Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває-

Розiйшлися гайдамаки,

Куди який знає:

Хто додому, хто в дiброву,

З ножем у халявi,

Жидiв кiнчать. Така й досi

Осталася слава.

А тим часом стародавню

Сiч розруйнували:

Хто на Кубань, хто за Дунай, Тiлько i остались,

Що пороги серед степу.

Ревуть завивають:

“Поховали дiтей наших

I нас розривають”.

Ревуть собi й ревiтимуть -

їх люде минули;

А Україна навiки,

Навiки заснула.

З того часу в Українi

Жито зеленiє;

Не чуть плачу, нi гармати,

Тiлько вiтер вiє,

Нагинає верби в гаї,

А тирсу на полi.

Все замовкло. Нехай мовчить: Така божа воля.

Тiлько часом увечерi

Понад Днiпром, гаєм

Iдуть старi гайдамаки,

Iдучи спiвають:

“А в нашого Галайди хата на помостi.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда!”

[Квiтень-листопад 1841]

Передмова

По мовi - передмова. Можна i без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, - тiлько бачив, а прочитав дуже небагато, - всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх “Гайдамакiв”, то воно б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: “От який! хiба дiди та батьки дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя”. Так, далебi, так, вибачайте, треба предисловiє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i весело послухать його, як вiн заспiває думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: “Слава богу, що минуло”, - а надто як згадаєш, що ми одної матерi дiти, що всi ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од моря i до моря - слав’янськая земля. Про те, що дiялось на Украйнi 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого нiчого не читав, бо, здається, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще є люди, которi його знали. Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не так, як вони були, - за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старi люди брешуть, то й я з ними”.

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

“Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!” Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої “Гайдамаки”. Панове громадо! далебi, не брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося їх десяткiв зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже - “треба”, другий каже - “не треба”, третiй - нiчого не каже. Я думав: “Що тут робить на свiтi?” Взяв та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого! Чого не трапляється на вiку! Все буває, як на довгiй нивi. Та ось лихо менi на безголов’я! Єсть ще i такi паничi, що соромились свою благородну фамiлiю (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) i надрукувать в мужицькiй книжцi. Далебi, правда!

Т. Шевченко