«Я вже втретє чую це слово…» — якомога чемніше перервав її прочанин. Його вже починала дратувати премудра впевненість молодої дівки, яка у справжньому світі була, швидше за все, упослідженою злидаркою, з тих, котрих старші комедіанти віддають на примхи за кілька дрібних монет, а то й за пляшку оковитої. Він сам, ще бурсачачи в Братській школі, купив дівчину з мандрованого вертепу. Та кістлява потворка всіма отворами відпрацювала півфлорин й була до сліз вдячна бурсакові, що нагодував її вечерею…

«Зараз ти зрозумієш, — перервала його гріховні спогади Марципанова Акробатка. — Подивись уважніше навколо себе і ти побачиш сліди Напередвизначеності. Зауваж, до прикладу, розміри і форму навколишнього каміння».

Анемподест чмихнув, але скористався порадою і, дійсно, помітив вражаючу подібність скельних уламків уздовж дороги. Здавалося, той, хто носив гордий титул Деміурга цього світу, не завдав собі клопоту урізноманітнити його дрібне начиння, а змантачив принагідну мізерію за єдиним взірцем. Та ж недбала навмисність й та ж разуразна повторюваність простежувалися у конструкціях дерев.

«Помітив?»

«Якесь пекельне збочення», — чесно визнав учень авви Макарія. Він почав повторювати про себе Ісусову молитву.

«Глобус називає це „феноменом трафаретності“, — прокоментувала мешканка Опадла, — себто найпростішим та найневиннішим проявом Напередвизначеності. Набагато гіршим і маркотним є те, що всі населенці Опадла приречені на дурну та стомлюючу повторюваність життєвих пригод і не спроможні подолати її власним вибором. Вам, матнійцям, набагато легше жити свобідною волею, і доля спрямовує ваші шляхи легенькими доторками. Тутешніх вона відразу лупить по писку…»

«Отже, Напередвизначеність — це доля?»

«О ні, кабанчику, тут все не так просто, як тобі здається, — заперечила акробатка. — Доля є лише одним з атрибутів Напередвизначеності. Уяви собі світ, де невблаганний закон остаточно переміг справедливість у найдрібнішому. Це, мій солоденький, й буде явність Опадла».

«А хто ж тоді встановлює закони та навмисності сього світу? Чи благі Закони Всевишнього, накреслені у Біблії, тут нечинні? Чи Спаситель не приходив на ці збідовані терени? Чи тутешній Мойсей не піднімався на тутешній Синай? Чи кров Викупителя не пролилася й за спасіння душ цього спотвореного краю?»

«Я не чула нічого, що нагадувало б тутешнє Євангеліє, — визнала Сапфіра. — Глобус вважає, що Всевишній дарував Деміургу Опадла певну самостійність і право на самобутнє і просте владарювання через Напередвизначеність. Як сказано у Діяннях Апостолів: „Попустив Бог ходити шляхами своїми…“ Можливо у цьому є певний Божий задум, адже Опадло вже багато століть є непохитною фортецею у війні Благих Сил проти Абсолютного Зла і криївкою для Витискувачів на кшталт тебе. Тут у нас щось на зразок обложного стану: підставляти другу щоку якось недоречно».

«Що таке Абсолютне Зло? Сатана?»

«Сам побачиш невдовзі. У вас, в Опорній Реальності, воно діє лише через своїх послів і блазнів, а тут перебуває у первісних, лютих та хижих подобах, достеменно як у часи Люциперового бунту, міріади річних циклів тому. Буде тобі на що подивитись», — запевнила Акробатка.

«Себто оця Зумовленість якимось чином захищає від Абсолютного Зла?»

«До певної міри. Адже тільки надмірності свобідної волі спокушають до повстання проти Всевишнього. Люципер теж спокусився владою через свобідну волю. Глобус каже, що Напередвизначеність заважає Абсолютному Злу маскуватися під зло звичайне».

«А чи ти бачила тутешнього Деміурга?» — несподівано навіть для себе запитав прочанин. З кількох пекучих запитань, які безперервно крутилися в його голові, це випало на язик випадково.

Тут Марципанова Акробатка витримала нестерпно довгу павзу. Потім, ніби порадившись з кимось невидимим, відповіла:

«Він зустрічає кожного переселенця до Опадла».

«І хто він?»

