— Д-дійсно. З чого б ц-це… — Вигилярний намагався сконцентрувати свої думки. «Яка людина не мала коштів на житло? Це Моцарт не мав коштів на житло? На яке-яке житло?..» — повзало й не сповзалося у його голові.
— От читаємо у спогадах учня Сковороди Ковалинського, що Григорій Савич порівнював Біблію з храмом, — вів далі Гречик. — «Я дивуюсь сенсові храму, але тим не відкидаю його зовнішності», — каже Сковорода. Це ж, наскільки мені відомо, пряма цитата з масонського ритуалу. Хоча, можливо й таке: учень вклав до уст вчителя свої слова. Ковалинський був вільним муляром, навіть очолював ложу. Може тому його «версія Сковороди» цитує масонські тексти?
— Мас-сонські текс-сти… — промурмотів Вигилярний.
— Ото ж бо й воно… Ти в чомусь правий, Павлику. Написали гори наукової літератури, а скільки ще в Григорія Савича залишається нерозкодованого. Візьмемо його трактат «Ікона Алківіадська», де він побіжно згадує про Єхидну. Чи знаєш ти, хто така Єхидна? Не знаєш. А Сковорода знав!
— Ц-це твар-рючка така, — насилу вимовив Вигилярний. Крізь теплий туман, що огортав голову, він раптом усвідомив: розмова, яка кілька хвилин тому так близько підійшла до чогось насправді важливого, тепер опинилася від того важливого дуже-дуже далеко. Він не зміг би пояснити, якими шляхами до нього прийшло це усвідомлення. Проте — попри сильне сп'яніння — він впевнено відчув космічну відстань між тим знанням, про яке старий натякав, кажучи «якщо тебе не випередять», і теперішніми його викладацькими вправляннями в ерудиції.
«В ерундиції», — посміхнувся сам до себе Вигилярний.
— Тварючка? — презирливо перепитав у нього Гречик, дивлячись кудись далеко, в напрямі золотавого західного обрію. — Й зовсім ні. Не попав. Мимо. Єхидна, Павлику, — це така жінка-змія з давньогрецької міфології. Донька Форкіла і Кето, а за іншими міфами — Калірої. Живе вона у печері. А знаєш, ким були бабка і дід Єхидни? Гея і Понт Евксинський, себто, як ти розумієш, Земля-матінка і Чорне море. Нічого тобі не відкрилось у цих розкладах? Ні?
Вигилярний заперечно похитав головою.
«Понт як понти, — у його свідомості крізь теплий туман промкнулась недоречна аналогія. — Маєш тобі… І нащо він мене грузить тою своєю єхидною? Про ту бридку єхидну у Сковороди хіба що півтори згадки».
— …Це ж секретна гностична алегорія про перешкоди на шляху богопізнання! — на професора зійшло лекційне натхнення. — Як пише Григорій Савич в іншому місці: «Ти єхидно ядовита. Но ми тебе в руки беремо». Отак! Беремо у руки! Це ж не просто так написано. У вірші Феодосія Гостевича, сучасника Сковороди, також читаємо:
Зрозумів? Що таке «сімо і овамо» знаєш? Маєш знати, ти ж історик. У перекладі із старослов'янської «туди і сюди». Куди не підеш ти, значить, а онука Геї і Понту усюди сидить. Усюди! «Чому так?» — питаємо. Що мав на увазі законник Феодосій? А таки дечого мав на увазі той немитий старець святогорський. По-перше, абись ти знав, середньовічні алхіміки, а потім масони у своїх трактатах називали «єхидною» фундаментальну земляну субстанцію, яка відділяється від філософського каменю на другій стадії його визрівання. Єхидна — це символ ґрунту, основи. По-друге, це земля поряд із Понтійським морем. Себто, питаємо, це алегорія чого?
— ?..
— А сам думай. І от тобі ще для роздумів: згідно з міфологією, Єхидна від свого сина Орта народила Немейського лева. Того, якого потім Геракл убив і в шкурі його шлиндав. Єхидна — мати левів. Тобто, якщо розкрити тодішню символіку, вона є матір'ю воїнів… Але ти, чоловіче, зовсім вже стомився, — зрозумів Гречик, заглянувши у безнадійно замутнені очі гостя. — Давай я тебе тут, у себе, спати покладу. Завтра ми продовжимо, маю тобі дещо показати…
Протазій Духніч був чоловіком середнього зросту, обличчя мав кольору печеного яблука, а зросле черево прикривав добрим камзолом вірменського крою, вісоновою вишитою сорочкою і широким атласним поясом з орлястою фібулою, всипаною гранатами і смарагдами. Він прийняв Григорія у кабінеті, сидячи на підвищенні, за масивним столом. На стіні висів портрет короля Августа, представленого у повний зріст. Невідомий маляр зобразив суверена кособоким і з носом-картоплею.
