— А я б на твоєму місці не либився, — сказав Яра.

Тепер, коли друг дитинства сів за кермо, Мітелик зміг його розглянути краще. Півобличчя Яри закривали чорні окуляри, тінь від козирка падала на потворні шрами, які з чола спускалися під куцу, ретельно сформовану бороду. Одягнений він був дорого і стильно. Костюм від Brioni, вашеронівський годинник, золотий ланц «Dalco». Навіть президент ФПП у «вітринні дні» не мав жирнішої фурнітури.

— А чого бракує моєму місцю? — запитав Валерій Петрович якомога безтурботніше.

— Рівноваги зі світовим ефіром.

— А, ну так, так… Ти, я так бачу, став головним конструктором.

— Головних конструкторів я по цигарки посилаю.

— Сумнівно.

— Сумнівайся, брате, сумнівайся, — Яра зняв окуляри і весело глянув на старшого консультанта. Його мертве око здавалося полакованим. — Тобі ж за фахом треба бути скептиком.

— Збирав на мене дані?

— Дані про тебе розвішані на відкритих базах. Он там, — Яра показав на ноутбуки, — шістдесят сторінок формату А4 плюс фоточки. Мене, до речі, твої CV[3] не вразили. Ой, не вразили, брате. Ти вже вибачай, канєшна… Яка там в тебе зарплата? Срана тисяча баксів? Навіть менше. Плюс сімейні проблеми. Дружина торчить, дочка втікає з дому…

— Вже не втікає.

— Радий за неї. У нас багато справ, Міта-брате.

— У нас?

— Уяви собі.

— Яро, я ще ні під чим не підписувався.

— А я тебе й не підписую, брате, схаменися. Я лише хочу тобі дещо розповісти. Про щось запитати. Ти ж не проти?

_ Ні, — сказав Валерій Петрович і відчув, що його пересохле горло потребує холодного пива. — Не проти.

— От і добре.

Джип рушив з місця, і вже за кілька хвилин вони їхали в бік Карпат. Сонце малювало на склі райдужні розводи. Обабіч траси розгорталися вітрила юної травневої зелені. Яра розповідав про вбивство Боба безбарвними протокольними фразами.

За його словами, трупи кандидата історичних наук Роберта Борисовича Адамчука та його співмешканки, аспірантки Ірини Маргель, знайшли сусіди через кілька годин після смерті. Вхідні двері квартири були прочинені, замки не зламані, ключі відсутні. Перекинуті, частково розібрані меблі, зняті зі стін килими і розпороті дивани вказували на ретельний і системно проведений обшук. У кабінеті навіть зірвали частину паркету і підвіконня. Вбивця або вбивці щось шукали, але кілька тисяч гривень, гаманець з карточками «Golden Visa» і заряджений пістолет Макарова залишили у шухляді письмового столу. Їх не зацікавила ані золота кімерійська фібула, ані важкий срібний ритон, які прикрашали домашню колекцію, зібрану ще Адамчуком-старшим. Два італійські пейзажі роботи Труша були лише зірвані зі стін і недбало кинуті під ноги. Криміналісти знайшли небагато речових доказів. Кулі від «беретти», чужорідну нитку зеленого кольору, невиразні сліди від взуття. Жодного відбитка, жодних зачіпок.

— Діяли досвідчені люди. Діяли нахабно і впевнено. Ризикнемо сказати так: діяли професійно. Цікавило їх щось дуже конкретне, — підбив підсумок Яра. — Головні питання: що вони шукали? Чи знайшли вони те, що шукали? — він скосив здорове око на старшого консультанта. — Ти раптом не знаєш, що там у нашого братана Боба могло бути такого цінного, га?

— Ні, не знаю.

— Точно?

— Точно.

— А Боб якось казав мені, що того вечора, коли… Скажімо, ви знайшли у старого Адамчука якусь дуже давню реліквію. Коштовний камінь на дошці, чи щось таке. Було?

— Ми ж тоді пива випили. Я тупив після того. То був мутний вечір.

— А, між іншим, ти знаєш, що Бобів батько теж загинув? В експедиції.

— Я щось чув. Казали: нещасний випадок…

— Офіційно — так, нещасний випадок. Але є такий факт: за кілька місяців перед тим нещасним випадком до нього зверталися за дуже специфічною консультацією. Дуже специфічною. Це було у дві тисячі четвертому, якраз перед виборною кампанією.

— Професор археології мав щось до тих всіх майданів і перевиборів?

