— Покладемо на місце, — сказав він. — Папан казав, що це якась дуже давня похібєнь. Вони її знайшли в степах, біля могил шаманок.

— Скіфська штучка?

— Ні, не скіфська. Ще давніша, звідкись зі Сходу. Папан казав звідки, але я забув.

Боб загорнув реліквію у «халат», поклав між зошитами і засунув понівечену шухляду.

— Яра вже ричить, — сказав він. — У нього сьогодні «пусковий день».

— У нас теж.

— Ні, братан, ти протупив. У нього це родове. Його ж папан на Байконурі полканом служив. Поки під зад не дали… Він тобі казав про це, нє? Це у них, як у «беркутів», коли йде зачистка об'єкту, захват і все таке. Трем і пруха нєдєцкая.

— Ясно.

— Хулі тобі ясно? — раптом наїжачився Боб. — Нічого тобі не ясно. Ти в нас тепер кар'єрний пацан, шо тобі може бути «ясно».

— У тебе загрьоб?

— Два загрьоби. Пішли до Яри, доцент.

Коли вони вже виходили з кабінету, Боб раптом перейшов на шепіт:

— Не ображайся, Міта-брате.

— Я не ображаюсь, Бобе. Проїхали.

— Ок. І про хрєновіну могильну нікому не говори.

— Я що, баклан?

— Ти не баклан, Міта-брате. Я так, шліфую тему.

— Ну-ну. Воно дороге? Золоте? Сто тисяч?

— Ти хімарь, Міто, — Боб легенько штовхнув Валерика в бік і засміявся. — Ти кончений хімаринусе, брате, кажу я тобі.

Вони вийшли на балкон якраз вчасно. Стендовий агрегат, удесяте перевірений Ярою, чекав лише на обмотування.

— Красавєц! — підтвердив Боб невисловлений захват усієї компанії.

— Ви де пропали? — спитав Яра, намотуючи на гільзу мотузку.

— Шукали. Бачиш, яка крута мотузка?

— Що в ній крутого?

— Вона шовкова, Яро-брате. Натуральна.

— Значить, міцна.

— Дуже міцна.

— Це добре. А то ця цинкова хєрня може розірвати гільзу.

— А може, музичку включимо? — запропонував Валерик.

— А може, ти по пиво підеш? — Яра не терпів попсових підходів до такої безкомпромісної чоловічої справи, як ракетобудування.

— Вже ніч, Яро-брате, де я тобі пива візьму?

— Тоді помовч, — Яра зробив паузу, відрізав зайвий шматок мотузки і додав: — Дивний ти сьогодні якийсь, братане. Задовбали тебе ті твої доценти… А тепер, пацани, відходьте.

Балкон був довгим. Валерик і Боб відійшли до найдальшого його кінця. Стендовий агрегат був тепер від них за чотири метри. Яра підпалив просотаний сіркою шнур і відстрибнув.

Вибуху Валерик не почув, лише різкий ріжучий біль у вухах і скронях. Спалаху майже не було. Він лише здивувався, як безгучно і важко падає розтрощене скло на дверях і вікнах. Стенд влетів до кімнати, наче снаряд. Якби він пролетів на півметра лівіше, то зніс би Ярі голову. Але головному конструкторові дісталося й без того: обличчя вкрилося кров'ю і сажею, волосся горіло. Боб кинувся до нього, руками почав збивати полум'я. Все навколо накрило важкою і смердючою хмарою. Валерик надихався отруйного диму й тому нечітко пам'ятав усе подальше. «Швидка», лікарня, батьки із кумедно роззявленими ротами і мертва тиша навколо.

Слух повернувся до нього лише за два тижні. І тільки частково. Праве вухо так і не відновило повністю своїх функцій. Боба батьки забрали з собою до чергової експедиції. Яра після лікарні теж з'являвся рідко. Він соромився обпаленого обличчя і потворного більма на оці. Їхня компанія поступово розпалася. Валерик так і не дізнався, відбувся врешті-решт політ ЯС-2А з новим двигуном чи ні. На третій день до лікарні завітала Анжела. Вона була у жовтому імпортному костюмі. Її виголені ноги сяяли глянцево-журнальною досконалістю.

Вона присіла на жорсткий край ліжка, відкрила блокнот із золотим відрізом і написала в ньому кілька рядків. Потім видерла з блокноту листочок, згорнула його учетверо і вклала Мітеликові-молодшому до спітнілої долоні. Валерик хотів розгорнути послання, але Анжела твердо стиснула його руку. Вона поцілувала сина артилериста у щоку і вийшла. На листку залишився номер телефону і напис: «Валерка, врачи говорят, что все будет хорошо! Уши для мужчины не главное. Если я правильно заметила, с главным у тебя всё в порядке».

