А за ними кобзар Волох
Переваги-ваги
Шкандибав на конику,
Козакам спiває:
“Гайдамаки, гайдамаки,
Залiзняк гуляє”.
Поїхали… а Черкаси
Палають, палають.
Байдуже, нiхто й не гляне.
Смiються та лають
Кляту шляхту. Хто балака,
Хто кобзаря слуха.
А Залiзняк попереду,
Нашорошив уха;
Iде собi, люльку курить,
Нiкому нi слова.
А за ним нiмий Ярема.
Зелена дiброва,
I темний гай, i Днiпр дужий, I високi гори,
Небо, зорi, добро, люде
I лютеє горе -
Все пропало, все! нiчого
Не знає, не бачить,
Як убитий. Тяжко йому,
Тяжко, а не плаче.
Нi, не плаче: змiя люта,
Жадна випиває
Його сльози, давить душу,
Серце роздирає.
“Ой ви, сльози, дрiбнi сльози!
Ви змиєте горе;
Змийте його… тяжко! нудно!
I синього моря,
I Днiпра, щоб вилить люте,
I Днiпра не стане.
Занапастить хiба душу?
Оксано, Оксано!
Де ти, де ти? подивися,
Моя ти єдина,
Подивися на Ярему.
Де ти? Може, гине,
Може, тяжко клене долю,
Клене, умирає
Або в пана у кайданах
У склепу конає.
Може, згадує Ярему,
Згадує Вiльшану,
Кличе чого: “Серце моє,
Обнiми Оксану!
Обнiмемось, мiй соколе!
Навiки зомлiєм.
Нехай ляхи знущаються,
Не почуєм!..” Вiє,
Вiє вiтер з-за Лиману,
Гне тополю в полi, -
I дiвчина похилиться,
Куди гне недоля.
Посумує, пожуриться,
Забуде… i, може…
У жупанi, сама панi;
А лях… боже, боже!
Карай пеклом мою душу,
Вилий муки море,
Розбий кару надо мною,
Та не таким горем
Карай серце: розiрветься,
Хоч би було камень.
Доле моя! серце моє!
Оксано, Оксано!
Де ти дiлася-подiлась?”
I хлинули сльози;
Дрiбнi-дрiбнi полилися.
Де вони взялися!
А Залiзняк гайдамакам
Каже опинитись:
“У лiс, хлопцi! вже свiтає, I конi пристали:
Попасемо”, - i тихенько
У лiсi сховались.
Гупалiвщина
Зiйшло сонце; Україна
Де палала, тлiла,
А де шляхта, запертися,
У будинках млiла.
Скрiзь по селах шибеницi;
Навiшано трупу -
Тiлько старших, а так шляхта
Купою на купi.
На улицях, на розпуттях
Собаки, ворони
Гризуть шляхту, клюють очi; Нiхто не боронить.
Та й нiкому: осталися
Дiти та собаки, -
Жiнки навiть з рогачами
Пiшли в гайдамаки.
Отаке-то було лихо
По всiй Українi!
Гiрше пекла… А за вiщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такi ж дiти, -
Жити б та брататься.
Нi, не вмiли, не хотiли,
Треба роз’єднаться!
Треба кровi, брата кровi,
Бо заздро, що в брата
Є в коморi i надворi,
I весело в хатi!
“Уб’єм брата! спалим хату!” -
Сказали, i сталось-
Все б, здається; нi, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли, та й виросли; Замученi руки
Розв’язались - i кров за кров, I муки за муки!
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян дiти
Впились кров’ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти.
Мандрували гайдамаки
Лiсами, ярами,
А за ними i Галайда
З дрiбними сльозами.
Вже минули Воронiвку,
Вербiвку; в Вiльшану
Приїхали. “Хiба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
За що пропадаю”.
А тим часом гайдамаки
Й Вiльшану минають.
Питається у хлопчика:
“Що, титаря вбили?”
“Ба нi, дядьку; батько казав, Що його спалили
Отi ляхи, що там лежать,
I Оксану вкрали.
А титаря на цвинтарi
Вчора поховали”.
Не дослухав… “Неси, коню!”
I поводи кинув.
“Чом я вчора, поки не знав, Вчора не загинув!
А сьогоднi, коли й умру,
З домовини встану
Ляхiв мучить. Серце моє!
