Схизмати спiвають”.

“Якої ж вам? хiба оцю?

Стривайте, згадаю…”

“Перед паном Хведором

Ходить жид ходором,

I задком,

I передком

Перед паном Хведiрком”.

“Добре, годi! тепер плати!”

“Жартуєте, пане:

За що платить?”

“Що слухали.

Не кривись, поганий!

Не жартуєм. Давай грошi!”

“Де менi їх взяти?

Нi шеляга, я панською

Ласкою багатий”.

“Лжеш, собако! признавайся!

А нуте, панове,

Батогами!”

Засвистiли,

Хрестять Лейбу знову.

Перiщили, перiщили,

Аж пiр’я летiло…

“Єй же богу, нi шеляга!

їжте моє тiло!

Нi шеляга! гвалт! рятуйте!”

“Ось ми порятуєм”.

“Постривайте, я щось скажу”.

“Почуєм, почуєм,

Та не бреши, бо, хоч здохни, Брехня не поможе”.

“Нi, в Вiльшанiй…”

“Твої грошi?”

“Мої!.. ховай боже!

Нi, я кажу, що в Вiльшанiй…

Вiльшанськi схизмати

По три сем’ї, по чотири

Живуть в однiй хатi”.

“Ми це знаєм, бо ми сами

Їх так очухрали”.

“Та нi, не те… вибачайте…

Щоб лиха не знали,

Щоб вам грошi приснилися..

Бачте, у Вiльшанiй

У костьолi… у титаря…

А дочка Оксана!

Ховай боже! як панночка!

Що-то за хороше!

А червiнцiв! хоч не його,

Так що? аби грошi”.

“Аби грошi, однаково!

Правду Лейба каже;

А щоб певна була правда,

Нехай шлях покаже.

Одягайся!”

Поїхали

Ляхи у Вiльшану.

Один тiлько пiд лавою

Конфедерат п’яний

Не здужа встать, а курника, П’яний i веселий:

“My zyjemy, my zyjemy,

Polska nie zginela”.

Титар

“У гаю, гаю

Вiтру немає;

Мiсяць високо,

Зiроньки сяють.

Вийди, серденько,

Я виглядаю;

Хоч на годину,

Моя рибчино!

Виглянь, голубко,

Та поворкуєм,

Та посумуєм;

Бо я далеко

Сю нiч мандрую.

Виглянь же, пташко,

Моє серденько,

Поки близенько,

Та поворкуєм…

Ох, тяжко, важко!”

Отак, ходя попiд гаєм,

Ярема спiває,

Виглядає; а Оксани

Немає, немає.

Зорi сяють; серед неба

Горить бiлолиций;

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю;

На калинi, над водою,

Так i виливає,

Неначе зна, що дiвчину

Козак виглядає.

А Ярема по долинi

Ледве-ледве ходить,

Не дивиться, не слухає…

“Нащо менi врода,

Коли нема долi, нема талану!

Лiта молодiї марно пропадуть.

Один я на свiтi без роду, i доля -

Стеблина-билина на чужому полi.

Стеблину-билину вiтри рознесуть: Так i мене люде не знають, де дiти.

За що ж одцурались? Що я сирота?

Одно було серце, одно на всiм свiтi, Одна душа щира, та бачу, що й та, Що й та одцуралась”.

I хлинули сльози.

Поплакав сердега, утер рукавом.

“Оставайсь здорова. В далекiй дорозi Найду або долю, або за Днiпром

Ляжу головою… А ти не заплачеш, А ти не побачиш, як ворон клює

Тi карiї очi, тi очi козачi, Що ти цiлувала, серденько моє!

Забудь мої сльози, забудь сиротину, Забудь, що клялася; другого шукай; Я тобi не пара: я в сiрiй свитинi, А ти титарiвна. Кращого вiтай, -

Вiтай, кого знаєш… така моя доля.

Забудь мене, пташко, забудь, не журись

А коли почуєш, що на чужiм полi Поляг головою, - нишком помолись.

Одна, серце, на всiм свiтi

Хоч ти помолися!”

