— Але ж то справи високих волостелинів, дигнитаріїв, — смиренно зауважив Григорій. — А я людина дрібна і безчинна. Як такі важні сакраменти сам-один буду вивідувати?
— Відсутність великих чинів у таких справах лише допомагає. Мале там прослизне, де велике застрягне… З дрібних каменів, Григорію, великі лавини зачинаються. Повір мені. Я про то відаю. Підеш до землі італійської паломником. Якраз на паломника персона твоя є подібною… — Прот пошукав серед паперів, знайшов якогось листа. — І ще буде тобі легше завдання. Кажуть, що Грицько Орлик[20] таємно і під чужим ім'ям подався до Венеції. Треба визнати, що саме йому там треба і з ким він там буде бачитись. Там нині турецькі чільні люди перебувають, може, він там з ними інтригуватиме. А може, й щось інше, бо від того Грицька ми постійні партизанські напади бачимо… — резидент помахав листком, ніби на ньому були позначені згадані «напади». — Тепер на півночі назріває війна зі шведами. За два місяці, кажуть, флот вийде з Кронштадта. Ми маємо бути твердо впевненими, що на півдні не спалахне бунт. Що турки залишаться мирними і не ударять у спину. Якщо тобі випаде дізнатись про справи Орлика, отримаєш добрі гроші на подальше школярство. І в Києві буде кому за тебе перед Леонтьєвим[21] і преосвященними слово замовити, я про те подбаю. Адже ти, Григорію, — вишкірився Прот, — істинний відступник. Регентство кинув, від Вишневського[22] самовільно втік. Та ще й до унії перекинувся. Й того усього тобі ніхто не подарує. Висіти тобі на дибі, братчику.
— Я від батьківської віри не відступав. А Гаврила Федорович сам мене від регентського чину звільнив і з капели вигнав, — тихо, самими пересохлими губами, мовив Григорій. — А щодо ваших справ, то не відаю, добрий пане, чи по силах мені…
— Не гунди, страднику. Знаєш, напевне, що від часів царя Петра до Європи посилалось немало з тих, хто в знаннях промишляти був годним. З тих школярів потім міністри, архиєреї і канцлери вийшли. Не ти перший, не ти останній. Нам про тебе відомо більше, аніж ти собі думаєш. Ти, як мені доповіли, в австрійських землях із тамтешньою масонерією тісно знався, а Орлик — фармазон наріжний, в одній паризькій ложі із самим принцем Конті сидить. Ти вже сьогодні підеш до того мальтійця, з котрим учора пиячив «Під кляштором». Будеш просити в нього рекомендації до італійських фармазонів. Я так думаю, що Орлик теж у тих кумпаніях об'явиться. Навіть не маю у тому сумніву. У Венеції їх не так вже й багато, всі один одного знають. А звідти й до Риму недалеко.
— Мені треба було б про все це помислити…
— Так ти ж на все вже погодився.
— Коли?
— Ти ж сам сказав, що хочеш подивитись Італію, — Татусь Прот не приховував своїх веселощів. — Я ж тобі, братчику, тут щойно цілу диспозицію розмалював. А вона, як сам розумієш, секретна. Тепер зворотного ходу нема.
— Змилуйтесь, добрий пане, — Григорій виглядав переляканим.
— Та ж не бійся ти так, — пхикнув резидент. — Ти ж із козаків, чоловіче, з роду воїнського. А тремтиш, немов дівка.
— Я духовного покликання муж.
— Не смертельно. У царській справі, повір мені, й архиєреї в належний спосіб тщаться, — перед Григорієм виник шкіряний капшучок. — Візьми оці таляри, братчику, і йди до свого мальтійця. Завтра на тебе тут чекатиму. Не пізніше заходу сонця. Не пізніше, чуєш? Пароль при дверях буде: «Мінерва випускає сову».
Коли за Григорієм закрились двері, Духніч витяг з таємної шухляди таблиці і заповзявся розшифровувати відомості од віденського агента, котрі приніс спудей. У першому посланні йшлося про те, що нову дружину російського посла в Австрії ніхто при віденському дворі за графиню Бестужеву не визнає. Що на останньому офіційному рауті імператриця Марія Терезія зробила вигляд, що не бачить оної зовсім, а посол Михайло Бестужев від такого привселюдного приниження впав у злу іпохондрію і залишив палац ще до подання десерту.
Ця новина незмірно втішила резидента. Він знав, що канцлер Олексій Бестужев був категорично проти одруження свого шістдесятилітнього брата Михайла на молодій удові Гаугвіц. Канцлер сподівався сам-один стати спадкоємцем братових маєтків, і цей шлюб псував йому плани. Він докладав колосальних зусиль для того, щоб і у Росії, і в Австрії поставити мезальянс брата з удовою під сумнів. Тепер ці зусилля принесли зримий плід.
«За таку симпатичну реляцію Олексій Петрович відсипле добрий капшук єфимків», — подумки підсумував Прот і взявся за друге послання, в якому містилась інформація про перебування капелярія Григорія Сковороди, сина Савого, у володіннях германських кесарів. Агент повідомляв, що означений Сковорода на ґрунті вчених занять і книжного старання зійшовся зі шляхтичем Орестом Колонтаєм, вільним муляром з ложі польських вигнанців «Пелікан до Білого Орла», а ще з угорським астрономом Белою Фері, на псевдо Ракаскій, якого минулого року афілювали[23] у ложі «Філомена». Агент нагадував, що до тої «Філомени» на Пилипів піст прийняли польського партизана Михала Конюковича — близького приятеля Орлика-молодшого.
«Як у воду дивився, — похвалив себе Татечко Прот. — Ось воно де, кубло вороже».
Він викликав до себе одного із горлорізів. Коли той став перед портретом короля, резидент запитав:
— Добре запам'ятав того святенника, що нині в нас на кухні нічліжничав?
— Запам'ятав, вашце.
— Не «вашце», матолку, а «ваша милість»! Скільки вас, дурнів, регулам[24] вчити.
— Вибачте, ваша милість.
— Підеш за ним до міста. Все маєш побачити: куди він рушить, з ким буде бачитись, що робитиме. Утямив?
— Так, ваша милість. Не вперше.
— От і добре, що не вперше. Пильнуй.
Ніч Вигилярного минула в неспокої. Уві сні він йшов безкінечною площею, забрукованою чорними і білими плитами. На цій шахматній поверхні не росли дерева, не текли ріки. Ані узвишшя, ані заглибини не порушували ідеальної гармонії плит. Плити, плити, до самого обрію лише плити. Над «шахматкою» підносилось світле високе небо. Сонце жарило десь за спиною, але сновидець жодного разу не наважився обернутися, щоби подивитися на світило. Він йшов, йшов, йшов розміреним кроком, намагаючись не наступати на плити чорного кольору. Йшов довго. Нарешті двоколірну одноманітність зламала кругла споруда — ротонда з високими білими колонами і небесно-синім куполом, яка, напевне, зійшла з картин часів Ренесансу. Ротонда здавалась храмом, але насправді виявилась альтанкою, де за накритим столом сиділа чорноволоса жінка у білій хламиді. Колір її обличчя сновидець визначити не зміг. Воно нагадувало венеційську маску, зроблену з дзеркального металу. В цій масці, здалося сновидцеві, відображалися тіні та зміни іншого, неспокійного світу. Жінка привітно усміхнулася металевими губами і жестом запросила його до столу.
Він присів на краєчок смугастого барочного диванчика, але не наважився покласти руку на сяючий золочений підлокітник. Він ніяк не міг роздивитися, що саме поставлено на стіл. Спочатку йому здалося, що на срібні тарілки покладено фрукти. Але потім червоні яблучні кулі перетворилися на розкришені пірамідки пармезану і горгонзоли. А навколо срібної миски виросли кришталеві стовпчики келихів з напоєм кольору хересу.
«Ти стомився?» — запитала жінка.
«Ні», — відповів, сам спитав:
«Хто ви?»
«Той, кого світ ловив, але не спіймав».
Сновидець чомусь не здивувався цій відповіді. Зовсім не здивувався. Це ж лише сон. Якщо у сні покійний філософ з'являється у подобі металевої жінки, значить, так треба. Він міг би з'явитися і у вигляді крилатого лева, і у вигляді мислячого вихору. Це його воля, його світ і його володіння.
20
Григорій Орлик (1702—1759) — син гетьмана Пилипа Орлика, хрещеник І. Мазепи, граф де Лазіскі Дентвіль, генерал-поручик французької армії (1759), регулярний і чільний масон.
21
М. І. Леонтьєв — київський військовий генерал-губернатор (1743—1752).
22
Полковник Г. Ф. Вишневський — начальник Токайської експедиції (1750), у складі якої Сковорода виїхав до Європи.
23
Афіляція — символічне «усиновлення», тобто законне прийняття у належному градусі до масонської ложі.
24
Регули — правила.