Гукає, лютує. -
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валiть стiни!”
Гайдамаки
Стiни розвалили, -
Розвалили, об камiння
Ксьондзiв розбивали,
А школярiв у криницi
Живих поховали.
До самої ночi ляхiв мордували; Душi не осталось. А Гонта кричить: “Де ви, людоїди? де ви поховались?
З’їли моїх дiток, - тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! нi з ким говорить!
Сини мої любi, мої чорнобровi!
Де ви поховались? Кровi менi, кровi!
Шляхетської кровi, бо хочеться пить, Хочеться дивитись, як вона чорнiє, Хочеться напитись… Чом вiтер не вiє, Ляхiв не навiє?.. Тяжко менi жить!
Тяжко менi плакать! Праведнiї зорi!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав, Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе!
Де я прихилюся?”
Так Гонта кричав,
По Уманi бiгав. А серед базару, В кровi, гайдамаки ставили столи; Де що запопали, страви нанесли
I сiли вечерять. Остатняя кара, Остатня вечеря!
“Гуляйте, сини!
Пийте, поки п’ється, бийте, поки б’ється! -
Залiзняк гукає, - Ану, навiсний, Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться, Нехай погуляють мої козаки!”
I кобзар ушкварив:
“А мiй батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мої, соколи,
Привели
I корову iз дiброви,
I намиста нанесли.
А я собi Христя
В намистi,
А на лиштвi листя
Та листя,
I чоботи, i пiдкови.
Вийду вранцi до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою”.
“Ой гоп по вечерi,
Замикайте, дiти, дверi,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!”
Всi гуляють. А де ж Гонта?
Чом вiн не гуляє?
Чому не п’є з козаками?
Чому не спiває?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до спiви.
А хто такий
У чорнiй киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхiв мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечi
I, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарi
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дiтей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тiло
Собаки не їли.
I темними улицями,
Де менше горiло,
Понiс Гонта дiтей своїх,
Щоб нiхто не бачив,
Де вiн синiв поховає
I як Гонта плаче.
Винiс в поле, геть од шляху, Свячений виймає
I свяченим копа яму.
А Умань палає,
Свiтить Гонтi до роботи
I на дiтей свiтить.
Неначе сплять одягненi.
Чого ж страшнi дiти?
Чого Гонта нiби краде
Або скарб ховає?
Аж труситься. Iз Уманi
Де-де чуть - гукають
Товаришi-гайдамаки;
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синiв,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, нiби чує:
“Ми не ляхи, тату!”
Поклав обох; iз кишенi
Китайку виймає;
Поцiлував мертвих в очi,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачi.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
“Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивiтеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полi
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо менi дiтей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю”.
Поцiлував, перехрестив,
Покрив, засипає:
“Спочивайте, сини мої,
В глибокiй оселi!
Сука мати не придбала
Нової постелi.
Без василькiв i без рути
Спочивайте, дiти,
Та благайте, просiть бога,
Нехай на сiм свiтi
Мене за вас покарає,
За грiх сей великий.
Просiть, сини! я прощаю,
Що ви католики”.
Зрiвняв землю, покрив дерном, Щоб нiхто не бачив,
Де полягли Гонти дiти,
Голови козачi.
“Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам вiку,
I менi те буде.
I мене вб’ють… коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!.. Пiду ще раз.
Ще раз погуляю!..”
Пiшов Гонта похилившись;
Iде, спотикнеться.
Пожар свiтить; Гонта гляне, Гляне - усмiхнеться.
Страшно, страшно усмiхався, На степ оглядався.
Утер очi… тiлько мрiє
В диму, та й сховався.
Епiлог
Давно те минуло, як, мала дитина, Сирота в ряднинi, я колись блукав
Без свити, без хлiба по тiй Українi, Де Залiзняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки, - малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав, Щоб добру навчили. Я тепер згадав, Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
Молодеє лихо! якби ти вернулось, Промiняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи тi безкраї, I батька, i дiда старого згадаю…
Дiдусь ще гуляє, а батько вже вмер.
Бувало, в недiлю, закривши мiнею, По чарцi з сусiдом випивши тiєї, Батько дiда просить, щоб той розказав
Про Колiївщину, як колись бувало, Як Залiзняк, Гонта ляхiв покарав.
Столiтнiї очi, як зорi, сiяли, А слово за словом смiялось, лилось: Як ляхи конали, як Смiла горiла.
Сусiди од страху, од жалю нiмiли.
I менi, малому, не раз довелось
За титаря плакать. I нiхто не бачив, Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибi, дiдусю, що ти заховав
В головi столiтнiй ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав.
Вибачайте, люде добрi,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжної справи.
Так дiд колись розказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий, Що письменнi люде
Тiї речi прочитають.
Вибачай, дiдусю, -
Нехай лають; а я поки
До своїх вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу - спочину
Та хоч крiзь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами, -
На тi шляхи, що я мiряв
Малими ногами.
Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рiк шляхетською
Кров’ю напували
Україну, та й замовкли -
Ножi пощербили.
Нема Гонти; нема йому
Хреста, нi могили 6в.
Буйнi вiтри розмахали
Попiл гайдамаки,
I нiкому помолитись,
Нiкому заплакать.
Один тiлько брат названий
Оставсь на всiм свiтi,
Та й той - почув, що так страшно
Пекельнiї дiти
Його брата замучили,
Залiзняк заплакав
Вперше зроду; сльози не втер, Умер неборака.
Нудьга його задавила
На чужому полi,
В чужу землю положила:
Така його доля!
Сумно-сумно гайдамаки
Залiзную силу
Поховали; насипали
Високу могилу;
Заплакали, розiйшлися,
Вiдкiля взялися.
Один тiлько мiй Ярема
На кий похилився,
Стояв довго. “Спочинь, батьку, На чужому полi,
Бо на своїм нема мiсця,
Нема мiсця волi…
Спи, козаче, душа щира!
Хто-небудь згадає”.
Пiшов степом сiромаха,
Сльози утирає.
Довго, довго оглядався,
Та й не видко стало.
Одна чорна серед степу
Могила осталась.
Посiяли гайдамаки
В Українi жито,
Та не вони його жали.