В далеку дорогу.
С.-Петербург, 1841, апреля 7
IНТРОДУКЦIЯ
Була колись шляхетчина,
Вельможная панi;
Мiрялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З нiмотою… Було колись…
Та що не минає?
Було, шляхта, знай, чваниться, День i нiч гуляє
Та королем коверзує…
Не скажу Степаном
Або Яном Собiєським:
Тi два незвичайнi, -
А iншими. Небораки
Мовчки панували.
Сейми, сеймики ревiли,
Сусiде мовчали,
Дивилися, як королi
Iз Польщi втiкають,
Та слухали, як шляхетство
Навiсне гукає.
“Nie pozwalam! nie pozwalam!”
Шляхта репетує,
А магнати палять хати,
Шабельки гартують.
Довго таке творилося,
Поки не в Варшавi
Запанував над ляхами
Понятовський жвавий.
Запанував, та й думав шляхту
Приборкать трошки… не зумiв!
Добра хотiв, як дiтям мати, А може, й ще чого хотiв.
Єдине слово “nie pozwalam”
У шляхти думав одiбрать,
А потiм… Польща запалала, Панки сказилися… Кричать: “Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!”
На гвалт Пулавського i Паца
Встає шляхетськая земля,
I - разом сто конфедерацiй.
Розбрелись конфедерати
По Польщi, Волинi,
По Литвi, по Молдаванах
I по Українi;
Розбрелися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами,
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили…
А тим часом гайдамаки
Ножi освятили.
Ярема
“Яремо! герш-ту, хамiв сину?
Пiди кобилу приведи,
Подай патинки господинi
Та принеси менi води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип iндикам, гусям дай,
Пiди до льоху, до корови,
Та швидше, хаме!.. Постривай!
Упоравшись, бiжи в Вiльшану: Iмостi треба. Не барись”.
Пiшов Ярема, похиливсь.
Отак уранцi жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сiромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить, Не знав, нагинався…
О боже мiй милий!
Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить: Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить, Або чорнобрива в гаю заспiває…
О боже мiй милий, як весело жить!
Сирота Ярема, сирота убогий: Нi сестри, нi брата, нiкого нема!
Попихач жидiвський, вирiс у порогу; А не клене долi, людей не займа.
Та й за що їх лаять? хiба вони знають, Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують… У їх доля дбає, А сиротi треба самому придбать.
Трапляється, часом тихенько заплаче, Та й то не од того, що серце болить: Що-небудь згадає або що побачить…
Та й знову за працю. Отак треба жить!
Нащо батько, мати, високi палати, Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема - сирота багатий, Бо є з ким заплакать, є з ким заспiвать: Єсть карiї очi - як зiроньки, сяють, Бiлi рученята - млiють-обнiмають, Єсть серце єдине, серденько дiвоче, Що плаче, смiється, i мре, й оживає, Святим духом серед ночi
Понад ним витає.
Отакий-то мiй Ярема,
Сирота багатий.
Таким i я колись-то був.
Минуло, дiвчата…
Минулося, розiйшлося,
I слiду не стало.
Серце млiє, як згадаю…
Чому не осталось?
Чому не осталось, чому не витало?
Легше було б сльози, журбу виливать.
Люде одiбрали, бо їм було мало.
“Нащо йому доля? треба закопать: Вiн i так багатий…”
Багатий на лати
Та на дрiбнi сльози - бодай не втирать!
Доле моя, доле! де тебе шукать?
Вернися до мене, до моєї хати, Або хоч приснися… не хочеться спать.
Вибачайте, люде добрi:
Може, не до ладу,
Та прокляте лихо-злиднi
Кому не завадить?
Може, ще раз зустрiнемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по свiту,
А може… й не знаю.
Лихо, люде, всюди лихо,
Нiгде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться, -
Гнуться мовчки, усмiхаться, Щоб люде не знали,
Що на серцi заховано,
Щоб не привiтали.
Бо їх ласка… нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сиротi щоб не снилась,
Не снилась нiколи!
Тяжко, нудно розказувать,
А мовчать не вмiю.
Виливайся ж, слово-сльози:
Сонечко не грiє,
Не висушить. Подiлюся
Моїми сльозами…
Та не з братом, не з сестрою
З нiмими стiнами
На чужинi… А поки що -
До корчми вернуся,
Що там робиться.
Жидюга
Дрижить, iзiгнувшись
Над каганцем: лiчить грошi
Коло лiжка, клятий.
А на лiжку… ох, аж душно!..
Бiлi рученята
Розкидала, розкрилася…
Як квiточка в гаю,
Червонiє; а пазуха…
Пазухи немає -
Розiрвана… Мабуть, душно
На перинi спати
Одинокiй, молоденькiй;
Нi з ким розмовляти, -
Одна шепче. Несказанно
Гарна нехрещена!
Ото дочка, а то батько -
Чортова кишеня.
Стара Хайка лежить долi,
В перинах поганих.
Де ж Ярема? Взявши торбу,
Потяг у Вiльшану.
Конфедерати
“Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий… одчиняй!
Ламайте дверi, пики вийде
Старий паскуда!”
“Постривай!
Стривайте, зараз!”
“Нагаями
Свиняче ухо! Жартувать,
Чи що, ти хочеш?”
“Я? з панами?
Крий боже! зараз, дайте встать, Ясновельможнi (нишком - свинi)”.
“Пане полковнику, ламай!”
Упали дверi… а нагай
Малює вздовж жидiвську спину.
“Здоров, свине, здоров, жиде, Здоров, чортiв сину!”
Та нагаєм, та нагаєм.
А жид зогнув спину:
“Не жартуйте, мостi-пане!”
“Добривечiр в хату!
Ще раз шельму! ще раз!.. годi!
Вибачай, проклятий!
Добривечiр! а де дочка?”
“Умерла, панове”.
“Лжеш, Iудо! нагаями!”
Посипались знову.
“Ой паночки-голубчики,
Єй-богу, немає!”
“Брешеш, шельмо!”
“Коли брешу,
Нехай бог карає!”
“Не бог, а ми. Признавайся!”
“Нащо б мав ховати,
Якби жива? Нехай, боже,
Щоб я був проклятий!..”
“Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове, Лiтаню спiває.
Перехрестись!”
“Як же воно?
Далебi, не знаю”.
“Отак, дивись…”
Лях хреститься,
А за ним Iуда,
“Браво! браво! охрестили.
Ну, за таке чудо
Могоричу, мостi-пане!
Чуєш, охрещений?
Могоричу!”
“Зараз, зараз!”
Ревуть, мов скаженi,
Ревуть ляхи, а поставець
По столу гуляє.
“Єще Польща не згiнела!” -
Хто куди гукає.
“Давай, жиде!”
Охрещений
Iз льоху та в хату,
Знай, шмигляє, наливає;
А конфедерати,
Знай, гукають: “Жиде! меду!”
Жид не схаменеться.
“Де цимбали? грай, псявiро!”
Аж корчма трясеться -
Краков’яка оддирають,
Вальса та мазура.
I жид гляне, та нищечком:
“Шляхетська натура!”
“Добре, годi! тепер спiвай!”
“Не вмiю, єй-богу!”
“Не божись, собача шкуро!”
“Яку ж вам? Небог у?”
“Була собi Гандзя,
Калiка небога,
Божилася,
Молилася,
Що болiли ноги;
На панщину не ходила,
А за парубками
Тихесенько,
Гарнесенько
Помiж бур’янами”.
“Годi! годi! це погана: