Вони опустили Боромира на дно човна, Йід голову підстелили сірий ельфійський плащ, розправили по плечах довге чорне волосся. При боці його поклали розбитий ріг, руків'я й уламки меча — на грудях, ворожу зброю — в ногах. Потім сіли в другий човен, прив'язали погребний до корми й заходилися веслувати. У цілковитому мовчанні випливли на стрижень Ріки. Боромир лежав безтурботний, наче заколисаний гойданням хвиль. Холодно блищав срібний пояс — дарунок Лоріену, Урвища Тол-Бран-діру пашіли жаром: сонце вже повернуло на вечірній пруг. Прямо попереду вирував, іскрився золотою піною водоспад Раурос. Повітря здригалося від грізного ревіння води.

Надійшов час рубати останню прив'язь. Сильна течія підхопила човен Боромира, а його друзі залишились на місці, вигрібаючи проти течії веслами. Ось він проплив повз них, його відносить все далі й далі, ось уже тільки рисочка темніє серед райдужних іскор — і зовсім зникає з виду…

Водоспади гуркотіли так само невблаганно й грізно. Андуїн Великий забрав Боромира, сина Денетора.

— Дивитимуться з Білої вежі, чи не їде, — з тугою промовив Арагорн, — а він вже не повернеться ані приморським шляхом, ані гірським…

І Слідопит неголосно почав прощальну пісню:

Через безкраї степи, де високі хвилюються трави,

Тут Леголас підхопив:

Знову продовжив Арагорн:

— Мабуть, мені слід було заспівати про Східний вітер, — сказав Гімлі. — Та в мене слів забракло.

— Не сумуй, — обізвався Арагорн. — Люди Мінас-Тіріта не ховаються від Східного вітру, але й про вісті його не розпитують…

Обряд було звершено. Друзі завернули човен і пішли проти течії до Причальної Бухти. Ніхто більше не бачив Боромира, сина Денетора; але й багато років по тому в Гондорі пам'ятали про човен ельфів, що пролетів неуш-коджений крізь водоспади і виніс лицаря повз руїни Осгіліата, через широке гирло Андуїну до безкрайого моря, туди, де небо вночі палає незгасним зоряним вогнем.

Арагорн першим зістрибнув на м'яку траву Причального Лугу та, схилившись, обійшов навколо стоянки.

— Орки сюди не приходили. Багато наших власних слідів — не зрозуміло, чи хтось повертався, поки ми шукали Фродо… Хтось з гобітів спускався до води, але коли? [10]

— Як же ми маємо це розуміти? — спитав Гімлі. Замість відповіді Арагорн заходився оглядати дорожні торби, що були складені на березі.

— Двох торбин немає! Напевне, немає Семоврї; вона була більша і важча за інші. Ось вам і відповідь: Фродо поплив у човні, коли нас тут не було. Сема я зустрів і наказав іти за мною, але він, звичайно ж, не послухався… Відчув, що саме надумав Фродо, і встиг ув'язатися за ним — Сема так легко не позбудешся!

— Навіщо ж було йти крадькома, не сказавши ані слова? — здивувався Гімлі. — Дивний вчинок!

— Не дивний, а сміливий, — заперечив Арагорн. — Сем мав рацію. Фродо не хотів вести на немінучу загибель нікого з нас. Але ж бо сам він мав іти! Певне, коли він сидів там на самоті, на Караульному Кріслі, щось допомогло йому здолати страх та відкинути сумніви.

— Може, він зіткнувся з орками й утік від них? — припустив Леголас.

— Утік — саме так, але, гадаю, що не від орків…

Арагорн міг би пояснити справжню причину раптового зникнення Фродо, але промовчав; передсмертне зізнання Боромира назавжди залишилось таємницею.

— Отже, так чи інакше, щось прояснилося, — сказав Леголас. — Ми знаємо, що Фродо на цьому березі вже немає — тільки він міг забрати човен. Знаємо також, що Сем пішов за ним — тільки він міг забрати свою торбу.

— Коротше кажучи, ми маємо вибирати, — додав Гімлі, - чи пливти навздогін Фродо чи пішки гнатися за орками. В обох випадках надія на успіх слабка, ми згаяли чимало часу!

— Поспішати з вибором не можна, дайте-но мені це добре обміркувати, — сказав Арагорн. — Я маю нарешті пересинити недолю. — Він глибоко замислився. Друзі терпляче чекали. — Підемо за орками. Раніше я збирався йти до Мордору до кінця, але тоді довелося б покинути молодших гобітів на волю ворогів. Доля Хранителя Персня вже не в моїх руках. А визволити викрадених товаришів ми можемо…

Останній човен, що в них залишився, витягли на берег, заховали в заростях, під ним склали речі, без яких можна було обійтися, і залишили Причальний Луг. Вже [11] посутеніло, коли вийшли на галявину, де загинув Боромир. Звідси вони мали піти по сліду орків, і відшукати цей слід було легко.

— Ніхто так не нівечить землю, як ця погань, — морщився Леголас. — Для них головне задоволення — толочити землю й паплюжити живі рослини, навіть там, де вони їм не заважають…

— Пересуваються вони хутко, ось що погано, — сказав Арагорн. — І не виснажені важким походом.

— Тож поспішаймо, — сказав Гімлі — Гноми теж непогані ходаки і не менш витривалі, ніж орки.

— Нам усім знадобиться витривалість гномів… Отже, з надією чи без неї — підемо по сліду. Йтимемо і вдень і вночі; і лихо людожерам, якщо ми їх доженемо. Рушаймо, мисливці!

Тепер, коли їм вдалося подолати розгубленість, Арагорн біг легко, як вітер. Друзі не відставали від нього. Незабаром прибережні ліси залишилися далеко внизу. Швидко смеркалося. Три сірі тіні розчинилися серед кам'янистих осипів.

Над Андуїном здійнявся туман і затопив прибережні зарості, але небо лишалося чистим, і на ньому вже зоріли іскорки-зорі. Щербатий місяць виплив на заході, під скелями пролягли чорні тіні. Гори Емін-Мейл тяглися подвійним багатоярусним валом з півночі на південь. Західні крутосхили їхні були неприступними, східні йшли полого, посічені ярами та вузькими улоговинами. До світання троє друзів кружляли цим кам'яним лабіринтом, підіймаючись на перший, вищий хребет, а потім у цілковитій темряві спустились у сховану за ним глибоку долину.