Від того доленосного дня у лікарні до сонячного ранку, котрий докорінно змінив життя колишнього Міти-брата, минуло рівно одинадцять років. Другого травня 20… року старший консультант Фонду превентивної політики Валерій Петрович Мітелик з'явився в офісі о пів на одинадцяту. Одинадцятки того ранку зійшлися у містичному з'єднанні. Певно, в астралі здохло щось небуденно-одинадцяте. Рівно об одинадцятій з кімнати номер 11 вийшла секретарка президента Фонду і покликала:

— Валерію Петровичу! Вас до телефону.

Мітелик насторожився. Він чекав щонайменше шість дзвінків, але всі прогнозовані на цей день ділові й особисті контакти мали йти через його стільникові. До телефону в приймальній президента Фонду його кликали переважно через дзвінки «людей-сюрпризів». Людей небажаних, неочікуваних і часто-густо просто неприємних. Тих, які нащось шукали і знаходили його прізвище на сайті ФПП або ж були втаємничені у внутрішні ігри і розклади політичних технологів. Окрім того, у всіх серйозних офісах оголосили вихідний. Той, хто дзвонив, мав точно знати, що офіс ФПП цього року ігнорує травневі свята. Така оперативна поінформованість додавала тривоги. «Консультант — небезпечний різновид діяльності!»[2]

Секретарка шефа, струнка шістка з жорстким каре воронячого кольору, посміхнулася Мітеликові. Від тої посмішки-вищиру його плющило. З цим особливим вищиром секретарка голосно (так, щоби чули дівки з моніторингової групи) повідомляла йому новини: «Валерію Петровичу, шеф підписав наказ про надання вам внутрішнього безпроцентного кредиту на лікування вашої дружини у наркодиспансері».

Піднімаючи слухавку, Мітелик помітив зелений вогник на пульті. Секретарка увімкнула запис розмови. Вона діяла за інструкцією, але навіть цю дрібницю старший консультант заніс до переліку неблагородних справ шістки.

«Привіт, засранцю!» — сказала слухавка.

Мітелик напрягся. Голос був знайомим, але згадати відразу, хто говорить, Валерій Петрович не зміг.

«Що, не впізнаєш, Міта-брате?»

«Яра, це ти?»

«Ні, мля, йошкіни коти».

«Скільки років…»

«Одинадцять. Річниця. Як Анжела, як діти?»

«Богу дякувати…»

«Щось ти набожним став, як я бачу… Треба зустрітись».

«Сьогодні, напевно, не вийде…»

«Боба вбили».

«Що-о-о!?»

«Не кричи так. Застрелили. У хаті. Пам'ятаєш його хату? Треба зустрітись нам, Міта-брате. Терміново. Кидай усе. Я приїду до твого офісу за годину».

«Але…»

Слухавка відповіла гудінням. Секретарка відірвала очі від дисплея:

— У вас щось сталося, Валерію Петровичу?

— Так, сталося. Сталося… Господи! — Мітелик впав у глибоке гостьове крісло.

— Співчуваю, — вищирилася секретарка.

За годину Мітелик стояв на тротуарі навпроти офісної будівлі і мружився від віконних відблисків ясравого сонця. Він щойно зняв з особистого рахунку триста доларів на випадок зустрічі з родиною Боба. А також поклав до кишені диктофон і плаский балончик з паралізуючим газом. Щось підказувало старшому консультантові, що пригоди тільки починаються. Він також знав, що шістка-секретарка зараз стоїть біля вікна, щоби записати номер авто, яким Яра мав заїхати по Міта-брата. «Цікаво, чи має ця сучка бінокль?» — подумав він і сам здивувався своїй наївності. Секретарка мала портативну відеокамеру з функцією наближення віддалених об'єктів. Бінокль їй був без потреби. Мітелик якраз вирішував, чи не подзвонити, бува, Ярі й не попередити, щоб не виходив з машини, як приїде, коли почув знайомий голос:

— Іди за мною, Міта-брате.

Він рушив за довгим і худим джентльменом у блискучому сірому костюмі й блайзері. Він мало нагадував юного самодіяльного ракетника. За рогом вулиці джентльмен у сірому відкрив дверцята запиленого чорного «лендкрузера». Номери машини були київські. Мітелик на секунду завагався, потім рішуче застрибнув на високе сидіння поряд із водієм. На задньому сидінні він побачив два ноутбуки. Як і авто, вони були чорного кольору. Старший консультант посміхнувся.