Оксано! Оксано!
Де ти?”
Замовк, зажурився,
Поїхав ходою.
Тяжко-важко сiромасi
Боротись з нудьгою.
Догнав своїх. Боровикiв
Вже хутiр минають.
Корчма тлiє з стодолою,
А Лейби немає.
Усмiхнувся мiй Ярема,
Тяжко усмiхнувся.
Отут, отут позавчора
Перед жидом гнувся,
А сьогоднi… та й жаль стало, Що лихо минуло.
Гайдамаки понад яром
З шляху повернули.
Наганяють пiвпарубка.
Хлопець у свитинi
Полатанiй, у постолах;
На плечах торбина.
“Гей, старченя! стривай лишень!”
“Я не старець, пане!
Я, як бачте, гайдамака”.
“Який же поганий!”
“Вiдкiля ти?”
“З Керелiвки”.
“А Будища знаєш?
I озеро коло Будищ?”
“I озеро знаю,
Отам воно; оцим яром
Втрапите до його”.
“Що, сьогодня ляхiв. бачив?”
“Нiгде нi одного;
А вчора було багато.
Вiнки не святили:
Не дали ляхи проклятi.
Зате ж їх i били,
I я, й батько святим ножем; А мати нездужа,
А то й вона б”.
“Добре, хлопче.
Ось на ж тобi, друже,
Цей дукачик, та не згуби”.
Узяв золотого,
Подивився: “Спасибi вам!”
“Ну, хлопцi, в дорогу!
Та чуєте? без гомону.
Галайдо, за мною!
В оцiм яру є озеро
Й лiс попiд горою,
А в лiсi скарб. Як приїдем, То щоб кругом стали,
Скажи хлопцям. Може, льохи
Стерегти осталась
Яка погань”.
Приїхали.
Стали кругом лiса;
Дивляться - нема нiкого…
“Ту їх достобiса!
Якi грушi уродили!
Збивайте, хлоп’ята!
Швидше! швидше! Отак, отак!
I конфедерати
Посипалися додолу,
Грушi гнилобокi.
Позбивали, упорались;
Козакам нiвроку,
Найшли льохи, скарб забрали, У ляхiв кишенi
Потрусили та й потягли
Карати мерзенних
У Лисянку.
Бенкет у Лисянцi
Смеркалося. Iз Лисянки
Кругом засвiтило:
Ото Гонта з Залiзняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
I в пеклi не вмiють
Отак курить. Гнилий Тiкич
Кров’ю червонiє
Шляхетською, жидiвською;
А над ним палають
I хатина, i будинок;
Мов доля карає
Вельможного й неможного.
А серед базару
Стоїть Гонта з Залiзняком,
Кричать: “Ляхам кари!
Кари ляхам, щоб каялись!”
I дiти карають.
Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає;
Той молиться, сповiдає
Грiхи перед братом,
Уже вбитим. Не милують,
Карають, завзятi.
Як смерть люта, не вважають
На лiта, на вроду
Шляхтяночки й жидiвочки.
Тече кров у воду.
.Нi калiка, анi старий,
Нi мала дитина
Не остались, - не вблагали
Лихої години.
Всi полягли, всi покотом;
Нi душi живої
Шляхетської й жидiвської.
А пожар удвоє
Розгорiвся, розпалався
До самої хмари.
А Галайда, знай, гукає:
“Кари ляхам, кари!”
Мов скажений, мертвих рiже, Мертвих вiша, палить.
“Дайте ляха, дайте жида!
Мало менi, мало!
Дайте ляха, дайте кровi
Наточить з поганих!
Кровi море… мало моря…
Оксано! Оксано!
Де ти?” - крикне й сховається
В полум’ї, в пожарi.
А тим часом гайдамаки
Столи вздовж базару
Поставили, несуть страву,
Де що запопали,
Щоб засвiтла повечерять.
“Гуляй!” - загукали.
Вечеряють, а кругом їх
Пекло червонiє.
У полум’ї, повiшанi
На кроквах, чорнiють
Панськi трупи. Горять крокви
I падають з ними.
“Пийте, дiти! пийте, лийте!
З панами такими,
Може, ще раз зустрiнемось,
Ще раз погуляєм.-
I поставець одним духом