Та й заплакав сiромаха,

На кий похилившись.

Плаче собi тихесенько…

Шелест!.. коли гляне:

Попiд гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана.

Забув; побiг; обнялися.

“Серце!” - та й зомлiли.

Довго-довго тiлько - “серце”, Та й знову нiмiли.

“Годi, пташко!”

“Ще трошечки,

Ще… ще… сизокрилий!

Вийми душу!.. ще раз… ще раз.

Ох, як я втомилась!”

“Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетiла!”

Послав свитку. Як ясочка,

Усмiхнулась, сiла.

“Сiдай же й ти коло мене”.

Сiв, та й обнялися.

“Серце моє, зоре моя,

Де це ти зорiла?”

“Я сьогоднi забарилась:

Батько занедужав;

Коло його все поралась…”

“А мене й байдуже?”

“Який-бо ти, єй же богу!”

I сльози блиснули.

“Не плач, серце, я жартую”.

“Жарти!”

Усмiхнулась.

Прихилилась головкою

Та й нiби заснула.

“Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справдi плачеш.

Ну, не плач же, глянь на мене: Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночi у Чигринi

Свячений достану.

Дасть вiн менi срiбло-злото, Дасть вiн менi славу;

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву, -

На дзиглику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду;

Поки не вмру, дивитимусь”.

“А може, й забудеш?

Розбагатiєш, у Київ

Поїдеш з панами,

Найдеш собi шляхтяночку,

Забудеш Оксану!”

“Хiба краща є за тебе?”

“Може, й є, - не знаю”.

“Гнiвиш бога, мок серце:

Кращої немає

Нi на небi, нi за небом;

Нi за синiм морем

Нема кращої за тебе!”

“Що се ти говориш?

Схаменися!”

“Правду, рибко!”

Та й знову, та й знову.

Довго вони, як бачите,

Меж мови-розмови

Цiлувались, обнiмались

З усiєї сили;

То плакали, то божились,

То ще раз божились.

(й Ярема розказував,

Як жить вони будуть

Укупочцi, як золото

I долю добуде,

Як вирiжуть гайдамаки

Ляхiв в Українi,

Як вiн буде панувати,

Коли не загине.

Аж обридло слухаючи,

Далебi, дiвчата!

“Ото який! мов i справдi

Обридло!”

А мати

Або батько як побачать,

Що ви, мої любi,

Таке диво читаєте,

Грiха на всю губу!

Тодi, тодi… та цур йому,

А дуже цiкаве!

А надто вам розказать би,

Як козак чорнявий

Пiд вербою, над водою,

Обнявшись, сумує;

А Оксана, як голубка,

Воркує, цiлує;

То заплаче, то зомлiє,

Головоньку схилить:

“Серце моє, доле моя!

Соколе мiй милий!

Мiй!..” - аж верби нагинались

Слухать тую мову.

Ото мова! Не розкажу,

Мої чорнобровi,

Не розкажу против ночi,

А то ще присниться.

Нехай собi розiйдуться

Так, як iзiйшлися, -

Тихесенько, гарнесенько,

Щоб нiхто не бачив

Нi дiвочi дрiбнi сльози,

Нi щирi козачi.

Нехай собi… Може, ще раз

Вони на сiм свiтi

Зустрiнуться… побачимо…

А тим часом свiтить

З усiх вiкон у титаря.

Що то там твориться?

Треба глянуть та розказать…

Бодай не диiiитi.ся!

Бодай не дивитись, бодай не казати!

Бо за людей сором, бо серце болить.

Гляньте, подивiться: то конфедерати, Люде, що зiбрались волю боронить.

Боронять, проклятi… Будь проклята мати, I день, i година, коли понесла, Коли породила, на свiт привела!

Дивiться, що роблять у титаря в хатi Пекельнiї дiти.

У печi пала

Огонь i свiтить на всю хату, В кутку собакою дрижить

Проклятий жид; конфедерати

Кричать до титаря: “Хоч жить?

Скажи, де грошi?”

Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,

Об землю вдарили - нема,