«Старий ледащо і сплюх, — несподівано розсміялася дівчина, чим вельми здивувала учня авви Макарія, не знайомого досі з таким вільним ставленням до метафізичних ієрархій. — Чи не бачиш оцього всього навколо? Йому ж ліньки навіть каміння зробити по-справжньому. У нього ж не явність, а вічна така чернетка!»

«Невже тут немає ніяких суттєвих переваг над моїм світом, світом Біблії і Спасителя?»

«Чому ж немає… Є одна, як на мене, незаперечна перевага», — Сапфіра зупинилася і прочанин зупинився разом із нею, передчуваючи якесь важливе повідомлення. Дівчина подивилася Анемподестові в очі, потім повідомила:

«Тут відсутня найважливіша умова свободи — смерть».

…Вони йшли вже близько двох матнійських (тобто земних) годин, не відновлюючи філософської розмови. Іноді дівчина звертала прочанинову увагу на чергову рослину чи комаху, називаючи її опадлійське найменування. Назви були переважно несимпатичними, на кшталт «піховриків», «бзадрагів» та «кокораток». Анемподест повільно перетравлював (і майже не запам'ятовував) почуте й далі дивувався одноманітності навколишнього пейзажу. Тепер він помітив, що обабіч дороги не видно жодних залишків навіть давнього будівництва: ні захисних споруд, ні дренажних канав, ні насипу. Скельна основа дороги була цільною та рівною, наче створеною одночасно з цим тисячолітнім плато. Дрібні тріщини і каверни вкривали її поверхню, але ноги немов відчували віковічну непохитність суцільного базальтового моноліту. Йдучи цією навмисною площиною, він уявляв себе самотнім християнським місіонером, закинутим у безнадійно язичницьку країну, де якщо і чули десь-колись Євангельські істини, то неспроможні були застосувати їх до спотвореного зв'язку між причинами та наслідками. Безсмертя населенців Напередвизначеного краю не дивувало прочанина. Він пам'ятав слова святого Апостола Павла: «Не всі помремо, але всі змінимося». Його, одначе, трохи ображала неуважність місцевої влади, яка уповноважила зустріти бажаного гостя не тутешнього філософа або ритора, але безвідповідальне похітливе дівчисько невизначеного походження, якому подобалося називати високовченого пілігрима «кабанчиком», а всесильного владику Опадла — «старим ледащо». Він відчував іржу небезпечної анархії на стовпах сього світу.

Гірське пасмо тим часом наблизилося. Це був вивітрений кряж зі слідами карстової руйнації. Здавалося, скелі сягають неба, але ця ілюзія була лише наслідком тутешніх оптичних ефектів і зблизька скелі виглядали менш монументально. Над їхнім зовнішнім фронтом підносилася баштоподібна гора червонуватого кольору. Її потужні гранітні ребра різко контрастували з сіро-жовтими наростами рельєфу. Підніжжя гори було просвердлено шахтними отворами і вкрито конусами відпрацьованої руди. Дорога ідеально рівною стрічкою підносилась до гірської платформи і впиралась в одну із шахт. Ліворуч від неї стояли невеликі кам'яні будівлі з освітленими вікнами. Необжиті землі лишалися позаду.

«Це — Райдужна Гора, найвища у цьому квадранті Опадла, — повідомила Сапфіра. — За нею розташована Долина Драговозів, на якій розкинулися місто Картагена і сам славетний Картагенський Карнавал. Туди ми прямуємо».

«Ти бачила мапу сього світу?»

«Звісно. Вона висить в Музеї Абсолютного Зла, у Залі Стратегів».

«А мені можна буде глянути на неї?»

Дівчина здивовано глянула на прочанина:

«Авжеж. Ти ж — Витискувач».

Анемподестові здалося, що настав час означити своє місце в тутешній ієрархії. Невизначеність у цьому питанні вже кілька годин скуботала найпотаємніші закутки його вразливої і помисливої натури. Він спитав з удаваною байдужістю:

«А Витискувач за владою вищий від Стратега?»

«Стратеги були в цій явності у давнину, коли населення Опадла було чисельнішим, а битви з Абсолютним Злом розгортались у всіх квадрантах і вздовж морського узбережжя. Тепер моя реальність переживає часи занепаду, колишня столиця Стратегів Оста-Йезд зруйнована чотириста років тому, а війська Благих Сил відступили до гірських фортець. Ми в облозі і нам з тобою сьогодні дуже пощастило добратися до Райдужної Гори без пригод. Від берега Голого моря виступила армія потвор. Сотня ґоблінів, зграя мантикор і два велетенських садхузаґи. Буде битва».