— Уяви собі, Міта-брате. Мав. Хтось тоді дуже-дуже цікавився містичними амулетами, здатними змінювати хід історії, впливати на долі народів.

— Маячня, — Мітелик полегшено розсміявся; йому здалося, що сухе напруження, котре до того стискало йому горло, розвіялося. — Та це ж полний брєд, Яро, це божевілля. Амулети, містика, масонські змови, тамплієри… Цікавитися могли, але вбивати за таке?.. Ніколи серйозні політики не займалися цими приколами і займатися ніколи не будуть. Я шість років працюю в політиці…

— Чому «політики»? Які «політики»? Хіба я зараз щось казав про політиків? А якщо навіть і політики, то чому ні? Тебе що, твої клієнти про все-все інформують? Ти ж, брате, працюєш на нижчих щаблях. Тебе, шльоцика, грають втемну.

— Фільтруй базар, Яро! — Валерій Петрович образився; за всі роки роботи аналітиком-консультантом ніхто не називав його шльоциком. Він не знав точно, що означає слово «шльоцик», але звучало воно вкрай образливо. — Мої розробки, до твого відома, брали до виконання центральні штаби. Ти ж казав, що читав якісь там мої досьє, сівішки. Там, до речі, про все це має бути написано. Є там таке? От бачиш… І я ніколи не був прихильником конспіративної політології[4]. Але ти, канєшна, можеш собі вірити у всю цю містичну хрєнь. Тут нічого не можна довести або спростувати. Кожен собі фантазує, про що хоче. Фактів — нуль. Даних — нуль. Деякі селюки з нардепів і Секретаріату бігають до ворожок і дідів-провидців, але нормальні люди з них лахають. Якщо тебе цікавлять ці клоуни, я можу спробувати…

— Клоуни мене не цікавлять. Я працюю на інших рівнях.

— Понти — велика сила, брате! — перейшов у контратаку Мітелик; йому страшенно кортіло відомстити за «шльоцика», а Яра підставлявся зі своєю дешевою темою. — Це, брате, усе розводки для пацанів. «Вищі рівні», йо мойо! Немає ніяких «рівнів», вищих за таємні наради мільярдерів і президентів. Вони там перетирають усе на роки, а служби виконують. Усі ці казки про окультні ордени і світове панування для бульварної преси…

— По-перше, я не казав про «вищі рівні», — голос Яри був навдивовижу спокійним і впевненим. — Я сказав: «інші рівні». По-друге, я не читаю бульварної преси. Ніколи її не читав. Може, й дарма не читав.

Джип різко загальмував. Вони з'їхали на узбіччя. Яра відкинув худе тіло на бильце сидіння і подивився на Мітелика оцінюючим поглядом. Від цього половинного погляду старшому консультантові зробилося дуже незручно. Око Яри дивилося незмигно, холодно, втомлено і владно.

«Якби він мав друге око, то міг би заробляти гіпнозом», — подумав Валерій Петрович. Він не витримав, відвів очі й зупинив їх на золотому яструбі з рубіновими очима, майстерно вмонтованому у плетений ланц на шиї Ярослава Стеблинського.

— А ти тоді запустив свою ЯС-2А? — несподівано для себе самого спитав Мітелик.

— Що?

— Пам'ятаєш, ти робив крилату ракету, для якої призначався той цинково-сірчаний двигун?

— Я все пам'ятаю. А ти чого раптом про це згадав?

— Та якось згадував нашу бригаду…

— Ми не були бригадою.

— Тоді просто так не називали.

— Я тобі кажу: ми бригадою не були. Ми були класними друзями… І нам було добре. Як скажеш?

— Так.

— Так, братан, так. А тепер ти навіть не хочеш дізнатися, яка падла й нащо вбила твого друга.

— Я такого не казав.

— Казав. «Я не підписуюсь!» — передражнив Яра.

— Я не працівник спецслужби і не рейнджер.

— А я тебе, брате, в групу захвату не записую. І в тил ворога не відправляю. Якщо буде треба, то для цього люди знайдуться. Профаки.

— А я не «профак», я «шльоцик», так?

— Образився… Ну вибач. Не хотів. У тебе, скажімо так, буде інше завдання.

— А-а… Все ж таки «завдання»…

— Ну, хочеш, — Яра наблизив своє гіпнотичне око майже до обличчя Мітелика. — Я тобі заплачу. Як професійному колупальнику в гімні. Як офігенно крутому профакові. Поімєєш на смерті друга аж двадцять тонн гривень. А як добре працюватимеш, то й усі двадцять п'ять… Вигідно, брате.