Татусько Прот перехопив веселий погляд Григорія, кинутий на потворне мальовидло.
— Негоже на образ монарха глумливо зиркати, — проскрипів резидент. — Бачу я, що ви, пиворізи[14], нині геть знахабніли і страх Божий загубили, по питних склепах сидячи.
— Я не пиворіз, добрий пане, я спудей, — Григорій опустив очі долу.
— Якого колегіуму?
— Тринітарського. Того, що у Пресбурзі.
— Уніят?
— Належу до страдників ставропігійного братства…
— Не бреши, — обірвав його Прот. — Які там ще «ставропігійні братства»? Про що таке мелеш? Це ти у Московських землях перед благочинною експедицією на малознайку перекинешся. А тут такого не роби. Не раджу. Я таких як ти лайдаків наскрізь бачу. Якщо ти не перекинувся до унії, то яким таким робом отці-тринітарії пустили тебе школярувати? Га? Що мовчиш, рабе Божий? Язика проковтнув? Символ Віри у своєму колегіумі у котрий спосіб голосиш?
— З філіокве[15].
— Отож бо й воно, братчику-перекінчику, — недобре посміхнувся резидент. — Але нехай, Бог із ним, з уніятством твоїм… Покажи хрисовули.
Григорій одним рухом відірвав від свити шмат підкладки. Дешеве сукно, знане у східних краях як «тузинка», легко розійшлось по нитках. З тайника спудей дістав листки тонкого пергаменту, вкриті шифрованим письмом. Прот обережно взяв ті пергаменти, пробіг очима шпигунську криптографію і запроторив її до секретера.
— Бери, — резидент поклав перед Григорієм чотири монетки.
— Ще обіцяли пролонгацію[16].
— Яку?
— На перебування у землях Речі Посполитої.
— Того мусиш чекати.
— Тута?
— Хочеш тута, а хочеш — деінде… А що, — примружився Духніч, — у моєму домі погано харчують?
— Харчують ізрядно, вельми дякую. Особливо смачна у вас юха, такої не вкушав аж від самого Пресбурга. Та й пивко нівроку.
— А чого дівками гидуєш? Слабосильний?
— Сказано у Писанні: побачиш небезпеку, обійди її.
— І в чому ж небезпека?
— Серед незбереженого жіноцтва, добрий пане, примножились хорі. На хворобу Онорія, чухалку, висип святого Роха і на жовту вужелицю. Я всього того страшенно боюсь.
— Боязкий, значить… — похитав головою Духніч. — А я вже хотів тобі доручити дечого… До Києва раптом не збираєшся?
— Ще ні. Прагну моцніше підперти свої вбогі знання премудрістю латинською.
— Вчитися любиш. Це славно. Abeunt studia in mores[17]… А, скажімо, до Риму подужаєш дістатися? Там ваші теж школярують. І латинської премудрості там окіян неозорий.
— Але ж на таку виправу, добрий пане, і гроші потрібні, і глейти вельми безсумнівні. Серед спудейства подейкують, що папезькі шандари[18] східних не жалують.
— То не твої турботи.
— Як скажете, добрий пане. Італію я би хтів подивитись.
Кілька довгих, тягучих хвилин у кабінеті панувало мовчання. Потім Прот запитав:
— Чув, може, що коронний гетьман[19] нині при смерті?
— Всі, добрий пане, під Богом ходимо.
— Цей вже доходився. Він у Римі має конфідентів серед очільників папежної курії. Для Риму він ніколи не шкодував ані сил, ані часу. Грошви також. Хоча пан гетьман і числився знаним чаклуном, і з чорнокнижниками золото варив, папежники давали йому з тих гріхів відпущення. Значить, було за що відпускати. Мусиш вивідати таке: коли пан коронний гетьман представиться, через кого із тутешніх Рим ворохобитиме наші землі.
14
Пиворізи — мандрівні дяки.
15
У католицькому і греко-католицькому (після Замойського Синоду 1720 р.) Символі Віри, на відміну від православного, затверджено, що Дух Святий сходить як від Бога Отця, так і від Сина (лат. «філіокве»).
16
Пролонгація — продовження терміну дії глейту або іншого дозвільного документа.
17
Заняття відображаються у вдачі (лат.).
18
Шандари — жандарми (утор.).
19
Великий коронний гетьман — магнат Йозеф Потоцький, титулярний воєвода київський; лідер профранцузької шляхетської партії в Речі Посполитій. Помер після тривалої хвороби у травні 1751 року.