вод росли жовтуваті лишайники, їжилися гостролисті куші. Прочанин майже з насолодою обдивився навколо, вітаючи власний порятунок і дикість цієї місцини. Він обточив ножем осикового посоха і рушив болотом на північ, орієнтуючись по замшілих деревах. До халабуди вертатися було ризиковано. Він згадав нічну пожежу у маєтку.

«Якщо нічна злива не загасила грань, там можна буде зігрітися», — передбачив Анемподест.

Заледве прочанин проминув мочарне царство, як ізнов закрапав дощ. Занили уламки вибитих зубів.

Але тепер йому щастило. Йдучи луговиною, він набрів на свіжий труп якогось челядника і не погребував одягом вбитого. Розбійники, щоправда, не залишили взуття, але добротна ліврея з атласною підкладкою та позументом відразу зігріла тіло й зупинила остуду. Як тільки перестали цокотіти зуби, невідомі Сили послали Анемподестові нові корисні знахідки: у кишенях лівреї покійник ховав перекладене полотниною вуджене сало, у Драбантовому гамані знайшлося добре просушене тютюнове зілля. Перетрушуючи старий одяг, прочанин відшукав свою монетку. Стару сорочку він роздер на ганчір'я і пообмотував ним порепані ноги.

Дорогою обдумав план помсти. Знаряддям її мав тепер стати отаман Приблуда, адже викрадачі дзеркала виявилися адамітами[29], себто затятими ворогами православної віри, котру отаман заприсягся боронити перед святими хоругвами Низового Війська і ясновельможного гетьмана Хмельницького. «Самі лише „лікувальні“ пацюки батька навіженої псиці потягнуть на достатній для страти доказ», — вирішив прочанин. Він уявив собі голісіньку Нікту, яка звивається на просмоленому стовпі, припечена між ніг розжареним залізом. Ця фантазія так наснажила Анемподеста, що він навіть замурмотів під ніс козацьку пісню:

Тепер-но залишалося лише зустріти славного ватажка або ж його осавулів.

Невдовзі лісова стежка вивела учня авви Макарія на битий шлях. Кам'яні стовпи з вирізьбленими гербами і прізвищем Пясечинських вказували на дорогу до руїни. Повз стовпи до згарища сунули гурти зміївчан, котрі небезпідставно вважали, що козацький грабунок є швидким та нефундаментальним, і поспішали доповнити його ретельним селянським пограбуванням. На Анемподеста ці зосереджені спрацьовані кріпаки уваги майже не звертали. Лише кілька легковажних парубків нишком реготали з його лівреї.

Маєток ГІясечинських-Сунцичів був невеликим і заслуговував лише на титул фільварку. Побудований він був у вигляді літери «П» і мав декілька прибудов для челяді та свійської живності. Фундамент його закладено було ще за Жиґимонта Авґуста, себто за сто років до Хмельниччини, непереможним лицарем Амвросієм Сунцичем і поблагословлено архиєпископом Вевелем. Але святительське благословення не принесло очікуваного нащадкам Амвросія. Занепад роду Сунцичів, яким Господь посилав дітей переважно жіночої статі, став би остаточним після Цецорської битви, де загинули всі чоловіки цієї фамілії, якби не шлюб Варвари Сунцичівни з хорунжим Михалом Пясечинським, улюбленцем короля Володислава. Посагом Варвари стали неосяжні Хирлицькі землі і село Зміївка. Родині цій пророчили плодючість і славу, але доля знову жорстоко познущалась над пророками. Захололі тіла Михала і Варвари тепер висіли на брамі з висолопленими язиками, а фільварок сходив димом під дощовим липневим небом. Старший син хорунжого воював на півночі, у війську Радзивіла, а молодшу доньку козаки Приблуди не знайшли, попри ретельні та різноманітні допити челядників.

Коли Анемподест наблизився до згарища, там вже добігала кінця бійка двох найзаможніших родин за щойно знайдену скриню. Оббита товстезними мідними смугами, зроблена з почорнілого дуба, скриня обіцяла чималий скарб.

«Це ж те затаєне золото, котре Амвросій привіз з Московії після Псковського походу[30]», — пошепки бубоніла сірома. Вона не наважувалася устрягати між найкращих людей Зміївки й дивилася бійку з безпечної відстані. Перемагала ж родина Журавичів, до якої належали війт та парох сільської церкви. Кремезний Василь Журавич якраз гамселив жердиною опорного бійця родини Канюків. Старий Северин Канюка вже спливав кров'ю під обгорілим возом, його жінка голосила, а старі зміївчани похитували сивими головами у такт її лементові.

Анемподест став за гуртом селян і голосно промовив:

«Це проклятий скарб. Хто його візьме, той загине».

Зміївчани повитрщувалися на нього, але війт Іван Журавич грізно насупився, трусонув рудуватою цапиною борідкою, підняв свій старостівський посох і вирік прочанинові:

«Йди-но звідс', чоловіч' Бож', від гріха».

Анемподест знизав плечима і пішов шукати гарячий жар.

Шукане знайшлося в одній з прибудов колишнього фільварку. Обігрівшись, Анемподест зробив розвідку, перекинувся кількома словами із селянами, котрі вперто розгрібали димне румовище, і обміняв знайдену у прибудові підкову на саморобну люльку. Тютюн Голомозого не розчарував учня авви Макарія. Зілля виявилось лагідним і віддавало в ніс травневим медом. Він наповнив легені димом і замарився у млосній знемозі. Сон прийшов непомітно й відразу зафарбованим у сіро-зелені кольори Опадлом.

«Зі щасливим поверненням, Витискуваче!»

«Дякую тобі, Сапфіро, — Анемподест низько вклонився дівчині, повертаючи амулет. — Якби не твій червоний жучара…»

«Потім розповіси, — зупинила його Марципанова Акробатка. — Нас чекає Веселий Глобус на Карнавалі. До речі, це він вигадав переселити кількох лев'ячих жуків до Матні, щоби захистити Витискувача від Карни. Коли зустрінетеся, не забудь йому подякувати. Переселення потребує значних зусиль, надто тепер, коли Матня захитана».

Вони одразу рушили стежкою у напрямі скелястого пасма, якого при першій візитації до Опадла прочанин чомусь не зауважив. Стежка була вкрита дрібним пилом кольору великодньої паски. Йти виявилося неважко, ненав'язливий вітерець розганяв задуху. Обабіч стежки росли покручені дерева зі стрілоподібним листям. Дрібні жовтуваті квіти вкривали потовщення на гілках опадлійських дерев. Численна комашня гуділа над тими рослинами, перекидуючи з квітки на квітку свої тлусті черевця. Побачивши, як Анемподест крутить навсібіч головою, Сапфіра заговорила:

«Ти повинен знати дещо про цю явність, бо вона має незрозумілі на перший доторк якості та явища, які в Матні явлені дрібніше або ж непомітно. По-перше, тут сильніший, аніж в Опорній Реальності, вплив Напередвизначеності».